Сьомий хрест - Сторінка 12

Він заплющив очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, і все минулося, чи, може, морок став іще густіший, і це його заспокоїло. Георг пошукав, де б сховатися. Він перебігав від однієї колони до другої, низько пригнувшись, наче за ним усе ще хтось стежив. На колону, біля якої присів Георг, спирався, байдуже дивлячися зі своєї могильної плити поверх нього, гладкий чоловік. На його ситому обличчі – пихата усмішка володаря. Обома руками він коронує двох карликів, королів-антиподів міжцарів'я. Одним стрибком, наче під ворожим поглядом, Георг перескочив до сусідньої колони. Він підвів голову і побачив людину в такому широкому вбранні, що в нього міг би загорнутися й Георг. Нараз він здригнувся. Над ним схилилося людське обличчя, журне, сповнене турботи. "Чого ти ще хочеш, сину мій?

В покорися, ти на початку стоїш перед кінцем. Твоє серце тріпоче, болить поранена рука".

Георг нарешті помітив затишне містечко – нішу в стіні. Під поглядами шести архієпіскопів – канцлерів Священної імперії – він переповз через боковий неф, відставивши руку, наче собака прибиту лапу. Він сів у ніші і почав розтирати хвору занімілу руку. Потім потер коліна, кісточки та пальці ніг.

Його вже морозило. Хоч би хвора рука не дуже боліла, поки він добереться до Лені. Лені йому перев'яже руку, він помиється, поїсть, виспиться, підлікується. Він перелякався. Треба, щоб ця ніч якнайшвидше минула, а ще недавно йому так хотілося, щоб вона тягнулася без кінця.

Георг знову спробував уявити собі Лені. Це, як чари, іноді вдавалось, а іноді ні, залежно від місця й часу. На цей раз вдалося. Худорлява дев'ятнадцятирічна дівчина з стрункими, довгими ногами; обличчя в неї було блідо смугляве, а очі сині, під густими віями вони здавалися чорними. Він часто мріяв про неї. Після довгої розлуки, замість дівчини, яка попервах здалася йому некрасивою і навіть трохи смішною – в неї були довгі руки й ноги, що надавало її ході якоїсь незграбної рвучкості, – в його спогадах жило тепер якесь казкове створіння. З кожним днем, що затягував розлуку, після кожного марення її образ ставав ніжнішим і чарівнішим. І навіть зараз, спершись на холодну, мов лід, стіну, Георг, щоб не заснути, шепотів їй слова кохання. Він вірив, що вона повинна підвестися на ліжку й прислухатися до темряви.

Скільки клятв він їй давав, скільки неймовірних пригод переживав з нею у мріях після того єдиного разу, коли вони справді були разом. Уже наступного дня він змушений був покинути місто. В його вухах лунали її присягання, сповнені глибокого відчаю: "Я чекатиму на тебе тут, поки ти не повернешся. Якщо тобі доведеться тікати, я піду з тобою".

З свого місця Георг все ще бачив постать на крайній колоні. Здаля обличчя вимальовувалося навіть чіткіше, хоч була й темрява. На скривлених губах, здавалося, завмер останній розпачливий заклик: примирення – замість страху смерті, милосердя – замість справедливості.

У маленькій квартирі в Нідерраді, де Лені жила вкупі з літньою сестрою – сестра ходила на роботу, – було б дуже зручно переховуватися. Він думав про це й тоді, як переступив поріг маленької кімнати, хоч усе інше він забув – і свої колишні захоплення, і цілі періоди свого життя. Навіть коли стіни кімнати зійшлися, наче непролазний чагарник, в його мозку не згасла думка, що, як треба буде, він тут знайде надійний притулок. Коли тоді, у Вестгофені, його покликали на побачення, він дуже перелякався, подумав, що вони натрапили на слід Лені. Спочатку він навіть не пізнав тієї жінки, що стояла перед ним. Вони з таким же успіхом могли привести до нього першу-ліпшу дівчину з найближчого села, такою чужою здалася йому Еллі, яку вони сюди викликали.

Георг, очевидно, задрімав. Раптом він прокинувся від страху. У соборі гриміло. Яскравий скісний промінь світла пролетів через увесь величезний простір і ліг на його простягнуту ногу. Тікати? Чи встигне? Куди? Всі двері були замкнені, крім одних, крізь які саме й падало світло.

Він ще, мабуть, встигне непомітно прослизнути в одну з бокових каплиць. Георг сперся на хвору руку, зойкнув і повалився на підлогу. Тепер він уже не наважувався переповзти через смугу світла. Пролунав голос причетника:

– Ох і неохайні ж ці жінки, кожного дня щось нове!

Ці слова гриміли, мов трубний глас у день страшного суду. Стара жінка причетникова мати, крикнула:

– Онде вона, твоя сумка!

Почувся голос причетникової дружини, що луною відбився від стін і колон, – ну чисто тобі тріумфальний по клик:

– Я добре пам'ятаю, що поставила її між лавами, коли прибирала тут.

Обидві жінки пішли собі. Здавалося, то човгали ногами велетні. Двері знову замкнули. Лишилася тільки луна; вона розлетілася на міріади відзвуків, ще раз прогула, наче не бажаючи змовкнути, і нарешті її трепет затих у иайвіддаленіших закутках собору, коли Георг уже перестав тремтіти.

Він знову притулився до стіни. Очі його злипалися. Тенор стало зовсім темно. Мерехтливий вогник єдиної лампи, яка ніби пливла у темряві, не міг освітити високого склепіння, і тільки іще чорнішим здавався морок навколо неї. І Георг, який ще недавно так прагнув темряви, почав задихатися. "Роздягнись, – порадив йому Валлау, – так ти краще відпочинеш".

Він послухався, як завжди слухався Валлау, і з подивом відчув, що йому полегшало. Валлау привезли в табір через два місяці після нього.

– Так оце ти Георг!?

З чотирьох слів, якими привітав його цей літній чоловік, Георг уперше довідався, чого він справді вартий.

Хтось із звільнених в'язнів там, на волі, розповів про нього. У Вестгофені його катували на допитах, а по селах і містах його рідного краю ширилася слава про Георга – нерушимий пам'ятник. Навіть тут, навіть в цій холодній ніші Георг думав: "Якби я знав, що можу зустріти Валлау тільки у Вестгофені, я б погодився ще раз пройти через усе…" Вперше, а може, й востаннє в його молоде життя завітала справжня дружба, коли йшлося не про те, щоб похизуватися або принизитись, перемогти або підкоритися, а про те, щоб показати, чого ти насправді вартий, і щоб тебе за це полюбили.

Тепер вже темрява трохи розвіялася, очі його вже трохи звикли до неї. Біла стіна ледь мерехтіла, наче свіжий сніг. Георг відчув усім тілом, що він темною плямою виступає на тлі стіни. Чи не перейти на інше місце? Коли відчиняють собор перед обіднею? До ранку лишалися ще незліченні хвилини безпеки. У нього ще стільки хвилин, скільки, приміром, у причетника тижнів. Зрештою, і причетникові ніхто не дарував вічності.

Вдалині, біля головного вівтаря, височіла залита світлом колона. Ця єдина освітлена колона, здавалося, тримала на собі усе склепіння. Але як же тут холодної Крижаний світ! Наче його ніколи не торкалася людська рука, людська думка. Георг немов провалився у глетчер. Здорового рукою він розтер собі ноги і всі суглоби. В такому сховищі недовго замерзнути. "Три сальто. Це найбільше, на що здатне людське тіло", – так йому пояснив Беллоні, його товариш по табору.

Беллоні, циркового артиста – справжнє його ім'я було Антон Майєр, – взяли просто з трапеції У нього знайшли кілька листів від Спілки артистів Франції. Як часто його піднімали з ліжка, щоб він показував свої фокуси.

Похмура мовчазна людина, хороший товариш, але із зовсім незнайомого середовища. "Та ні, на світі, очевидно, є тільки три артисти, які можуть це зробити. Звичайно, комусь із акробатів може випадково пофортунити, але так, щоб день у день, – ні". Він сам підійшов до Валлау і сказав йому, що будь-що спробує втекти. Вони однаково звідси не вийдуть. Виробляючи план втечі, він покладається лише на своє спритне тіло і на готовність друзів допомогти йому. Георгові Беллоні дав адресу, де обіцяв про всякий випадок залишити йому грошей і одяг. Мабуть, чесний хлопець, але надто чужий, хто його знає, що у нього в голові. Георг вирішив не ходити на ту квартиру.

Він думав у четвер ранком послати Лені у Франкфурт до старих друзів. Якби Пельцер з його розумом та мав міцні м'язи Беллоні, він, звісно, проскочив би. Альдінгера вони, напевно, вже впіймали. Він удвічі старіший за всіх тих мерзотників, що, можливо, зараз виривають йому волосся, плюють в його старече селянське обличчя, яке було сповнене гідності навіть тоді, коли, здавалося, він от-от знепритомніє. На нього доніс бургомістр сусіднього села: якісь старі родинні чвари.

Фюльграбе був єдиний з семи, кого Георг знав раніше.

Він не раз виймав з каси своєї крамниці марку і давав її Георгові, що приходив до нього з підписним листом. Навіть у найтяжчі хвилини він продовжував сердитися: його, казав він, втягнули, уговорили, а він не зміг відмовити.

Альберта, либонь, уже немає, на світі. Багато тижнів він терпів і принижувався, доводячи, що провина його незначна, – якісь махінації з валютою, – а потім ніби знавіснів, і Цілліх перевів його до штрафної команди. Як же катували Альберта, коли навіть з його млявого серця викресали іскру протесту! "Я ще замерзну тут, – подумав Георг. – Мене знайдуть. Показуватимуть дітям місце коло стіни – отут колись знайшли втікача, що осінньої ночі замерз за тих похмурих часів. Котра тепер година? Певно, скоро північ". Уже в цілковитій темряві він думав: "Чи згадує мене хто з моїх близьких? Моя мати?" Вона без упину лаялася. На хворих ногах шкандибала вона туди й сюди затхлим провулком, низенька й опасиста, з великими грудьми. "Її я вже ніколи більше не побачу, – подумав Георг, – навіть якщо й зостануся живий". В материній зовнішності йому закарбувалися у пам'яті лише її очі, молоді, карі очі, темні від докору і такі безпорадні. Георг навіть зараз паленів від сорому, згадуючи, як він ніяковів перед Еллі – вона три місяці була його дружиною, – що в його матері такі груди і таке чудернацьке святкове плаття.

Він згадав маленького Пауля Редера, свого шкільного товариша. Десять років вони гралися на одній вулиці в крем'яхи і ще десять років грали у футбол. Потім вони перестали бачитися, бо Георг став іншою людиною, а малий Редер лишився такий, як і був. Тепер він уявляв собі його кругле веснянкувате обличчя, як любе, навіки минуле дитинство… Георг згадав і Франца. "Він був добрий до мене, – думав Георг, – він багато зі мною поморочився. Спасибі, Франце. Ми тоді посварились, а за що? Де він тепер? Хороший хлопець, порядний, вірний".

Георгові перехопило подих.