Смок і Малий - Сторінка 7

А коли витрусив сніг з-за коміра та запалив сірника, вони з Малим нагледіли ще й третє тіло, що лежало біля недокопаної могили. Перш ніж сірник погас, хлопці помітили ще з шість могил.

— Бр-р-р, — здригнувся Малий. — Табір самогубців. Та які гладкі! Мабуть, там всі перемерли.

— Ні… глянь! — Смок показав уперед, де тьмяно блимав вогник. — А от і другий… А он там… третій. Ходімо швидше.

Більше їм не траплялося трупів, і по твердо второваному шляху вони швидко дійшли до табору.

— Тут ціле місто, — прошепотів Малий. — Мабуть, із двадцять хиж. І жодного собаки. Хіба не дивно?

— Тепер я знаю! — схвильовано прошепотів Смок. — Це табір Лори Сіблі. Пригадуєш? Вони прибули минулої осені на "Порт Таусенді". Проїхали Доусон, бо збирались зійти десь у гирлі цієї річки.

— Пригадую. Вони мормони.

— Ні, вегетаріанці, — засміявся Смок. — Вони не їли м'яса і не їздили собаками.

— Це одне й те ж. А до золота потяглися довгою рукою. Лора Сіблі обіцяла привести їх на таке місце, де вони одразу ж стануть мільйонерами.

— Так. Вона ж у них пророчиця. Щось там їй привиджувалось і таке інше. А я гадав, що вони поїхали вгору по Норденсджолду.

— Чш! Слухай! — Малий застережливо приставив руки до Смокових грудей, і обидва вони почули стогін, тяжкий та монотонний, що долітав з якоїсь халупи. Потім застогнали в другій хижі, третій, десятій. Здавалося, це промовляло саме людське горе. Враження було жахливе.

— Б-р-р-р, — затремтів Малий. — Прямо жах бере. Давай зайдемо та дізнаємось, у чому річ.

Смок постукав у двері освітленої халупи і почув шепіт: "Заходьте". Вони з Малим увійшли. То була проста дерев'яна хижка, з зашпакльованими мохом стінами та долівкою, вкритою стружками. Лоєвий каганець освітлював чотири дерев'яні лавки. На трьох з них лежали люди, вони перестали стогнати і втупилися у Малого і Смока.

— В чім справа? — спитав Смок одного з них. З-під ковдри видно було широкі плечі та дебеле м'язисте тіло. Але очі були повні страждання, а шоки аж позападали. — Чи тут віспа, чи то?

Чоловік показав на свої розпухлі вуста і ледве роззявив почорнілого рота. Смок одступив, побачивши це.

— Цинга, — пробубонів він, а чоловік кивнув головою.

— Їжі досить? — спитав Малий.

— Так, — одповів чоловік з другої лави. — Можете взяти. У нас її сила-силенна. Сусідня хижа порожня. Ідіть і беріть.

II

В кожній халупі було таке саме видовище. Цинга захопила цілий табір. Серед його мешканців було десяті, чи дванадцять жінок, але Смок з Малим побачили далеко не всіх. Спочатку тут було всього дев'яносто три чоловіки. Десятеро померло, а двоє десь зникли. Смок розповів, що вони знайшли двох самогубців неподалік, дивуючись, чом це ніхто не ходив на розшуки. Що особливо вразило його та Малого, де повна безпорадність цих людей. В їхніх халупах було брудно й насмічено. На недбайливо збитих столах стояли давно немиті тарілки. Ніхто й не думав допомагати іншому. Кожна халупа жила своїм окремим життям. Мешканці її дбали тільки про себе і навіть перестали ховати своїх мерців.

— Це щось надприродне, — звернувся Смок до Малого. — Я зустрічав ледацюг та пройдисвітів, але не всіх укупі. Ти чув, що вони кажуть. Ніхто з них і пальцем не ворухнув за цей час. Можу закластись, що вони давно вже не миють своїх пик. Не диво, що цинга напала.

— Але ж вегетаріанці не повинні хворіти на цингу, — зауважив Малий. — Завжди кажуть, що цинга косить тих, хто їсть солонину. А вони не їдять ніякого м'яса — ні солоного, ні вареного, ні сирого.

Смок похитав головою.

— Знаю. Цингу овочами і лікують. Тут ліки не допоможуть. Городина, особливо картопля, — єдиний засіб. Але не забувай одного. Ми маємо справу не з теорією, а з фактом. Усі ці травоїди хворі на цингу.

— Може, вона заразлива?

— Ні. Лікарі знають, що цинга не пошесна хвороба. Вона зароджується в організмі. Наскільки я розумію, вона буває від погіршення якості крові. Причина не в тому, що вони споживали, а в тому, чого не споживали. Люди дістають цингу через брак якихось хімічних речовин у крові. І ці речовини добувають не з порошків та мікстур, а з овочів.

— Але ж ці люди не їли нічого, опріч трави, — заперечив Малий, — і вони мали її по самі вуха. Ні, ти помиляєшся, Смоку. Життя розбиває твою теорію. Цинга заразлива, і тому вони всі й захворіли на неї. І ми теж занедужаємо, якщо не втечемо звідси. Б-р-р-р! Я почуваю навіть, як бацили вже лазять по мені.

Смок засміявся і постукав у двері іншої халупи.

— Гадаю, що ми знайдемо тут те саме, — сказав він. — Ходімо. Ми мусимо з'ясувати все як слід.

— Чого вам? — спитав верескливий жіночий голос.

— Бачити вас, — одповів Смок.

— Хто ви?

— Лікарі з Доусона, — ляпнув Малий, за що Смок дав йому штурхана.

— Не треба нам лікарів, — сказала жінка уривчастим од хвилювання й болю голосом. — Ідіть собі. На добраніч. Ми не віримо в лікарів.

Смок все ж таки одчинив двері й зайшов. Він підкрутив гнота в гасовій лампі, щоб краще роздивитися. На чотирьох лавах лежало чотири жінки. Вони перестали стогнати й повитріщувались на хлопців. Дві з них були молоді, з худими обличчями. Третя — стара та дуже огрядна. Четверта, що з нею Смок допіру говорив, була найтендітнішим і найкволішим зразком людської раси, таких худющих він ще ніколи не бачив. Смок зрозумів, що це Лора Сіблі, пророчиця й ясновидиця, яка організувала експедицію в Лос-Анжелосі та привела її сюди, на Нордбеску, до цього табору смерті. Розмова, що у них виникла, була досить ущиплива. Лора Сіблі не вірила в лікарів. Вона ладна була перестати вірити і в саму себе, — такі нестерпні були її муки.

— Чому ви не послали за допомогою? — спитав Смок, коли вона змовкла, знесилена першою своєю гнівною тирадою. — На річці Стюарт є табір, а за вісімнадцять день можна дістатися й Доусона.

— А чому Еймос Уентворт не пішов? — спитала вона з люттю, близькою до істерії.

— Не знаю я цього джентльмена, — сказав Смок. — Що він робить?

— Нічого. Тільки він не хворий на цингу. А чому не хворий? Я вам скажу. Е, ні, не хочу… — І вона так зціпила свої тонкі вуста, що крізь прозору плівку, як це здалося Смокові, видно було зуби з корінням. — А якби й пішов, то що з того? Хіба я не знаю? Я ж не така дурна. Наші комори повні всіляких овочевих консервів та ягідних соків. Нема табору на Алясці, що був би так забезпечений проти цинги, як наш. Ми всього маємо досхочу — городини, ягід, горіхів.

— Вона загнала тебе на слизьке, — зрадів Малий. — І це факт, а не теорія. Ти кажеш, рятуються овочами. Тут повно їх. А де ж порятунок?

— Не розумію, — признався Смок. — На Алясці ще не було такого табору, як цей. Я бачив цингу, кілька випадків то тут, то там, але ніколи ще не бачив, щоб цілий табір хворів, та ще так люто. Нічого не розумію, Малий. Ми повинні зробити для них все, що зможемо. Але насамперед треба отаборитись та подбати про собак. Ми ще побачимося вранці, е-е… місіс Сіблі.

— Міс Сіблі, — ображено виправила вона. — І от що, юначе: якщо ви будете швендяти тут з якимись там ліками, то я у вас вгачу всі свої набої.

— Ну й відьма, ця пророчиця, — сміявся Смок, коли вони верталися в темряві до порожньої халупи, яку обрали собі за пристановисько. У хижі, очевидячки, недавно мешкало двоє людей, і товариші мимоволі подумали, чи не були це ті два самогубці, котрих вони знайшли на шляху.

Вони оглянули комору. Тут повно було бляшанок з сушеною, вареною та згущеною їжею.

— В чому ж причина, що вони похворіли? — спитав Малий, показуючи на пакунки яєчного порошку та італійських грибів — Скільки їх! Глянь! — Він підкидав бляшанки з томатами та фаршированими маслинами, — А божественна приводчиця теж підхопила цингу. Як же не так?

— Пророчиця, — поправив Смок.

— Приводчиця, — повторив Малий. — Хіба ж не вона привела їх у цю пастку?

III

Наступного ранку Смок зустрів чоловіка, що тяг важкі санки, навантажені дровами. Маленький, чепурний і рухливий, він, незважаючи на вантаж, рухався легко та швидко, і Смок чомусь раптом відчув до нього відразу.

— Що з вами? — спитав він.

— Нічого, — відповів маленький чоловік.

— Я знаю це, — сказав Смок. — Тому й спитав. Ви Еймос Уентворт. Цікаво, чому це у вас нема цинги, тоді як всі інші хворі?

— Бо я працював, — швидко відповів той. — Жоден з них не захворів би, якби вони виходили на повітря і щось робили. А вони тільки гризлись та кляли холод і тяжку працю. Вилежувались собі в ліжках, поки не попухли. Гляньте на мене. Я працював. Ось ходімте до хати.

Смок пішов за ним.

— Дивіться. Чисто, як у вівтарі, га? І все на місці. Я б і ці стружки повимітав, та вони держать тепло. А подивіться на підлогу в їхніх халупах. Наче в свинюшнику. Я ні разу ще не їв з немитої тарілки. Ні, сер. Треба робити, і я працював. Тому й не хворий. От вам і все. Ясно, по-моєму, як божий день.

— Маєте рацію, — згодився Смок. — Але я бачу тільки одну лавку. Ви часом не схимник?

— Бо мені так більше подобається. Легше ж прибирати за одним, ніж за двома, от через що. Тут всі ледацюги та лежні! Не дивно, що вони заслабли.

Все це було дуже переконливо, але Смок не міг подолати відрази до цього чоловіка.

— Що має проти вас Лора Сіблі? — спитав він раптом.

Еймос Уентворт зиркнув на нього.

— Вона трохи пришелепувата, — відповів він. — Всі ми тут такі. Але хай мене бог рятує від дурнів, що не хочуть мити тарілок після себе!

Хвилин через п'ять Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись руками на палиці, вона сама пришкандибала до його хижі.

— Що ви маєте проти Уентворта? — несподівано спитав він.

Зелені очі старої засвітилися гнівом, виснажене обличчя скорчилося від люті, а пошерхлі вуста шепотіли якісь прокляття.

— Бо він здоровий, — задихаючись, промовила вона. — Бо він егоїст і нікому не хоче допомогти. Йому байдуже, що ми гинемо. Він і пальцем не поворухнув, щоб принести комусь води або оберемок дров. Тварюка він! Та ще поплаче! Ой, як поплаче! — Стогнучи та зітхаючи, стара пошкандибала далі. Трохи згодом, вийшовши погодувати собак, Смок бачив, як вона зайшла до халупи Еймоса Уентворта.

— Тут щось не те, Малий. Тут щось не те, — сказав він, коли той вийшов, щоб вилити помиї.

— Справді, — весело відповів Малий. — І нам теж цього не минути. От побачиш.

— Я не про цингу.

— О, тоді, мабуть, про божественну приводчицю? Ця і мертвого обдере! Такої зголоднілої вовчиці я ще ніколи не бачив.

IV

— Ми з тjбою здорові, тому що весь час працюємо, Малиq.