Смерть Лоенгріна - Сторінка 2

Мала надія, що до пих зазирне пані Гросман, вона ніколи не заходила, то чого б тепер стала? Вона ж не знає, що він... що йому сталася халепа. Мабуть, Ганс утихомирюватиме Адольфа, та тільки Ганс сам такий тонкосльозий, аби що — зараз у плач. Либонь, Адольф утішатиме Ганса, та Адольфові лише п'ять, а Гансові вже вісім, мабуть-таки Ганс умовлятиме Адольфа. Але Ганс такий страшенно тонкосльозий, Адольф кріпший. А найшвидше, що вони обоє плакатимуть, бо десь на сьому їх уже зовсім не тягне бавитись, вони хочуть їсти й знають, що о пів на восьму прийде він і нагодує їх. А самі взяти собі хліба вони не насміють, ні, цього вони тепер нізащо вже не зроблять, він надто суворо заказав їм колись, як вони були разів зо два з'їли весь хліб, усю пайку на тиждень. Вони могли б узяти собі картоплі, та не здогадаються, що це їм не заказано. Хоч би ж він тоді був сказав, що картоплю можна брати! Ганс уже добре вміє зварити картоплі, але вони її не насміють узяти, він їх тоді надто суворо покарав, еге, довелося навіть аж набити, бо де ж таки бачено — поїсти геть увесь хліб, просто не знати що; але тепер він був би радий, якби був ніколи їх не бив,— вони тепер узяли б собі хліба й хоч би не сиділи голодні. А так вони оце чиплять там та його дожидають, і як тільки за дверима що шелесне, так і схоплюються, й туляться землистими личками до щілини в дверях,— він часто, ох, як часто, мабуть, тисячу разів, заставав їх отак-о під дверима. І завше він поперед усього бачив їхні личка, осяяні втіхою. Еге, вони тішилися на його появу, навіть по тому, як він їх понабивав, вони ж бо все добре тямили. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, ледве вбачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман зачне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, побачить, що їм діється, і зглянеться на них; вона не яка вже й лиха, тая пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страх як боїться, він усього в світі боїться...

Аби ж вони взяли хоч картоплі!

Відколи він думав про дітей, то плакав тільки з болю. Він спробував затулити очі долонею, аби не бачити дітлахів, але хутко почув, що долоня зробилася геть мокра, і заплакав ще дужче. Він силкувався прикинути, яка вже воно година. Запевне, дев'ята, а може, й десята. Він ніколи ще не приходив додому пізніш як о пів на восьму, та на поїзді сьогодні була така сила варти і довелось добре дбати, аби не вклепатися, люксембуржці голінні стріляти, либонь, вони на війні не настрілялися, то оце тепер надолужують; але його їм не споцупити, він завше вислизав їм просто з рук. Господи, антрацит, чи ж міг він розминутися з антрацитом? Антрацит! За антрацит, і оком не моргнувши, дають звиш сімдесяти, а то й усі вісімдесят марок, як же йому було минути таку нагоду? А люксембуржці його не злапали, він давав собі раду і з росіянами, і з янкі, і з бебі, і з бельгійцями, то невже б його мали спопірвати якісь недорікуваті люксембуржці? Він майнув повз них, вихопився на вагон, нагріб у мішок і скинув додолу, а тоді ще, й так покидав скільки встиг. А потім раптом щось: фіть! — поїзд одразу став, і він пам'ятає тільки, що йому страшенно заболіло, а далі нічого не пригадує, аж поки його збудив той самий біль, отут, в оцих дверях, і він уздрів оцей білий покій. А тоді вони зробили йому укола. Тепер він знову плакав зі щастя. Дітей більше не було. Щастя — це щось таке гарне, він ніколи ще його не знав, і воно ніби сходило слізьми; сльози ринули й ринули йому з очей, а щастя в грудях не ставало менше; блискотливий, розкішний, ворухкий клубок, чарівний клубок щастя, спливаючи слізьми, лишався все той самий.

Нараз він почув стрілянину — то били з автоматів люксембуржці, і постріли моторошним громом розтяли затишок весняного вечора, що дихав полем, димом з паровоза, вугляною курявою і трішечки — справжньою весною. Двічі гухнуло кудись у небо, поспіль зап'яте в чорно-сірі хмари, і луна, тисячократ віддавши гуки пострілів, кинула їх на нього, і в груди зашпигало неначе голками; ні, проклятущі люксембуржці його не вполюють, їм не вдасться його підстрелити! Вугілля, що він оце на нім лежить крижем, тверде й гостре,— антрацит, за нього дають вісімдесят, вважай вісімдесят марок. Може б, раз купити малим шоколаду? Ні, на шоколад йому не стане, шоколад по сорок — сорок п'ять марок, стільки вугілля він не піднесе, господи, центнер вугілля за дві плитки шоколаду, а ці люксембуржці геть, собаки, показилися, знов стріляють, його босим ногам холодно й болить на гострому антрациті, ноги йому геть чорні й замащені, він почуває. Постріли вибивають здоровенні діри в небі, та ж убити небо вони не спроможні, чи, може, люксембуржцям не штука застрілити небо?

Може, було б таки сказати сестрі, де батько і куди ходить ночами Губерт? Але ж його не питали, а як не питають, то не треба нічого казати. І в школі так учили... а хай вони западуться, ті люксембуржці... а малі... Нехай люксембуржці не стріляють, йому треба до малих... вони, десь, подуріли, геть-чисто одбилися глузду, тії люксембуржці. Ні, чорта з два, він не скаже, він не скаже медсестрі, де батько і де пропадає ночами брат, а може-таки, малі візьмуть собі хліба чи картоплі... або, може, пані Гросман запримітить, що воно щось не так, бо таки щось не так, аж чудно, але завше щось буває не так.

Директор, мабуть, сваритиметься. Від шприца зробилось так добре, спершу трішечки кольнуло, а тоді враз усього його пойняло таке щастя! Ота бліда на виду сестра набрала в шприц щастя, і він чув на власні вуха, що вона набрала забагато, забагато щастя, він не дурний. Гріні... Через двоє "і"... не, вона ж померла... нє, пропала безвісти... Щастя — така гарна штука, він колись і малим купить отого щастя в шприці, купити ж бо можна все... Хліб... гори хліба...

О, бісові душі, через двоє "і", невже вони тут не знають найкращих німецьких імен?..

— Нє,— скрикнув він нараз,— я не хрещений!

А може, мама ще десь жива.

Ні, її застрілили люксембуржці, ба нє, росіяни... нє, хтозна, може, її вбили наці, вона їх так страшенно лаяла... нє, янкі... ох, хай собі дітлахи попоїдять хліба. Попоїдять хліба...

Він би купив їм цілу гору хліба, товарний вагон, повний з горою хліба... повний з горою антрациту; і щастя в шприці.

Через двоє "і", бісові душі!

Черниця метнулась до нього, намацала пульс і з тривогою кинула очима по палаті. Господи, може, нагукати лікаря? Але ж як покинути хлопчика самого в палаті? Він-бо в гарячці, марить...

Маленька Шранц померла, переставилася на ліпший світ, богові дяка, манюнє кришенятко з російським личком... Ой господи, де ж це лікар?

Вона заметушилася біля канапи.

— Не,— кричав хлопчик,— я не хрещений!

Пульс, здавалося, ось-ось зовсім замре. Чоло черниці всипав піт.

— Пане докторе,— гукнула вона,— пане докторе!

Але крізь двері, оббиті повстю, вона добре знала, не проходив жоден звук.

Дитина тепер тільки жалібно стогнала:

— Хліб... цілу гору хліба дітлахам... Шоколад... Антрацит... Люксембуржці свині, нехай не стріляють... ох, хай йому чорт, вам же можна взяти картоплі... Пані Гросман... Тату... Мамо... Губерте... Крізь щілину в дверях...

Черниця плакала з жаху, не важучись одійти від дитини; хлопчик почав кидатись, і вона міцно придержувала його за плечі. Ще й канапка така до лиха слизька. Шранц померла, її душечка вже на небі... воно ж безневинне, манісіньке янголятко, негарне янголятко з російським обличчям... але тепер вона гарна...

— Не,— кричав хлопчик, б'ючи руками,— я не хрещений!

Черниця злякано підвела очі. Вона метнулась до зливальниці, ні на мент не зводячи нажаханих очей з дитини, і, не знайшовши склянки, знову вернулася до малого й погладила його по розпашілому чолі. Потому підбігла до білого столика й схопила звідтіль пробірку. Пробірка вмить набралась повна. Господи, як мало води входить у пробірку!

— Щастя,— шепотів малий,— наберіть у шприц повно щастя, усе, скільки у вас є, і дітям теж...

Черниця врочисто, дуже поволі перехрестилася, потім вилила воду з пробірки хлопчикові на чоло й промовила крізь сльози:

— Я введу тебе в хрест...

Але дитина, нагле очутившись від холодної води, так раптово скинула голову догори, що пробірка вилетіла черниці з рук і розбилась на скалки. Хлопчик глянув на перелякану сестру з кволим усміхом і тихо вимовив:

— У хрест, еге...— і опукою впав на канапу, аж голова йому глухо гупнула об край. І тепер, коли він лежав без руху, мовби силкуючись щось схопити широко розставленими руками, лице його видавалось моторошно жовтим, худим і старим...

— Зробили рентген? — гукнув лікар, з усміхом переступаючи поріг палати поруч з доктором Ломаєром. Черниця тільки мовчки похитала головою. Лікар поступив ближче, вхопився за стетоскопа, та зараз же знову пустив його з рук і підвів очі на Ломаєра... Той скинув капелюха. Лоенгрін був мертвий...