Сни Чанга - Сторінка 3

Капітан, дивлячись на темне полум'я заходу, сидів з відкритою головою, з волоссям, що коливалось від вітру, і лице його було задумливе, горде і сумне, і відчувалось, що він все ж таки щасливий, і що не тільки цей пароплав біжить з його волі, а й цілий світ йому підвладний, тому що весь світ був у його душі в цю хвилину – і тому ще, що і тоді вже від нього пахло вином…

А ніч настала страшна і чудова. Вона була чорна, тривожна, з безладним вітром і з такими повними світла хвилями, які з шумом здіймались навкруг пароплава, що інколи Чанг, який швидко бігав за безупинно крокуючим по палубі капітаном, з виском відскакував від борту. І капітан знову взяв Чанга на руки і, приклавши щоку до його тремтячого серця, — адже воно билось зовсім так, як і у капітана! – пройшов з ним на самісінький кінець палуби, на ют, і довго стояв там у темряві, зачаровуючи Чанга дивним і жахливим видовищем: з-під високої, велетенської корми, з-під глухо вируючого гвинта, з сухим шерехом сипались міріади біло-вогненних голок, виривались і негайно відносились у сніжну іскристу дорогу, яку прокладав пароплав, то великі голубі зірки, то якісь тугі сині клубки, які яскраво вибухали і, згасаючи, таємниче димілися серед киплячих водяних горбів блідо-зеленим фосфором. Вітер з різних боків сильно і м'яко бив із темряви в морду Чанга, роздував і холодив густу шерсть на його грудях, і, міцно, по-дитячому, притискаючись до капітана, нюхав Чанг запах нібито холодної сірки, дихав зритою утробою морських глибин, а корма тремтіла, її опускало і підіймало якоюсь великою і невимовно вільною силою, і він гойдався, гойдався, збуджено споглядаючи цю сліпу і темну, але стократ живу, глухо збурену Безодню. І деколи якась особливо ошаліла і важка хвиля, що з шумом пролітала повз корму, жахливо освітлювала руки і срібний одяг капітана.

Цієї ночі капітан вперше привів Чанга до своєї каюти, великої і зручної, м'яко освітленої лампою під червоним шовковим абажуром. На письмовому столі, що помістився впритул до капітанського ліжка, стояли у світлі лампи два фотографічні портрети: гарненька сердита дівчинка в локонах, яка капризно і вільно сиділа в глибокому кріслі, і молода жінка, зображена майже в повний зріст, з білою мереживною парасолькою на плечі, в мереживному великому капелюшку і вишуканій весняній сукні – струнка, тонка, приваблива і печальна, як грузинська царівна. І капітан сказав, роздягаючись під шум чорних хвиль за відкритим вікном:

— Не буде, Чангу, любити нас з тобою ця жінка! Є, брате, жіночі душі, що вічно мучаться якоюсь печальною спрагою любові і які саме від цього ніколи і нікого не люблять. Є такі – і як їх засуджувати за всю їх безсердечність, брехливість, мрії про сцену, про власний автомобіль, про пікніки на яхтах, про якогось спортсмена, що прикидається англійцем і роздирає своє сальне від фіксатуару волосся прямим проділом? Хто їх розгадає? Кожному своє, Чангу, і чи не коряться вони найпотаємнішим велінням самої Тао, як кориться їм яка-небудь морська потвора, що вільно ходить ось у цих чорних, вогненно-панцирних хвилях?

— У-у – сказав капітан, сідаючи на стілець, мотаючи головою і розв'язуючи шнурівку білого черевика. – Чого лиш не було зі мною, Чангу, коли я вперше відчув, що вона вже не зовсім моя, — тої ночі, коли вона вперше була одна на балу у яхт-клубі і повернулася під ранок, ніби зів'яла троянда, бліда від втоми і збудження, що ще не вляглося, з очима темними, розширеними і далекими від мене! Якби ти знав, як незрівнянно хотіла вона обдурити мене, з яким простим здивуванням спитала: "А ти ще не спиш, бідний?" Тут я навіть слова не міг вимовити, і вона відразу зрозуміла мене і замовкла, — тільки швидко поглянула на мене, — і мовчки почала роздягатися. Я хотів убити її, але вона сухо і спокійно сказала: "Допоможи мені розстебнути ззаду сукню" — і я покірно підійшов і став тремтячими руками відстібати ці гачки і кнопки – і як тільки побачив у розкритій сукні її тіло, її сорочку, спущену з пліч і засунуту за корсет, як тільки відчув запах її чорного волосся і поглянув у освітлене трюмо, що відбивало її груди, підняті корсетом…

І не доказавши, капітан махнув рукою.

Він роздягся, ліг і погасив вогонь, і Чанг, повертаючись і укладаючись у сап'яновому кріслі біля письмового столу, бачив, як борознили чорну плащаницю моря смуги білого полум'я, що спалахували і гаснули, як на чорному горизонті зловісно миготіли якісь вогні, як звідти набігала часом і з грізним шумом виростала вище борту і зазирала в каюту страшна жива хвиля, — ніби якийсь казковий змій, що світився наскрізь самоцвітними очима, прозорими смарагдами і сапфірами, — і як пароплав відштовхував її геть і рівно біг далі, серед важких і хитких мас цього дочасового, для нас вже чужого і ворожого єства, яке називають океаном…

Вночі капітан раптом щось крикнув і, сам злякавшись свого крику, що був сповнений якоїсь жалібно-принизливої пристрасті, тої ж миті прокинувся. Полежавши хвилину мовчки, він зітхнув і сказав з усмішкою:

— Так-так, історія! "Золоте кільце у ніздрі свині – прекрасна жінка!" Ти маєш рацію, Соломоне Премудрий!

Він знайшов у темряві портсигар, запалив, але, затягнувшись двічі, зронив руку – та так і заснув з червоним вогником цигарки в руці. І знову стало тихо – тільки виблискували, гойдались і з шумом неслись хвилі за бортом. Південний Хрест з-за чорних хмар…

Але тут раптом оглушає Чанга громовий гуркіт. Чанг з жахом підхоплюється. Що сталося? Знову вдарився, з вини п'яного капітана, пароплав об підводне каміння, як було це три роки тому? Знову вистрілив капітан із пістолета в свою чарівну і печальну дружину? Ні, навколо не ніч, не море і не зимовий день на Єлизаветинській, а дуже світлий, повний шуму і диму ресторан: це п'яний капітан вдарив кулаком по столу і кричить художнику:

— Дурниці, дурниці! Золоте кільце у ніздрі свині, ось хто твоя жінка! "Килимами я прикрасила постіль мою, різнобарвними тканинами єгипетськими: зайдімо, будемо упиватися ніжністю, бо чоловіка немає вдома…" А-а, жінка! "Дім її веде до смерті і стезя її – до мерців…" Та досить, досить, друже мій. Пора, замикають, — ходімо!

За хвилину капітан, Чанг і художник вже на темній вулиці, де вітер із снігом задуває ліхтарі. Капітан цілує художника, і вони розходяться в різні боки. Чанг, напівсонний, похмурий, неохоче біжить по тротуару за капітаном, що йде швидко, хоч і похитується… Знову пройшов день – сон чи дійсність? – і знову в світі холод, пітьма, втома… Ні, правий, правий капітан: життя – отруйний алкоголь, не більше…

Так, одноманітно, минають дні і ночі Чанга. Як раптом, одного ранку, світ, ніби пароплав, з розгону налітає на прихований від неуважних очей підводний риф. Прокинувшись одного зимового ранку, Чанг дивується великій тиші, що панує в кімнаті. Він швидко підхоплюється з місця, кидається до ліжка капітана – і бачить, що капітан лежить із судорожно закинутою назад головою, з обличчям блідим і закам'янілим, з віями напіввідкритими і непорушними. І, побачивши ці вії, Чанг так відчайдушно зойкнув, ніби його збив з ніг і навпіл переїхав автомобіль, що мчав по бульвару.

Потім, коли двері кімнати стоять розчинені, коли входять, виходять і знову заходять, голосно розмовляючи, зовсім різні люди – двірники, поліцейські, художник у циліндрі і різні інші пани, з якими капітан сидів часом в ресторанах, — Чанг ніби кам'яніє… О, як страшно говорив якось капітан: "В той день затремтять ті, що стережуть дім, і збожеволіють ті, що дивляться у вікно; і висоти будуть їм страшні, і на дорозі жахи: бо відходить людина у вічний дім свій, і готові оточити його плакальниці; бо розбився глечик біля джерела і впало колесо над колодязем…" Але тепер Чанг не відчуває навіть жаху. Він лежить на підлозі, мордою у кут, міцно закривши очі, щоб не бачити світу, щоб забути про нього. І світ шумить над ним глухо і віддалено, як море над тим, хто все глибше і глибше опускається у його безодню.

А знову приходить він до тями вже на паперті, край дверей костелу. Він сидить біля них з похиленою головою, тупий, напівмертвий – і тільки весь тремтить дрібним дрожем. І раптом розчиняються двері костелу – і б'є в очі і у серце Чанга дивна картина, що звучить і співає: перед Чангом напівтемний готичний чертог, червоні зірки вогнів, цілий ліс тропічних рослин, високо піднесена на чорний поміст труна із дуба, чорний натовп людей, дві дивні у своїй мармуровій красі і глибокій жалобі жінки, — ніби дві сестри різного віку, —а над усім цим гул, грім, клір ангелів, що дзвінко волають про якусь скорботну радість, урочистість, сум'яття, велич – і все собою покриваючі неземні співи. І дибки підіймається вся шерсть на Чангу від болю і захоплення цим співучим видінням. І художник, з червоними очима, що вийшов цієї миті з костелу, зупиняється у здивуванні:

— Чангу! – тривожно говорить він, нахиляючись до Чанга, — Чангу, що з тобою? І, торкнувшись тремтячою рукою голови Чанга, нахиляється ще нижче – і очі їх, повні сліз, зустрічаються з такою любов'ю один до одного, що все єство Чанга беззвучно кричить всьому світові: о ні, ні – є на землі ще якась, мені невідома, третя правда!

Цього дня, повернувшись з кладовища, Чанг переселяється у дім свого третього хазяїна – знову нагору, на горище, але тепле, з приємним запахом сигари, встелене килимами, заставлене старовинними меблями, увішане великими картинами і парчевими тканинами… Темніє, камін повен розжареним, темно-червоним груддям вугілля, новий хазяїн Чанга сидить у кріслі. Він, повернувшись додому, навіть не зняв пальто і циліндра, сів із сигарою в глибоке крісло і палить, дивлячись у сутінки своєї майстерні. А стомлений, змучений Чанг лежить на килимі біля каміну, закривши очі і поклавши морду на лапи.

Хтось лежить тепер там, за вечірнім містом, за огорожею цвинтаря, у тому, що називають склепом, могилою. Та цей хтось не капітан, ні. Якщо Чанг любить і відчуває капітана, бачить його зором пам'яті, — того божественного, що він сам не розуміє в собі, — отже, капітан ще з ним в тому світі без початку і кінця, що не підвладний Смерті. В цьому світі повинна бути тільки одна правда – третя, — а яка вона – про те знає той останній Господар, до якого вже скоро повинен повернутися Чанг.