Смок і Малий - Сторінка 3

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я знову вирубаю заглибини. Якби ця крига та не така м'яка, то все було б гаразд.

Лівою рукою він нап'яв мотуз, допомагаючи Смокові триматись, а правою трощив і рубав кригу. Минуло десять хвилин.

— Тепер слухайте! — гукнув Карсон. — Я видовбав вам заглибини для ніг і для рук, щоб ми могли стояти поруч Я потроху підтягатиму кодолу, а ви лізьте вгору, тільки не поспішайте. Та скиньте отого клунка. Зрозуміли?

Смок кивнув і повільно, обережно розв'язав ремінці. Рухом плеча він скинув ношу, і Карсон побачив, як вона покотилася і зникла з очей.

— Тепер я обкопаюся сам, — гукнув він Смоку. — Попустіть трішки мотуз і чекайте.

Через п'ять хвилин вони почали лізти вгору. Смок обтер долоні об підкладку і вчепився руками в лід; він плазував, дерся, чіплявся, тримаючись за кодолу. Без допомоги Карсона він не посунувся і на дюйм. Хоч він був і набагато дужчий, все ж не міг держатись, як це робив Карсон, бо йому заважали зайві сорок фунтів. Коли він проповз третину шляху і досяг місця, де схил був крутіший, а крига не так зруйнована сонцем, то почув, що кодола ослабла. Він посувався вперед дедалі повільніше і повільніше. Тут не було місця, щоб спинитися й передихнути. Він зовсім знесилився, але все ж мимоволі зупинився — і одразу ж знову почав сунутися вниз.

— Я падаю! — гукнув він.

— Я теж, — крізь зуби процідив Карсон.

— То пустіть кодолу!

У відповідь кодола напнулась у марному зусиллі. Він сунувся все швидше і, минаючи яму, звідки недавно вибрався, та перекочуючись через горбок, побачив, що Карсон теж котиться, несамовито махаючи руками та ногами, щоб як-небудь спинитися. Смок гадав, що полетить в урвище, але цього, на диво, не трапилось. Кодола підтримувала його, поки він сунувся вниз із крутого схилу; але раптом цей схил став пологим, і Смок, докотившись до другого горба, опинився в западині.

Карсона не було видко, — він опинився там, де щойно був Смок.

— Ху, — почувся тремтячий Карсонів голос.

Потім запала хвилина мовчання, і Смок знову відчув тремтіння кодоли.

— Що ви робите? — спитав він.

— Роблю більші зарубки для рук і ніг, — почувся голос зверху. — Почекайте, я миттю підніму вас. Не зважайте на те, що я заїкаюсь. Я трохи хвилююсь. Та все буде гаразд. Ось побачите.

— Ви всю силу на мене витрачаєте, — заперечив Смок. — Рано чи пізно я вас потягну за собою. Ріжте кодолу! Чуєте? Навіщо гинути обом? Ви ж зробили все, що могли. Ріжте кодолу!

— Та годі вам. Я пороблю такі глибокі щаблі, що зможу витягти сюди не те що людину, а навіть пару коней.

— Ви вже досить попрацювали, піднімаючи мене, — наполягав Смок. — Пустіть кодолу!

— А скільки ж разів я вас підіймав? — сердито запитав Карсон.

— Багато, дуже багато. А самі з'їжджали весь час.

— Зате вчуся діяти напевне. Я підніматиму вас доти, поки ми не виберемося звідси. Зрозуміли? Коли бог сотворив мене легким, то, певно, знав, що робив. Тепер замовкніть. Мені ніколи.

Минуло кілька хвилин мовчання. Смок чув дзвінкі удари ножа. Шматочки криги котилися до нього через горбок. Смока мучила спрага. Чіпляючись руками й ногами за схил, він губами ловив скалочки криги, давав їм розтанути у роті, а тоді жадібно ковтав.

Він почув, як охнув, а потім у відчаї простогнав Карсон, кодола ослабла, і Смок міцно вчепився в кригу. Але зараз же кодола напнулася знову. Смок підвів очі і побачив ножа, що летів до нього по крутому схилу гостряком уперед. Він підставив щоку, весь здригнувся від болю і притис лезо до криги.

— Я осел, — дійшов жалібний стогін.

— Не журіться, я піймав його, — відповів Смок.

— Що ви кажете? Почекайте. У мене мотузка в кишені. Я спущу її вниз, а ви прив'яжіть ножа.

Смок мовчав. Він змагався з думками, що раптом насіли на нього.

— Гей! Ось вам мотузка. Коли піймаєте, гукніть мені.

Маленький складаний ножик, прив'язаний для ваги, сунувся вниз по кризі. Смок піймав його, одною рукою і зубами відчинив більше лезо і переконався, чи воно гостре. Тоді прив'язав до мотузка великого ножа і гукнув Карсону:

— Тягніть!

Ніж пішов угору. Смок не зводив з нього очей. Але він бачив не тільки ніж, перед його очима стояв маленький чоловічок, зляканий, але непереможний; він тремтить, клацає зубами, у голові йому паморочиться, а, проте, він умів перебороти страх і відчай і поводився як герой. З того часу як Смок зустрів Малого, ніхто йому так одразу не припав до серця, як Карсон.

— Бог за нас, — дійшов з гори голос. — Тепер ми виберемось за дві хвилини.

Він так намагався, щоб його голос лунав бадьоро і впевнено, і Смок наважився.

— Слухайте, — мовив він рішуче, даремно силкуючись одігнати од себе образ Джой Гас-тел. — Я подав вам ножа, щоб ви могли вилізти звідси. А складаним ножем я переріжу вірьовку. Краще врятується один, ніж гинути обом. Розумієте?

— Врятуватись обом або нікому! — У тремтячому голосі Карсона була несхитна рішучість. — Якщо ви продержитесь ще хвилинку…

— Я вже держався занадто довго. Я не жонатий. У мене нема ні чудесної дружини, ні діток, ні яблунь. От і вилазьте. Мерщій! Прощавайте!

— Чекайте! Ради бога, чекайте! — закричав Карсон. — Ви не смієте цього робити! Дайте мені вас витягти. Заспокойтеся, друже. Ми якось видряпаємося, от побачите. Я такі ями викопаю, що сюди ввійде цілий будинок та ще й конюшня в додаток.

Смок не відповів. Поволі та обережно, наче зачарований, стежачи за ножем, він почав різати кодолу; один з трьох ремінців, що з них вона була сплетена, луснув і відстав.

— Що ви робите?! — не своїм голосом закричав Карсон. — Якщо ви її переріжете, я вам ніколи цього не подарую, ніколи! Кажу ж вам: обоє або ніхто! Ми виберемось. Почекайте, ради бога!

І Смок, уперто дивлячись на розрізану кодолу, раптом відчув безмежний страх. Він не хотів помирати! Безодня, що мерехтіла під ним, вжахнула його, і, наляканий, він ухопився за безглузду надію: може, відкласти, а там надійде рятунок… Страх примусив його піти на компроміс.

— Добре, — сказав він. — Я почекаю. Робіть, що можете. Але кажу вам: коли ми знов почнемо зсуватись, я переріжу кодолу.

— Й не думайте про це. Коли ми посуватимемося, то тільки вгору. Я наче той липкий пластир, бо зміг би приліпитися тут, якби було й удвоє стрімкіше. Ось я роблю величезну приступку для ноги… Цитьте і дайте мені працювати.

Поволі минали хвилини. Смок старався зосередити всю свою увагу на зламаному нігті. Він хотів зрізати його сьогодні вранці, отож і подумав, що тільки вони виберуться, негайно зріже його. Смок почав дивитися на цей ніготь з новим почуттям. Через хвилину, в кращому разі через кілька хвилин, ніготь і палець, так мудро з'єднані природою, стануть, можливо, частиною знівеченого трупу. Він розумів, що боїться, й ненавидів себе за це. Ті, що їдять ведмедину, зроблені з міцнішого тіста! В гніві та обуренні проти самого себе Смок ладен був уже перерізати мотузку.

Він почув зойк, стогін, і вірьовка раптом ослабла. Смок почав сповзати вниз. Він сповзав дуже повільно. Вірьовка знову нап'ялася. Але Смок все ж сунувся вниз. Карсон не зміг вдержати його і сунувся разом з ним. Широко розкинуті ноги Смока зустріли порожнечу, і він знав, що зараз упаде; знав також, що, падаючи, потягне за собою Карсона.

Враз його пройняла, як спалахом, думка, що треба робити, і вже не вагаючись, перемігши страх смерті і палку любов до життя, у сліпому відчаї Смок чиркнув ножем по мотузці, побачив, як вона порвалась, почув, що летить у безодню…

Що трапилось далі, він так і не зрозумів. Свідомості він не втратив, але все скоїлося занадто швидко й несподівано. Він повинен був розбитися на смерть, таж ні — майже одразу ж під ногами хлюпнуло і він з розгону брьохнувся у воду, і холодні бризки залили йому обличчя.

— Що ж ви зробили! — почувся лемент згори.

— Слухайте, — гукнув Смок. — Я цілісінький. Сиджу в ковбані по саму шию. Тут і обидва наші клунки, а місця вистачить на шістьох. Якщо ви почнете сповзати, то чіпляйтесь за стінку й теж гепнетесь сюди. А краще, лізьте вгору. Йдіть до тієї хижі. Там хтось є. Я бачив дим. Візьміть кодолу або щось інше, повертайтесь і витягніть мене.

— Це правда? — перепитав Карсон, не ймучи віри.

— Слово честі. Але поспішайте, бо я задубію від холоду!

Смок намагався зігрітися, вибиваючи підбором на кризі рівчака, щоб спустити воду. Коли вся вода витекла, він почув далекий голос Карсона який сповістив, що він досяг верху.

Тоді Смок заходився сушити одежу. Під теплим промінням післяполудневого сонця він зняв одяг, викрутив його і розіслав навколо себе. Сірники були сухі, бо коробочка не пропускала води. Смок висушив трохи тютюну та рижового паперу, щоб скрутити цигарку.

За дві години, сидячи на клунках та палячи цигарку, він почув зверху добре знайомий голос:

— Гей, Смоку!

— Агов, Джой Гастел! — одгукнувся він. — Звідки ви тут?

— Ви поранені?

— Ні, навіть не подряпався!

— Батько спускає вам мотузку. Ви її бачите?

— Так, і вже піймав її, — відповів Смок. — Тепер зачекайте хвилинку.

— В чім справа? — почув він її стурбований голос. — О, я знаю. Ви поранені?

— Зовсім ні. Я одягаюсь.

— Одягаєтесь?

— Так. Я купався. Ну от. Тягніть!

Спочатку він послав угору обидва клунки, за що Джой Гастел сердито вичитала йому, і лише після цього дав витягти себе.

Джой дивилася на Смока блискучими очима; її батько і Карсон дбайливо змотували кодолу.

— І як могли ви перерізати вірьовку? — вигукнула вона. — Це… це справжнє геройство…

Смок ніяково махнув рукою.

— Я знаю все, — заперечила вона. — Карсон розповів мені. Ви пожертвували собою, щоб врятувати його.

— Зовсім ні, — збрехав Смок. — Я давно помітив чудесний басейн, і мені закортіло покупатись.

ЯК ВІШАЛИ КУЛТУСА ДЖОРДЖА

І

Шлях круто йшов угору через глибокий пухкий сніг, на якому не було видно жодного сліду санок чи мокасинів. Смок вів перед, утоптуючи крихкий сніговий кришталь широкими короткими лижвами. Це важка праця, для неї потрібні здорові легені та міцні м'язи, і Смок не шкодував сил. Позаду йшла запряжка в шестеро собак. Пара від їхнього дихання свідчила, що пси потомилися і що мороз дуже великий. Поміж корінним собакою та санками простував Малий — він налягав на жердину, правлячи собаками, і допомагав їм тягти санки. Щопівгодини він і Смок мінялися місцями, бо працювати лижвами було далеко важче, ніж жердиною.

Все начиння вони мали нове і міцне.