Смерть у Венеції - Сторінка 8

Особливо прикрою, інколи просто нестерпною, була думка, що він ніколи вже не побачить Венеції, що це прощання навіки. Бо вже вдруге виявилося, що в цьому місті він стає хворий, вдруге він мусить стрімголов тікати звідси, і надалі доведеться змиритися з тим, що Венеція для нього заборонена, що він не може, не має сили жити в ній і не повинен більше прагнути сюди. Він навіть відчув, що якщо тепер поїде звідси, сором і впертість ніколи вже не дозволять йому знов побачити улюблене місто, перед яким він двічі виявився фізично безсилим. I ця суперечність між душевним прагненням і тілесною неспроможністю раптом здалася йому, людині, що почала старіти, такою прикрою і важливою, а фізична поразка такою ганебною і неприпустимою, що він ніяк не міг збагнути своєї вчорашньої поведінки. Так покірно, без справжньої боротьби, сприйняти і визнати поразку!

Тим часом пароплав наближається до вокзалу, біль і безпорадність переростають у паніку. Змученому Ашенбахові здається, що він не може поїхати і так само не може вернутися. Сам не свій, він заходить у приміщення вокзалу. Вже дуже пізно, не можна гаяти жодної хвилини, якщо він хоче встигнути на потяг. Він хоче й не хоче. Але час жене, штовхає його вперед; він поспішає купити квиток і серед вокзальної тисняви шукає чергового службовця готельної компанії. Той підходить і повідомляє, що валізу вже відправлено. Вже відправлено? Так, відправлено на Комо. На Комо? I з квапливих, сердитих запитань і збентежених відповідей з'ясовується, що його валізу ще з готелю "Верхній" відправили у зовсім іншому напрямку.

Ашенбах насилу зберіг на обличчі вираз, що відповідав цим обставинам. Він мало не затіпався від нестримної, шаленої радості. Черговий кинувся до багажного відділення з надією, що, може, затримає ще валізу, але, як і слід було сподіватися, вернувся ні з чим. Тоді Ашенбах заявив, що без свого багажу нікуди не поїде, а вернеться назад у готель "Купальні" й там чекатиме на нього. Чи моторний човен компанії ще не відійшов від вокзалу? Ні, стоїть біля виходу, запевнив його черговий. Потім, виливши на касира цілий потік італійських слів, він умовив його взяти назад квиток і запевнив Ашенбаха, що негайно пошле депешу, зробить геть усе можливе, щоб вернути валізу. Отак і сталося диво: Ашенбах через двадцять хвилин після того, як прибув на вокзал, уже знов плив Великим Каналом на Лідо.

Чудна, неймовірна, ганебна, кумедна, а проте щаслива пригода: через примху долі менше ніж за годину знов побачити місця, з якими ти в найглибшій тузі прощався навіки! Збиваючи носом піну, смішно і спритно маневруючи між ґондолами й пароплавами, маленьке швидке суденце мчало до своєї мети, а його єдиний пасажир під машкарою сердитого розчарування ховав боязко-радісне хвилювання хлопчака, що втік з дому. Час від часу груди його все ще розпирав сміх: навіть найбільший щасливець, казав він сам собі, був би радий, якби йому так чудесно не пощастило. Тепер доведеться давати пояснення, бачити здивовані обличчя, — та потім, потішав він себе, все буде добре, нещастю він запобіг, тяжку помилку виправив, те, що начебто мало назавжди лишитись позаду, відкривалося перед ним знов і він міг тішитися ним скільки завгодно... Між іншим, чи це в нього таке враження від швидкої їзди, чи, може, ще й вітер повернувся з моря?

Хвилі билися об бетоновані стіни вузького каналу, прокопаного через весь острів до готелю "Верхній". Там на Ашенбаха чекав автобус і повіз його навпростець понад збриженим морем до готелю "Купальні". Маленький вусатий адміністратор у сюртуці спустився широкими сходами привітати його.

Делікатно й улесливо він висловив свій жаль, що сталося таке непорозуміння, дуже прикре і для нього особисто, і для їхнього закладу, і рішуче схвалив намір Ашенбаха дочекатися тут свого багажу. Щоправда, його кімнату вже зайнято, але йому зразу ж дадуть іншу, не гіршу за попередню.

— Pas de chance, monsieur3, — мовив усміхаючись швейцарець-ліфтер, коли Ашенбах підіймався нагору.

I втікач знов поселився в готелі, в кімнаті, розташованій і вмебльованій майже так само, як і попередня.

Стомлений, запаморочений колотнечею цього дивного ранку, він, вийнявши з саквояжа і розклавши свої речі, опустився в крісло біля відчиненого вікна. Море прибрало зеленуватого відтінку, повітря здавалося прозорішим і чистішим, берег з кабінами й човнами барвистішим, хоч небо було й далі сіре. Ашенбах дивився у вікно, склавши руки на колінах, задоволений, що він знов тут; він згадував свою нерішучість, своє нерозуміння самого себе й хитав головою. Так він просидів з годину, бездумно віддаючись мріям. Опівдні він побачив Тадзя в смугастому лляному костюмі з червоним бантом, що вимощеною дошками стежкою вертався від моря до готелю. Ашенбах зразу впізнав його згори, ще навіть як слід не роздивившись, і вже хотів подумати десь так: "О Тадзю, а ось і ти!" Але тієї миті відчув, як те байдуже вітання зів'яло й замовкло перед правдою його серця, відчув хвилювання крові, радість, душевний біль і зрозумів, що йому так тяжко було прощатися з Венецією через Тадзя.

Він сидів тихо, схований від чужих поглядів, і дивився в своє серце. Обличчя його ожило, брови звелися, на устах заграла уважна, допитлива, натхненна усмішка. Потім він підвів голову і руками, що досі мляво лежали на бильцях, повільно зробив такий жест, наче відкривав комусь обійми. Цей жест означав, що він покірно вітає нове почуття і спокійно приймає його.

Тепер голий бог з розпашілими щоками день у день їхав по небу на своїй вогненній квадризі, і його золоті кучері майоріли на вітрі, що почав віяти зі сходу. На морській гладіні, по якій звільна котилися хвилі, лежав білуватий, шовковистий полиск. Пісок був розпечений мов жар. Перед кожною кабіною під сріблястою, мерехтливою блакиттю ефіру був напнутий іржавого кольору брезент, і на чітко окресленому чотирикутнику його тіні гості просиджували весь ранок. Але чудовий був також вечір, коли квітки в парку пахли, немов бальзам, сузір'я водили свій танок і мурмотіння огорненого пітьмою моря, тихо долинаючи нагору, заполонювало душу. Такий вечір був радісною запорукою нового сонячного дня сповненого майже невпорядкованого дозвілля і оздобленого безліччю можливостей щасливого випадку, що траплялися на кожному кроці.

Гість, якого тут затримала така щаслива невдача, і гадки не мав знов виїздити звідси тільки тому, що повернувся його багаж. Два дні йому доводилося терпіти деякі незручності і з'являтися до їдальні в дорожньому костюмі. А коли нарешті його валіза приблукала зі своєї подорожі і її занесли до кімнати, він старанно розпакував речі, розвішав їх у шафі, розклав по шухлядах і вирішив лишитись тут поки що на невизначений термін, радий, що знов зможе вранці сидіти над морем у шовковому пляжному костюмі, а на обід з'являтися, як годиться, у вечірньому вбранні.

Він уже призвичаївся до приємної одноманітності цього існування, і його скоро заворожив лагідний, вишуканий спокій такого способу життя. I справді, яке чудове поєднання: впорядкований, забезпечений усіма вигодами відпочинок на березі південного моря і поряд, так чарівно близько, дивовижно прекрасне місто. Ашенбах не любив насолод. Як тільки йому випадало свято, спокій, дозвілля, він дуже швидко — і навіть замолоду, коли таке трапляється найчастіше, — стривожений і охоплений відразою, починав тужити за високими зусиллями, священними обов'язками своїх буднів. Тільки цей куточок землі зачаровував його, розслаблював його волю і сповнював щастям. Часом зранку, коли він сидів під тентом біля своєї кабіни й замріяно дивився на блакить південного моря або теплого вечора, коли, відкинувшись на подушки ґондоли, він під величезним шатром зоряного неба вертався на Лідо з площі Святого Марка, де затримався до смерку, і барвисте світло лишалося позаду, а звуки серенад танули в повітрі, він згадував свою дачу в горах, місце своїх літніх борінь, де хмари пливуть низько над садком, де страхітливі бурі вечорами гасять свічки в кімнатах і ворони, яких він годував, гойдаються на верхів'ях ялин. I тоді йому здавалося, що він утік в Елізіум, на самий кінець землі, де людям дароване найлегше життя, де немає ні зими, ні снігу, ні бурі, ні зливи, де все оповиває своїм лагідно-прохолодним подихом океан і де дні спливають у блаженному дозвіллі, без зусиль, без боротьби, присвячені тільки сонцю та його святам.

Часто, майже завжди, Ашенбах бачив малого Тадзя; обмежений простір і спільний для всіх режим сприяли тому, що цілий день з короткими перервами хлопець був близько від нього. Він бачив, він зустрічав його всюди: у вестибюлі і в їдальні готелю, під час приємних, прохолодних прогулянок водяними шляхами в місто, і дорогою назад, і навіть на чудесній площі, взагалі на кожному кроці. Та головне, що кожен ранок на пляжі давав йому щасливу нагоду довго й захоплено вивчати прекрасний образ. Так, щастя сприяло йому, обставини знов і знов складалися якнайкраще, все це сповнювало його задоволенням і радістю, додавало принади його тутешньому життю, і сонячні дні, такі ясні й чудові, минали один за одним.

Він уставав зарані, як, бувало, від пекучої жадоби взятися до праці, і майже перший приходив на пляж, коли сонце ще було ласкаве, а море дрімало, біле й осяйне. Він приязно вітався зі сторожем біля огорожі, як давньому знайомому, кивав босому, білобородому старому, що готував йому місце, напинав темно-рудий брезент і виносив з кабіни на поміст столик і стілець. Він сідав, і тепер йому належали три або чотири чудові години. Сонце підіймалося вгору, набираючи все більшої сили, море ставало дедалі синіше. Весь цей час він міг дивитись на Тадзя.

Він бачив, як той наближався з лівого боку, понад самою водою, бачив, як він надходив ззаду, з-за кабін, або раптом з радісним переляком похоплювався, що не помітив його приходу, що хлопець уже тут у своєму синьо-білому купальному костюмі, в якому він тепер ходив на пляж день у день, знов починає свої звичайні розваги в піску на сонці — миле гайнування часу, різноманітне дозвілля. Він грався й відпочивав, гуляв на березі, бродив по воді, копав канави, бігав, лежав, плавав і весь час за ним стежили жінки з помосту, раз по раз гукаючи його тонкими голосами: "Тадзю! Тадзю!" Він підбігав до них і з жвавою мімікою розповідав про те, що побачив, що знайшов чи спіймав: мушлі, морські коники, медузи й рачки, що рухаються боком.