Собака на сіні - Сторінка 6

- Лопе де Вега -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Лише Марчеллі
не показуй; не годиться.
Прочитай його уважно,
може, дещо зрозумієш.
Діана й Анарда виходять.
ЯВА ДВАДЦЯТА
Т е о д о р о, згодом М а р ч е л л а.
Т е о д о р о
Чудасія, що й казати!
Ніби любить, тільки дивно:
раз на тиждень кров пускає.
Щось занадто вже нерівно
б'ється той любовний живчик.
Входить М а р ч е л л а.
М а р ч е л л а
Любий! Що вона хотіла?
Я стояла за дверима
і од ляку вся тремтіла.
Т е о д о р о
Та сказала, що тебе
хоче з Фабйо одружити;
написав я це листа,
щоб прислали вам на віно
грошей із маєтку.
М а р ч е л л а
Боже!
Що ти кажеш?
Т е о д о р о
Будь щаслива.
Але ти виходиш заміж,
пам'ятай же, що віднині
нам не личить зустрічатись.
М а р ч е л л а
Слухай!
Т е о д о р о
Пізно вже жаліти.
(Виходить).
— 104 —
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
М а р ч е л л а сама.
М а р ч е л л а
Ні, цього не може бути,
я ніколи не повірю!
Знов його до себе надить
ця синьйора божевільна.
Він як те відро в криниці:
спуститься униз — по вінця
ласкою наллє лукава,
піде вгору — зразу виллє...
Ох, невдячний Теодоро!
Аби глянула графиня,
вже Марчеллу забуваєш!
Як поманить — мене кинеш,
прожене — ти знов до мене...
Доки ж муки ці терпіти?
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
Р і к а р д о, Ф а б і о, М а р ч е л л а.
Р і к а р д о
Ти ж бачиш, Фабйо, миттю я прибіг,
щоб за цю ласку їй подяку скласти,
припасти їй всепіддано до ніг.
Ф а б і о
Скажи, Марчелло, пані...
М а р ч е л л а
(набік)
Де взялась ти,
пекельна ревносте, всіх мрій моїх
губителько? Я у тяжкій напасті...
— 105 —
Ф а б і о
Ти йдеш чи ні?
М а р ч е л л а
Іду вже.
Ф а б і о
Скажеш їй,
що жде її господар наш новий.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Р і к а р д о, Ф а б і о.
Р і к а р д о
Зайди якось до нашої господи,
тобі я тисячу ескудо дам
іще й коня найкращої породи.
Ф а б і о
Я до могили буду вдячний вам.
Р і к а р д о
Це буде лиш частина нагороди;
ти не слуга, а друг мені, затям.
Ф а б і о
Спасибі.
Р і к а р д о
За цю послугу велику
тобі я не віддячуся довіку.
— 106 —
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
Д і а н а; ті, що й були.
Д і а н а
Ви тут, маркізе?
Р і к а р д о
Де ж мені ще буть,
як ви до мене Фабіо прислали
із вісткою, що осіяла путь:
мене за мужа й за слугу обрали
ви, почуттів моїх незмінна суть,
мого життя єдиний ідеале!
Від тих святих, давно жаданих слів
я весь сп'янів, збезумів, ошалів...
Дозвольте ж ніжки вам поцілувати,
володарко довічная моя!
Д і а н а
Синьйоре, я й не думала вас звати,
Це жарт, чи що? Не розумію я.
Р і к а р д о
То що ж це, Фабйо?
Ф а б і о
Звідки маю знати?
Я виконав наказ секретаря.
Хіба б я сам наважився, синьйоро?..
Д і а н а
Виходить, в цьому винен Теодоро.
У нас, маркізе, знаєте, якось
була про вас і Федеріко мова;
я вас хвалила, от йому й здалось,
що руку я віддати вам готова;
— 107 —
він Фабіо послав до вас нащось.
Простіть помилку дурням.
Р і к а р д о
Ваше слово —
закон для мене. Та якби не тут,
дістав би чосу вісник-баламут.
Прощайте. Маю в серці ще надію
діждатися відплати за любов.
(Виходить).
Д і а н а
От бачиш, що ти наробив, тюхтію.
Ф а б і о
Та то ж не я, а ви на мене знов...
Д і а н а
Поклич секретаря.
(Набік).
Я шаленію
із ревнощів, а тут іще прийшов
цей франт, цей титулований паскуда.
Ф а б і о
(набік)
Пропав мій кінь і тисяча ескудо!
(Виходить).
ЯВА ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА
Д і а н а сама.
— 108 —
Д і а н а
Любове, годі! Це страшна забава!
Поглянь, як жертва мучиться твоя.
Мені ти, певно, скажеш: "Це не я,
це тінь моя, її це чорна справа".
О ревносте, пораднице лукава,
трутизну ллєш ти в серце, мов змія;
загине через тебе честь моя,
її замінить вічная неслава...
Люблю його, хоч знаю, що я — море,
а він лиш човник, човничок хисткий.
Кому ж із нас страшніший буревій?
Любов чи гонор — хто кого поборе?
Так туго тятиву я нап'яла,
що трісне лук і вломиться стріла.
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Т е о д о р о, Ф а б і о, Д і а н а.
Ф а б і о
(тихо до Теодоро)
Ледь не вбив мене маркіз;
та найбільше я жалію,
що ті грошики пропали.
Т е о д о р о
Ти їх можеш відробити.
Ф а б і о
Ну?
Т е о д о р о
Ти ж знаєш, Федеріко
З горя мало не сказився,
— 109 —
як почув, що має успіх
тут маркіз. Біжи скоріше
і скажи, що шлюб розладивсь.
Граф за це тобі червінців
цілу торбу дасть.
Ф а б і о
Біжу!
(Виходить).
ЯВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
Д і а н а, Т е о д о р о.
Т е о д о р о
Я з'явився на ваш виклик.
Д і а н а
Добре, що пішов той йолоп.
Т е о д о р о
Я читав, мабуть, з годину
той ваш лист і зрозумів,
що ви ним сказать хотіли.
Лиш з високої поваги
був із вами я несмілий,
як дурний, дивився мовчки
на велику вашу милість;
я збагнув свою провину
і насмілююсь одкрити,
що люблю вас — не гнівіться!
що люблю вас шанобливо.
Зрозумійте цей мій трепет...
— 110 —
Д і а н а
Я тобі охоче вірю.
Як би міг ти не любити
свою пані й господиню,
що добра тобі бажає
і тебе цінує більше
над усю домашню челядь?
Т е о д о р о
Знов я вас не розумію.
Д і а н а
Все тут ясно, Теодоро:
бережись переступити
от настільки певні межі
і свої пориви стримуй.
Од вельможної особи
незначному чоловіку
досить мати небагато
тої милості — хоч крихту,
щоб відчуть до себе шану,
Щоб довіку буть щасливим.
Т е о д о р о
Мушу я сказать, синьйоро
(вибачте мені за щирість),
що у ваших міркуваннях
часом світлі є проміжки,
а у поглядах — не знаю.
Нащо вам було живити
у душі моїй бентежній
ті принадливі надії?
Під вагою того щастя
я нездужав цілий місяць...
Гірко бачити цю долю,
тяжко зносити ці примхи:
як я трохи охолону,
в вас любов огнем жаріє,
як я знову розпалюся —
Зразу холодом повіє.
Знав би я одно, так ви ж
мов собака та на сіні
у відомій приповідці:
на Марчеллі оженитись
З ревнощів не даєте,
а як я її покину,
ви лиш мучите мене,
позбавлявши надії.
Так я далі жить не можу!
Або їжте, або киньте,
я вернуся до тієї,
котра любить мене щиро...
Грати в піжмурки доволі!
Д і а н а
До Марчелли? Неможливо.
Я кажу: цього не буде!
Можеш ти любити іншу,
будь-кого, лиш не Марчеллу.
Зрозуміло?
Т е о д о р о
Зрозуміло.
Бачу, хоче ваша милість
силоміццю розлучити
двох, що любляться взаємно.
Та невже ж бо я повинен,
підкорившись вашій волі,
те любити, що не миле?
Ми кохаємося з нею,
і кохання наше чисте,
чисте й чесне.
Д і а н а
Підлий хаме!
Ладна я тебе убити!
Т е о д о р о
Що ви робите, синьйоро?
Д і а н а
Б'ю негідника по пиці.
Маєш! Маєш!
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
Ф е д е р і к о, Ф а б і о; ті, що й були.
Ф а б і о
(тихо до Федеріко)
Зачекайте.
Ф е д е р і к о
Правда, аж незручно ніби...
Ні, усе-таки ввійдімо.
Що тут діється, кузино?
Д і а н а
Часом сердиться господар,
як слуга в чім провиниться.
Ф е д е р і к о
Я гадав, моя синьйоро,
що, можливо, ви хотіли...
Д і а н а
Хочу дещо вам сказати.
— 113 —
Ф е д е р і к о
Чи зайти до вас пізніше?
Я, мабуть, невчасно втрапив.
Д і а н а
Саме вчасно, Федеріко;
не зважайте, то дрібниці.
Я вам дещо про маркіза
розповім. Зайдіть до мене.
(Виходить).
ЯВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА
Ф е д е р і к о, Ф а б і о, Т е о д о р о.
Ф е д е р і к о
(тихо до Фабіо)
Фабйо...
Ф а б і о
Ну?
Ф е д е р і к о
Щось підозріле.
Чи не криється за гнівом
тут якась таємна втіха?
Ф а б і о
Їй же богу, я не знаю.
Дуже, пане, мені дивно,
що вона його побила;
не було цього раніше
із синьйорою ніколи.
— 114 —
Ф е д е р і к о
Бач, у крові вся хустина.
Федеріко й Фабіо виходять.
ЯВА ТРИДЦЯТА
Т е о д о р о сам.
Т е о д о р о
Яке ж ім'я цій грізній шурі-бурі,
як не любов? Та як вельможні пані
усі такі оприскливі в коханні,
то чи не краще нам любити фурій?
Нехай шляхетства кодекси похмурі
утіх не визнають, що рівно дані
людині кожній в будь-якому стані,—
та нащо ж потурать своїй натурі?
О ручко мила, що мене побила,
хотів би я тебе поцілувати,
хоч іти б мені іще й не те зробила...
Не думав я, що ти така завзята!
Але як ти такі узори пишеш,
то не любов'ю — ревнощами дишеш.
ЯВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
Т р і с т а н, Т е о д о р о.
Т р і с т а н
Боягуз на поле бою
потрапляє після битви...
Я прийшов, як все скінчилось.
— 115 —
Т е о д о р о
Ой Трістане...
Т р і с т а н
Що за лихо?
Хустка в крові... Глянь!
Т е о д о р о
На пам'ять
часто нам любов ревнива
кров'ю пише.
Т р і с т а н
Добра пам'ять!
От так ревнощі! Аж смішно.
Т е о д о р о
Не дивуйся! Ця скажена
від бажання шаленіє,
та вволити це бажання
уважає за негідне.
От вона мене й побила,
їй страшне моє обличчя:
в нім, як в дзеркалі, відбилась
вся дурна її гординя.
Т р і с т а н
Не дивуюсь я, синьйоре,
як Джованна чи Лючія
З ревнощів мене лупцює,
рве даровану хустину,
чи роздряпує всю пику,
чи волочить за чуприну,
як узна, що в гречку скочив;
що ти хочеш од мужичок,
як валові в них панчохи
і ялові черевики?
Та коли так само чинить
велеможная графиня,—
це вже, вибачайте, свинство.
Т е о д о р о
Може, й так; та що я вдію?
То вона мене мов любить,
то готова з люті знищить;
від Марчелли віддаляє,
а до себе не наблизить;
як на неї не дивлюся,
знову вудочку закине...
Сміх і горе! Одне слово —
мов собака той на сіні:
сам не гам і вам не дам.
Я не знаю, що робити.
Т р і с т а н
Розкажу вам, пане, притчу.
Був колись учений лікар,
що не мав спокою в домі,
бо весь час сварилась-гризлась
його ключниця з слугою:
За сніданком, за обідом,
день і ніч йому ні спати
не давали, ні трудитись.
Раз якось той лікар з лекцій
у свій дім забіг на хвильку
(книжку взять, чи що,— не знаю)
і побачив диво дивне:
його ключниця з слугою
спочивала у обіймах.
"Слава богу! — мовив лікар.—
Хоч тепер у домі тихо!"
Так і в вас, напевне, буде
після сварок цих постійних.
ЯВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
Д і а н а; ті, що й були.
Д і а н а
Теодоро...
Т е о д о р о
Що?
(Набік).
Прийшла вже,
упириця.
Д і а н а
Я хотіла
лиш дізнатись, що з тобою.
Т е о д о р о
Та нічого, ось дивіться.
Д і а н а
Тобі добре?
Т е о д о р о
Так.
Д і а н а
А де
"прошу пані"?
Т е о д о р о
Що ж просити,
як од вас одно я бачу —
кривду, кривду й ще раз кривду.
— 118 —
Д і а н а
Що ти знаєш!
Т е о д о р о
Та нічого.
Ваших слів не розумію,
а удари відчуваю;
мабуть, лиш на це я здібний.
Не люблю вас — вам досадно,
а люблю — ви знов у гніві,
як забуду — вам обидно,
а згадаю — ви сердиті,
як я скромний — нерозумний,
а як смілий — божевільний...
Доки ж так мені каратись?
Вбийте або дайте жити!
Д і а н а
Кров ішла?
Т е о д о р о
А то не йшла?
Д і а н а
Дай-но хусточку.
Т е о д о р о
Навіщо?
Д і а н а
Я візьму цю кров на спомин.
Там тобі Октавйо видасть
враз дві тисячі ескудо;
я уже розпорядилась.
Т е о д о р о
Це ж навіщо?
Д і а н а
Щоб ти міг
хусточку нову купити.
(Виходить).
ЯВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Т е о д о р о, Т р і с т а н.
Т е о д о р о
Де ти бачив щось подібне?
Т р і с т а н
Справді, пане, дивовижа!
Т е о д о р о
Аж дві тисячі ескудо...
Т р і с т а н
За таку хорошу ціну
можна ляпаси хапати.
Т е о д о р о
Узяла мою хустину,
а то, каже, на нову.
Т р і с т а н
Це за кров вона платила;
значить, чесна молода
ваша ніздря.
— 120 —
Т е о д о р о
Укусила
й лащиться тепер, собака.
Т р і с т а н
Все це, мабуть, так скінчиться,
як у ключниці тієї
із слугою.
Т е о д о р о
Та якби ж то!
ДІЯ ТРЕТЯ
Вулиця.
ЯВА ПЕРША
Ф е д е р і к о, Р і к а р д о; трохи віддалік Ч е л і о.
Р і к а р д о
Била, кажете?
Ф е д е р і к о
Сам бачив.
Р і к а р д о
От так диво! А чому ж би?
Ф е д е р і к о
Провинивсь, мовляв, по службі...
Та в жінок такої вдачі,
як Діана, бить мужчину...
Щось тут, знаєте, не те.
Справи служби — то пусте,
іншу слід шукать причину.
Недарма цей Теодоро
став тепер таким бідовим.
Р і к а р д о
Всяко служать слуги вдовам.
Ф е д е р і к о
Не бояться й поговору!
Чи поможе їм утайка?
Виявляться всі грішки...
Тут мені про два горшки
пригадалась давня байка.
— 122 —
Як по річці йшов плавун
навесні, в час водопілля,
винесла на берег хвиля
горщик з глини і чавун.
Той, що з глини, мав десь толк
і, як тільки-но очунявсь,
од чавунного одсунувсь,
щоб його він не потовк.
От яка в цій байці сила:
із заліза чоловік,
жінка — з глини; і на стик
не лишиться глина ціла.
Р і к а р д о
Того дня як сам не свій
був я од її гордині,
і того, що бачу нині,
не помітив, мов сліпий.
Так, змінився Теодоро;
Звідки взявсь у нього паж,
Звідки коні, екіпаж
і розкішнії убори?
Певно, він її коханець...
Справа, бачиться, ясна.
Ф е д е р і к о
Що ж, чекати, поки взна
кожен неаполітанець
про ганьбу мойого роду?
Що з негідником зробить,
як по-вашому?
Р і к а р д о
Убить
і кінці сховати в воду.
Ф е д е р і к о
Це можливо?
Р і к а р д о
Безумовно!
Є такі, що цим живуть:
плату золотом беруть
і вертають кров'ю сповна.
Пошукаємо найманця,
він його одразу рішить!
Ф е д е р і к о
Та якби уже скоріше!
Р і к а р д о
Може, вдасться того ланця
ще сьогодні приколоть.
Ф е д е р і к о
(помітивши Трістана, що наближається з трьома
товаришами)
То не вбивці?
Р і к а р д о
Певно, вбивці.
Ф е д е р і к о
На погибель нечестивцю
їх прислав сюди Господь.
ЯВА ДРУГА
Т р і с т а н, у новому вбранні; Ф у р і о, А н т о н е л л о,
Л і р а н о; ті, що й були.
— 124 —
Ф у р і о
Сьогодні, друже, з тебе могорич;
ми сприснемо обнову цю чудову.
А н т о н е л л о
Звичайна річ, тобі платить, Трістане.
Т р і с т а н
За мною діло, братчики, не стане.
Л і р а н о
Ох же й костюмчик!
Т р і с т а н
Правда, песогірший.
Але це все — дурниці і дрібниці
порівняно із тим, що буде потім:
коли не переміниться фортуна,
я завтра — секретар секретаря.
Л і р а н о
Графиня, мабуть, дуже милостива
до твого пана?
Т р і с т а н
Так, у неї він
За праву руку; через нього й я
фавору сподобився доступити.
Та годі про фортуну, краще пити.
Ф у р і о
У цій корчмі мальвазія19 напрочуд,
_іще й адамові, як кажуть, слізки.
М а л ь в а з і я — сорт десертного грецького вина.
Т р і с т а н
Візьмімо грецького вина; мене
щось потягло якраз на грецьку мову.
Р і к а р д о
(тихо до Федеріко)
Отой смуглявий, бачте, жукуватий,
у них найстарший, мабуть, бо усі
до нього чемні, в'ються коло нього.
Гей, Челіо!
Ч е л і о
Я тут.
Р і к а р д о
Піди поклич
того жука.
Ч е л і о
(гукає Трістана)
Агов, добродію!
Не кваптеся так до святого дому;
мій пан маркіз щось мав вам казати.
Т р і с т а н
(до своїх хлопців)
Товариші, мене вельможа кличе,
повинен я спитать, чого він хоче.
Ідіть замовте сім чи вісім кварт,
і сиру не забудьте на закуску,
а я спитаю в нього, в чому річ.
А н т о н е л л о
Та не барися ж!
Т р і с т а н
Я лиш на хвилинку.
Фуріо, Антонелло та Лірано виходять.
ЯВА ТРЕТЯ
Р і к а р д о, Ф е д е р і к о, Ч е л і о, Т р і с т а н.
Т р і с т а н
Що скажете, ясновельможний пане?
Р і к а р д о
На тебе, мій молодче, хто не гляне,
одразу одгадає, хто ти єсть.
Признайся, ти, мабуть, із тих людей,
що кокають людей?
Т р і с т а н
(набік)
Оце так штука!
Зітхальники графині тут удвох
щось замишляють.