Собор Паризької Богоматері - Сторінка 15

"Ще ніколи, — додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, — несподівані метаморфози Двора чудес не були так вдало відтворені. Бенсерад [83] підготував нас до цього досить елегантними віршами".

Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, під їхній дзенькіт виникали сварки, бійки, і учасники їх вищербленими кухлями дерли один одному лахміття.

Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. До цього гульбища було залучено кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Поряд з нею товстий чотирирічний малюк сидів, звісивши ніжки, на надто високій лавці біля стола, що сягав йому до підборіддя, і мовчав. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, примостившись у грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, причому лунали такі звуки, що від них Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

Коло вогнища стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. Це й був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на хвилину принишкла, крім дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

— Hombre, quita tu sombrero! [84] — вигукнув один з трьох пройдисвітів, що захопили його.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт стягнув з нього капелюх. Щоправда, капелюх був зовсім благенький, але він ще міг захистити і від сонця, й від дощу. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

— Це що за негідник?

Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нагадав йому інший, що цього ж ранку завдав першого удару його містерії, прогугнявивши під час вистави: "Подайте, що ласка ваша!" Він підвів голову — це був справді Клопен Труйльфу.

Хоч і прикрашений регаліями королівської гідності, Клопен Труйльфу був убраний у те саме лахміття. Хіба що тільки виразка на його руці вже зникла. Він тримав ремінного канчука, так званого "вузлуватого", яким за тих часів користувалися міські стражники, щоб відтісняти натовп. На голові у нього був якийсь круглий, вгорі загострений убір, важко було сказати — чи це дитячий ковпачок, чи королівська корона, та обидві ці речі подібні одна до одної.

Гренгуар, упізнавши в королі Двора чудес клятого жебрака з Великого залу, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

— Метре, — промурмотів він, — Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? — спитав він нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, чи ще їх підвищувати, чи знижувати.

— Величай мене як завгодно — монсеньйоре, ваша величність або друже. Та не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

"На своє виправдання? — подумав Гренгуар. — Це мені не подобається".

Він почав, затинаючись:

— Я той, що сьогодні вранці…

— Під три чорти! — перебив його Клопен. — Твоє ім'я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйльфу — королем Алтинів, наслідником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуан-гаді Спікалі, князем Циганії та Богемії, — отим жовтолицим дідуганом з ганчіркою круг голови, та перед Гійомом Руссо, імператором Галілеї, отим товстуном, який нас не слухає, а цілує шльондру. Ми — твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста, ти будеш покараний, хіба що ти харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, грабіжник, жебрак або волоцюга. Чи належиш ти до них? Виправдуйся, перелічи свої чесноти.

— На жаль, — промовив Гренгуар, — я не маю честі бути кимось із них… Я автор…

— Годі! — вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. — Будеш повішений. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами у вас, так ми поводимося з вами у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. І це ваша провина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну ж бо, друже, роздай мерщій своє лахміттячко цим панночкам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти їм даси свого гаманця, щоб було за що випити. Коли маєш бажання звернутися до бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам'яний бог-отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П'єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу. Ця промова звучала моторошно.

— Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! — вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.

— Вельможні імператори й королі! — промовив Гренгуар холоднокровно (невідомо, як повернулася до нього впевненість, але говорив він рішуче), — схаменіться. Моє ім'я П'єр Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

— Ах! Це ти, метре! — сказав Клопен. — Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?

"Важко мені буде викрутитися з біди", — подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

— Власне, — мовив він, — не розумію, чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком — Гомер, злодієм — Меркурій…

Клопен перебив його:

— Ти, мабуть, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К бісу, дай себе повісити і не комизся!

— Пробачте, вельможний королю Алтинів, — відповів Гренгуар, відстоюючи свої позиції. — Про це слід подумати… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям, шкрябав свій казан, а на довершення всього якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, створюючи шум, що нагадував крик дитячої юрби, яка переслідує карнавальну маску.

Тим часом Клопен Труйльфу якусь хвилину радився з князем Циганії та зовсім п'яним імператором Галілеї. Потім пронизливо крикнув:

— Тихо!

І оскільки сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини на десять кроків, другою — перекинув сковороду й повагом повернувся на свій трон, незважаючи ні на приглушений плач дитини, ні на бурчання старої, вечеря якої згоряла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, і швенді утворили навколо нього підкову, в центрі її перебував Гренгуар, якого все ще міцно тримали. Це було півколо, утворене з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтячих від пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих та отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож цього сенату, немов король цієї палати лордів, немов папа цього конклаву, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а по-друге, завдяки якомусь гордовитому, дикому й грізному виразові, що запалював його зіниці й згладжував у його дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

— Слухай, — сказав він Гренгуарові, погладжуючи порепаною рукою своє потворне підборіддя, — не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду; і це зовсім природно: ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви з цього робите велику справу. Зрештою, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди: хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що втратив надію зберегти життя і ладен уже був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

— Хочу, звичайно, ще й як! — сказав він.

— Ти згоден, — вів далі Клопен, — пристати до товариства коротких клинків?

— Коротких клинків, саме так, — відповів Гренгуар.

— Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? — запитав король Алтинів.

— Вільних городян, так.

— Підданим королівства Арго?

— Королівства Арго.

— Волоцюгою?

— Волоцюгою.

— Від щирого серця?

— Від щирого серця.

— Май на увазі, що все одно тебе повісять.

— Хай йому чорт! — вигукнув поет.

— З тією різницею, — незворушно провадив далі Клопен, — що тебе повісять згодом порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам'яній шибениці. Це все-таки втіха.

— Безперечно, — відповів Гренгуар.

— Є ще й інші переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

— Хай буде так! — сказав поет. — Я волоцюга, підданий королівства Арго, вільний городянин, короткий клинок — все, що хочете. І таким я вже був раніше, вельможний королю Алтинів, бо я — філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur [85], як вам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

— Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я вже навіть і не краду тепер, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло — так; зрізати гаманець — ні.

Гренгуар силкувався вставити щось на своє виправдання в цей потік слів, які гнів робив дедалі уривчастішими.

— Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це по-латині.

— А я тобі кажу, — запально заперечив Клопен, — що я не єврей і що я накажу тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, що стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

Говорячи це, Клопен показував пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм "facitote caritatem" [86] і який не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано спостерігав, як гнів короля Алтинів падає на нього.

Нарешті їх величність Клопен заспокоївся.

— Отже, пройдисвіте, — сказав він, звертаючись до нашого поета, — ти хочеш стати волоцюгою?

— Безперечно, — відповів поет.

— Хотіти — цього ще мало, — промовив похмурий Клопен. — Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; та рай і Арго — різні речі.