Солоний сніг - Сторінка 7

Прочинилися двері, і Сашко побачив Петра Петровича: його кудлату сиву голову, його обличчя.

— А, Петре Петровичу, здрастуйте,— сказав Сашко, і, хоч у нього дуже боліла голова, він одразу згадав, що на самісінькому дні кишені його куртки досі лежить невідправлений лист.— Щось мені в голові паморочиться.

— Е, брате, таж ти геть здаєш позиції.— Петро Петрович сів біля Сашка й поклав йому руку на лоб: —Не така вже гаряча голова.

У Петра Петровича була мозоляста рука, й Сашко відчув, як тверді камінці його мозолів дряпають йому лоб.

— Я заразний,— сказав Сашко.

— Пусте,— відповів Петро Петрович.— Я на цю кляту ангіну хворів сто тисяч разів.

Сашкові було важко розмовляти з Петром Петровичем, і він заплющив очі.

Петро Петрович підвівся, потупцяв і обережно, навшпиньки рушив до дверей. Потім зупинився, повернувся до Сашка й сказав:

— Но пасаран!— голосно так сказав, так голосно, як давнб вже ніхто не говорив у Сашковій кімнаті.

Сашко звів очі на Петра Петровича. Йому важко було це зробити, але Петро Петрович вимовив якісь незрозумілі слова, і Сашко змусив себе розплющити очі.

— Но пасаран!— ще голосніше сказав Петро Петрович.— Вони не пройдуть!

— Хто не пройде?— запитав Сашко.

— Так говорили іспанські революціонери.

— Все ви переплутали,— сказав Сашко.— По-перше, не іспанські революціонери, а кубинські. А по-друге, не "Но пасаран", а "Патріа о муерте"— "Батьківщина або смерть".

Петро Петрович знову сів на Сашкове ліжко.

— Річ у тім,— сказав Петро Петрович,— що це було двадцять дев'ять років тому. Ось чому ти нічого про це не знаєш. Ти мене слухаєш?

Сашко кивнув.

— Іспанські революціонери билися не гірше за кубинців, але їх було мало, а іспанським фашистам допомагали німецькі та італійські фашисти. Сили були не рівні, але билися революціонери хоробро... Я сам був у Іспанії у ті часи, солдатом Інтернаціональної бригади. В нас у бригаді були німці, французи, англійці, угорці — взагалі всі, кому дорога була іспанська революція, хто ненавидів фашизм.— Він помовчав.' Потім додав:— Як це добре, коли вмієш ненавидіти. Знаєш, люди, які вміють ненавидіти погане, найчудовіші люди.

— Петре Петровичу!—В Сашка дуже запаморочилося в голові, він міцно стис кулаки й уже ладен був з останніх сил вигукнути: "А я погана людина, я найгірша людина в світі, бо в кишені моєї куртки лежить ваш лист до Ігоря..." Але замість цього він сказав: —Петре Петровичу, розкажіть мені ще про Іспанію.

— Гаразд,— погодився Петро Петрович,— слухай... Під час одного бою мене дуже контузило, і я знепритомнів, ну й фашисти мене схопили. Привезли в село й кинули в льох. У льосі вже сиділо троє чоловіків. Один дідусь, мабуть, іспанський селянин, і двоє чоловіків трохи молодших. Вони сиділи в трьох різних кутках льоху. Я сів у четвертий. Так ми й сиділи, кожен у своєму кутку. А десь неподалік чулися вибухи гранат, ухкання гармат. Наші вели бій далі.

"Треба поговорити з ними,— подумав я.— Але, можливо, серед них був фашист, якого посадили сюди підслуховувати наші розмови? Таке теж могло бути".

Сидимо, мовчимо, дивимося один на одного. І раптом я чую в перерві між гримотінням бою, нібито хтось тихо співає. Тихо так співає, ледве чутно. Підвів я голову, розглянувся: бачу — співає чоловік, який сидить навпроти мене. Співає французькою мовою. Сорочка на ньому подерта, одне око запливло від удару. Взагалі, зовсім начебто йому нема чого співати. А він співає. І раптом мені як сяйнуло: він співав "Інтернаціонал!"

— Розумієш,— сказав Петро Петрович.— Ця людина співала "Інтернаціонал", хоча була побита й ледве ворушила губами, і поряд точився бій, і треба було зовсім не співати, а намагатися, користуючись наступом наших, вирватися з льоху.

Сашко розплющив очі.

— І раптом я збагнув, чому він співав. Він шукав товаришів по боротьбі. Він хотів дізнатися, хто сидить поруч нього: друзі чи вороги. Тоді я став перед ним і тихо заспівав російською мовою: "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов. Кипит наш разум возмущенный ив смертный бой вести готов"...

Ах, як ударили по серцю Петра Петровича ці слова, хоча спливло стільки літ і здавалося, що цю іспанську історію давно забуто. Петро Петрович замовк. Перед ним стояли ті троє з льоху.

— Ну?— сказав Сашко.

— "Камарад",— сказав мені француз. Це означає — товариш, друг. І вказав мені на місце поруч себе.

Тепер нас було двоє. І тоді підвів голову другий чоловік і заспівав "Інтернаціонал" німецькою мовою. Потім він пересів до нас. Ми сиділи поруч, плече в плече: росіянин, француз і німець. Ми сиділи поруч, і я відчував тепле плече француза. Розумієш, ми вірили один одному. Цієї миті в усьому світі не було найвірніших товаришів, аніж були ми. Без слів. "Інтернаціонал" був для нас немовби пароль...

А бій наближався. Старий іспанець щось сказав іспанською, підійшов до ящиків, які стояли біля стіни, й спробував зрушити один з них. Ящики були важкі, і він показав нам, що треба двері завалити цими ящиками і щоби ми допомогли йому це зробити. Ми почали підтягувати ящики до дверей. Ставили один на одного. У два ряди поставили, дуже міцно завалили двері.

Старий правильно придумав: нам треба було протриматися в льоху, поки наші захоплять село. І тільки-но ми відійшли від дверей, як почулися чиїсь квапливі кроки. Хтось відкинув засув і штовхнув двері. Але двері навіть не зворухнулися: ящики були важкі. Той штовхнув двері дужче й голосно вигукнув іспанською. Сходами зацокотіли ще чиїсь кроки, і тепер уже вдвох вони як слід натиснули на двері. Ми всі вчотирьох, мов за командою, кинулися до ящиків й почали притримувати їх зі свого боку...

А бій уже був у селі, нам треба було протриматися, можливо, хвилин десять, не більше. Ми почули, як ті двоє почали швидко йти вгору сходами...

Ми гадали, що вони пішли, проте вони не пішли. Вони підкралися до вікна, вибили шибку й кинули до нас у льох гранату. Вона впала ближче від усіх до німця. Я бачив її пружний гофрований корпус. Ще мить, і вона вибухне й розлетиться на тисячу дрібних осколків. І тієї миті німець кинувся вперед і накрив гранату власним тілом, і вона вибухнула під ним.

— Навіщо він це зробив?— запитав Сашко.

— Він не хотів, щоб загинули всі,— сказав Петро Петрович.— Він хотів, щоб ми залишилися жити й провадили боротьбу далі. На мою думку, він ненавидів фашизм дужче, аніж любив життя. Така була людина. І тоді старий іспанець, який, можливо, досі навіть не брав участі в революції, тихо-тихо проказав: "Но пасаран"...

До Сашка прийшла медична сестра, щоб зробити йому укол пеніціліну, і Петро Петрович замовк.

Сашко міцно-міцно замружився, він дуже боявся. Він навіть не міг дивитися на голку, так він боявся. Проте Сашко не виказав себе, тому що перед ним підіймалася кудлата голова Петра Петровича. А поруч нього стояли ті троє з льоху: француз, німець та іспанський селянин. Сашко чудово їх усіх бачив.

Вони стояли перед ним ніби живі.

Розділ одинадцятий

Одного разу, коли Сашко був іще хворий, надійшов од тата лист. Бабуся надягла окуляри, сіла біля Сашка й почала читати.

— "Дорогі мої Олю й Сашко!— писав тато.— У нас уже випав сніг, і робота моя тепер посувається повільніше. Тільки вчора повернувся з невеличкого походу: ходили в район гейзерів. Мороз був десять градусів, а температура води в озерцях од гейзерів тридцять шість градусів тепла. Ми всі чудово викупалися. А тепер про найголовніше: я тут повинен прожити до наступної осені. Може, ви до мене приїдете? Бо я тут геть здичавів і дуже скучаю за вами. А тут для вас диво дивне. Купатиметеся в озерах узимку, ходитимете на лижах, їздитимете на собаках. А крім усього іншого, тут сніг солоний, тому що морські шторми й вітри здіймають велику кількість морських крапель у повітря, ці краплі замерзають і разом зі снігом спадають на землю. Хіба це не казка: солоний сніг? Приїздіть, не пошкодуєте.

Сашко, ти їздитимеш до школи на собаках. їх у мене багато: Трон, Гілка, Голка, Леді, Музикант, Тяпа, Сокіл і Пуп'янок. А найголовніший пес Алерт — це ватажок, він біжить попереду, веде запряжку. Він рудий, напрочуд дужий і розумний. Приїздіть. Я вас підніму до кратера вулкана, і ви відчуєте, як тремтить під ногами земля й хтось сопе в кратері, ніби дихає через великий-великий ніс. І ви зможете просто, наприклад, плюнути в кратер. Адже це чудово! Ваш бородатий "очкастий". Найнижчий уклін Євдокії Фролівні. Сергій".

— Не треба мені його уклонів!— обурилася бабуся.— Що вигадав! Хвору, слабку дитину тягти на Камчатку. Чи бачена це річ: солоний сніг, купання в озерах, до школи на собаках їздити. Казкар. Ось я йому сама відпишу.

— А я поїду на Камчатку,— сказав Сашко.— Я поїду.

— Насамперед,— сказала бабуся,— треба одужати й порадитися з лікарем. А можливо, тобі не можна змінювати клімат?

— А ти не пиши поки татові листа,— попросив Сашко.— Не писатимеш?

— Не писатиму,— сказала бабуся.— Тільки одужуй швидше.

А коли прийшла мама, він сказав:

— Я скоро одужаю, і ми поїдемо до тата. Гаразд? Я тебе дуже прошу. Дуже, дуже, дуже...

Ото добре б поїхати до тата на Камчатку, забути про московські прикрощі, не ходити до цієї школи. А лист Петра Петровича можна було залишити в бабусі, і вона все владнала б. Тоді йому стало б так легко й вільно й можна було б жити собі на втіху.

Розділ дванадцятий

Коли Сашко вперше вийшов з дому, вже настала пізня осінь. У дворі були калюжі, а в калюжах плавало жовте листя.

Щонайперше він подався в гараж. Нічого не змінилося там за його відсутність. У гаражі, як і колись, пахло бензином і мастилом, і навіть його знайомий шофер, як і колись, порався зі своєю "Волгою".

— Здрастуйте, дядьку!— сказав Сашко.

— А, здрастуй, малий,— сказав шофер.— Як живеш?

— Я хворів,— відповів Сашко.— У мене була ангіна.

— Отож-бо, я дивлюся, ти зблід, і обличчя в тебе якось витягнулось. Мабуть, підупав на силі?

— Нічого,— відповів Сашко.— Я тепер щодня їстиму геркулесову кашу й одужаю.

Потім Сашко побачив Маринку й побіг до неї.

— Який ти худий, сама шкіра й кістки,— сказала Маринка.

— А мені робили уколи,— сказав Сашко.

— Боляче?— запитала Маринка.

— Ні, зовсім не боляче,— сказав Сашко.— А потім, я терплячий.

— А ось це тобі.— Маринка витягла з кишені конверт і простягнула Сашкові.

Сашко взяв конверт.

— А ти розкрий, розкрий,— сказала Маринка.