Собор Паризької Богоматері - Сторінка 11

Вона танцювала під рокіт баскійського тамбурина, який її округлі дівочі руки підносили над головою. Тоненька, жвава, немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима — вона, здавалося, була неземною істотою.

"Дивовижно, — подумав Гренгуар. — Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!"

Цієї миті одна коса "саламандри" розплелася, і мідна монета, що була до неї прив'язана, покотилася по землі.

— Е ні, — сказав поет, — вона циганка. Міраж розвіявся.

Дівчина знову почала танцювати. Вона підняла із землі дві шпаги, притулила вістрями до чола і заходилася обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яким великим було розчарування Гренгуара, картина не втратила для нього своєї принади й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища осявало дівчину, мерехтіло на обличчях людей, на смуглявому чолі танцюристки і кидало блідий відблиск, змішаний з коливанням людських тіней, в глиб майдану, на старовинний чорний, потрісканий фасад "Будинку з колонами" — з одного боку та на розпростерті кам'яні рамена шибениці — з другого.

Серед тисяч освітлених полум'ям вогнища облич було одне, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя якогось чоловіка. Невідомий, одяг якого не можна було розглядіти за натовпом, мав з вигляду не більше тридцяти п'яти років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого і вже сивіючого волосся; його високе й широке чоло почало вкриватися зморшками, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя, глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу посмішка і зітхання зустрічались на його устах, але посмішка була ще більш гірка, ніж зітхання.

Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилася, і народ любовно почав їй аплодувати.

— Джалі! — покликала циганка.

І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою шерсткою, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він її не помічав — кізка весь час лежала на краєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.

— Джалі, — сказала танцівниця, — тепер твоя черга.

І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.

— Джалі, — спитала вона, — який тепер місяць року?

Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справді, був перший місяць — січень. Натовп зааплодував.

— Джалі, — знову спитала дівчина, перевернувши тамбурин другим боком, — яке у нас сьогодні число?

Джалі підняла свою позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.

— Джалі, — провадила далі циганка, знову перевернувши тамбурин, — котра зараз година?

Джалі вдарила сім разів, і ту ж мить баштовий годинник "Будинку з колонами" вибив сьому. Народ був у захваті.

— Це чаклунство! — промовив зловісний голос у натовпі. То був голос лисого чоловіка, який не зводив з циганки очей.

Вона затремтіла і обернулась, але пролунали оплески й заглушили цей загрозливий вигук. Дівчина знову звернулася до кізки.

— Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на стрітення?

Джалі стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.

— Джалі, — знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом, — а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

Кізочка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній — інтонація, поза, рухи — одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької і латинської вимови.

Натовп аплодував щосили.

— Святотатство! Блюзнірство! — знову почувся голос лисого чоловіка. Циганка обернулася.

— Ах, — промовила вона, — знову цей лихий чоловік!

Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, яка, очевидно, була їй притаманна, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.

Великі срібняки, малі срібняки, ліарди з орлом сипалися дощем. Аж ось танцюристка наблизилась до Гренгуара. Гренгуар так необачно засунув руку в кишеню, що циганка зупинилась.

— Хай йому чорт! — сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

Якби в його кишені були всі скарби П'єру, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота П'єру, до того ж і Америка на той час ще не була відкрита.

Несподіваний випадок виручив його.

— Ти заберешся звідси, циганська сарано? — крикнув пронизливий голос із найтемнішого кутка майдану.

Дівчина злякано обернулась. Це вже крикнув не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.

Проте цей крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.

— Це затворниця Роландової башти! — закричали вони, нестримно регочучи. — Це лахмітниця галасує! Мабуть, вона ще не вечеряла? Понесімо їй недоїдків із святкових столів.

І вони кинулися до "Будинку з колонами".

Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього: коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п'ять сольдів за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї, перевиті з трояндами, прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.

Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше не повечеряти й не знати, де ночуватимеш. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, і він вважав її надто суворою. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину в нападі мізантропії і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка тримає його філософію в стані облоги. Що ж до нього, то облога ніколи не була такою жорстокою, як цього разу; Гренгуар відчував, як його шлунок уже б'є на сполох, і вважав, що це дуже погано з боку долі руйнувати його філософію за допомогою голоду.

З меланхолійних роздумів, у які він дедалі більше поринав, його зненацька вивів дивовижний, хоч і сповнений ніжності, спів. Це співала юна циганка.

Від її голосу, як і від її танцю та від її краси, віяло чимось незбагненним і чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а потім прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе ж таки завжди зберігалася гармонія. М'які переливи октав здіймалися та опускались, як і перса молодої співачки. її вродливе чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість її пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Здавалося, що співає то пустотливе дівчисько, то королева.

Циганка співала незнайомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя виконавиці мало відповідав змістові слів.

Наприклад, цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

Un cofre de gran riqueza

Hallaron dentro un pilar

Dentro del, nuevas banderas

Con figuras de espantar… [61]

А за хвилину від виразу, якого вона надавала дальшим словам, Гренгуарові на очі навернулися сльози.

Alarabes de cavallo

Sin poderse menear,

Con espadas, y los cuellos,

Ballestas de buen echar… [62]

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, як пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість Гренгуара, — так лебідь порушує гладінь води. Він слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи про все. Вперше за довгий час він не відчував страждання.

Але ця мить була короткою.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

— Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко?.. — крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна "торохтійка" замовкла. Гренгуар затулив вуха.

— О клята щербата пилка, що знищила ліру! — вигукнув поет. Глядачі теж бурчали.

— К бісу лахмітницю! — чулося звідусіль.

І старе незриме опудало могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту хвилину від неї не відвернула уваги натовпу процесія папи блазнів, яка, оббігши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан. Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, зросла в дорозі, увібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс і волоцюг. Отже, коли вона прибула на майдан, це було величне видовище.

Попереду йшли цигани. На чолі, верхи, циганський князь із своїми пішими графами, які тримали вуздечку та стремена; за ним безладно — цигани й циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі — князь, графи, чернь — у лахмітті й мішурі. Далі — королівство Арго [63], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру; найдрібніші йшли попереду. Отак проходили по чотири вряд, з різноманітними "відзнаками" своїх звань у цій дивовижній академії, — переважно каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, удавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, тавровані, крути, канюки, мазурики, домушники, — перелік усіх здатен був би втомити самого Гомера. У центрі конклаву [64] мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, що його тягли два великі собаки. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками рахункової палати; перед ним ішли скоморохи, б'ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець [65].