Сьомий хрест - Сторінка 27

Меттенгаймер працював швидко, лише зрідка кидаючи короткі розпорядження. Всі робітники працювали сьогодні напрочуд старанно, але він цього зовсім не помічав.

Правда, людям і на думку не спадало, що вперта ретельність старого – то наслідок його роздумів про шляхетність їхнього ремесла, вона здавалася їм виявом ураженої гідності людини, в родині якої сталося нещастя.

Його кращий робітник Шульц, що саме допомагав йому, скоса глянувши на суворе маленьке обличчя старого, раптом сказав:

– Це може з кожним статися, Меттенгаймере.

– Що? – спитав Меттенгаймер.

І трохи пишномовно, але щиро – так звичайно говорять люди, коли хочуть висловити своє співчуття, але ще не знайшли потрібних слів і кажуть те, що перше спаде на язик, – Шульц додав:

– Це може трапитись у кожній німецькій родині.

– Що може трапитись у кожній німецькій родині? – спитав Меттенгаймер.

Шульц вирішив, що це вже занадто, і розсердився.

В будинку працювало десятків півтора шпалерників.

Добра половина були старі працівники фірми, і Шульц був один з них. У таких колективах люди добре знають життя одне одного. Усім було відомо, що у Меттенгаймера кілька гарненьких дочок і що найвродливіша з них проти волі батька невдало вийшла заміж. Ох і важко ж тоді було працювати із старим Меттенгаймером. Усі також знали, що подружжя розійшлося і зять кінець кінцем потрапив до табору. А сьогодні вранці радіо й газети багато про що нагадали, і, мабуть, так воно і є, бо в старого страшенно похмурий вигляд. Перед ним, Шульцом, Меттенгаймерові нема чого критися. Шульцові і на думку не спадало, що Меттенгаймер анічогісінько не знає.

В обідню перерву кілька робітників спустилися вниз до двірнички, щоб підігріти собі їжу. Вони навперебій припрошували Меттенгаймера закусити вкупі з ними.

Старий не звернув уваги на їхній тон і прийняв запрошення, бо забув дома бутерброди, а йти до кафе йому не хотілося. Сюди, нагору, чоловік у капелюсі не прийде.

Тут, у ніші під'їзду, де посідало обідати дружнє товариство молодих і старих штукатурів, він почував себе в безпеці. Робітники, як завше, дражнили малого учня і ганяли його то до двірнички по сіль, то по пиво.

– Дайте ж хлопцеві поїсти, – докірливо сказав Меттенгаймер.

Дехто з робітників вважав, що гітлерівська держава – це щось на зразок фірми Гайльбаха. Їм до всього було байдуже, аби тільки цінили їхню ретельну працю і непогано за неї платили. Ці люди мирилися з тим фактом, що вони, як і раніше, змушені за мізерну плату оздоблювати розкішні квартири для багатіїв; їх набагато більше обурювали, скажімо, релігійні переслідування. А Шульц, який хотів утішити Меттенгаймера, був, навпаки, з самого початку настроєний проти гітлерівської держави.

Він умів відрізнити, що в професійних конкурсах та інших подібних речах є обман, а що – доцільність. Він знав також, що доцільне у цих речах завше іде на користь тому, хто ці штуки затіває. І те він знав, що людину, як на приманку, ловлять на той харч, який вона вкусить. І за Шульцом стояли ті робітники, котрі відчували, що він душею не змінився. Проте вираз "не змінився" навряд чи тут доречний, бо головне не те, які заповітні думки заховані у тайнику людської душі, а те, як ці думки перетворюються у вчинки. Серед робітників був також запеклий иаціст Штімберт. Усі вважали його шпигуном і донощиком. Проте це гнітило робітників вначно менше, ніж можна було сподіватися. Просто вони були при Штімберті обережні, бокували від нього, навіть ті, хто поділяв його погляди. Робітники ставилися до нього так, як у всякому колективі, починаючи з школярів першого класу, ставляться до непоправного донощика або психопата. Але всі ці люди, що посідали обідати у ніші, напевно, накинулися б на Штімберта і добре відлупцювали його, коли б побачили, з яким виразом на тупому одутлому обличчі він позирає на Меттенгаймера. Та всі дивилися тільки на Меттенгаймера: дехто навіть забув про їжу. Старий взяв у руки газету, що випадково лежала тут, втупив очі в одне певне місце і зблід. Всі зрозуміли, що він лише зараз дізнався про те, що трапилось. Усі затамували подих. Меттенгаймер поволі підвів голову, з-за газетного аркуша виглянуло його засмучене обличчя. В очах його був такий вираз, наче він провалився в пекло. Але, глянувши довкола, він побачив штукатурів, шпалерників. Маленький учень теж сидів тут, нарешті йому таки дали змогу поїсти, та він не їв. У нього за спиною нахабно всміхався Штімберт.

Але на обличчях інших робітників був вираз суму й пошани. Меттенгаймер перевів подих. Його не кинули в пекло, він все ще людина серед людей.

Цієї ж обідньої перерви Франц у їдальні почув такі розмови:

– Я сьогодні ввечері поїду до Франкфурта, в кінотеатр "Олімпія", – сказав якийсь чоловік.

– А що там іде?

– "Королева Хрістіна".

– Мені моя кохана миліша за вашу Грету, – озвався третій.

Перший промовив:

– Це зовсім не одне і те ж – самому цілуватися чи дивитись на інших.

– І як вам може подобатися таке? – сказав третій. – Як на мене, найкраще місце – це своя хата.

Франц слухав з сонним виразом на обличчі, але серце його судорожно калатало. Знову – так йому принаймні здавалося – все заглухло. А була ж сьогодні вранці одна така хвилина, мов прорив. Нараз він здригнувся. Розмова про "Олімпію" підказала йому вихід, якого він шукав цілий ранок. Щоб побачити Еллі, доведеться піти на квартиру до її батьків. Зайти до них самому? Але вхід, напевно, стережуть шпики. А листи, мабуть, перевіряють. "От візьму й поїду після зміни до міста, – сказав він собі, – куплю два квитки, може, мені й поталанить. А як ні, то це нікому не зашкодить".

Георг ішов уперед по Вісбаденському шосе. Він накреслив собі мету: найближчий віадук. Від цієї мети не можна було сподіватися чогось особливого. Але якусь мету треба ж ставити собі кожні десять хвилин. Повз нього раз у раз проносилися автомашини: навантажені всячиною грузовики, військові автомобілі, авто з розібраним літаком, приватні машини з Бонна, Кельна, Вісбадена, машина "опель" нової, незнайомої йому моделі. Яку зупинити? Оцю? Чи зовсім не треба? І він ішов далі, ковтаючи пилюку. Вичурнула іноземна машина, за кермом єдиний пасажир, іще не старий чоловік. Георг підняв руку. Власник машини одразу ж загальмував. Він уже кілька секунд тому побачив Георга, що йшов по шосе. Під впливом нудьги й самотності – адже вони можуть в кого завгодно викликати цікавість до випадкового супутника – чужинцеві здалося, ніби він чекав від Георга знаку зупинитися. Він відсунув від себе купу пледів, плащів та різних пакунків і спитав:

– Куди?

Вони обмінялися короткими, пильними поглядами.

Чужинець був високий, худорлявий і блідий, з безбарвним волоссям. Його спокійні голубі очі з безбарвними віями не виражали нічого: ні суму, ні веселощів.

Георг сказав:

– У Гехст.

Коли в нього зірвалося це слово, він злякався.

– О-о, – сказав чужинець, – а я у Вісбаден. Але нічого, нічого! Вам холодно? – Він ще раз зупинив машину і накинув один з своїх картатих пледів Георгові на плечі. Той закутався. Вони посміхнулися одне одному.

Знову рушили. Георг перевів погляд з обличчя чужинця – за щокою в нього стирчала жувальна гумка – на його руки, що тримали кермо. Ці безбарвні й ніби безкості руки були виразніші за обличчя. На лівій виблискували два персні. Один з них Георг прийняв був за обручку, але скоро помітив, що перстень перевернутий і в нього вправлено жовтуватий плаский камінь. Георгові було неприємно, що він так уважно все це розглядає, але він не міг відвести очей від персня.

– Горою далі, – сказав чужинець, – зате красивіше.

– Що?

– Нагорі ліс, низом ближче, зате пилюка.

– Горою, горою, – сказав Георг.

Вони звернули і майже непомітно почали підніматися вгору між полями. Але забавом Георг схвильовано помітив, що наближаються вершини гір. Запахло лісом.

– Буде гарний день, – сказав чужинець. – Як по-німецькому звуться оті дерева? Ні, отам, цілий ліс. З червоним листям.

Георг відповів:

– Буки.

– Буки. Добре. Буки. Ви знаєте монастирі Ебербах, Рюдесгайм, Бінген, Лореляй? Дуже красиво…

Георг промовив:

– Нам тут більше подобається.

– Ах так, розумію. Хочете випити? – Він знову зупинив машину, порився у своїх речах, витяг пляшку, відкупорив. Георг ковтнув і скривився. Чужинець засміявся.

Його зуби були такі білі й великі, що здавалися б штучними, аби не так виразно виступали з ясен. Десять хвилин вони підіймалися доволі крутим схилом. Георг заплющив очі і вдихав п'янкі пахощі лісу. Нагорі чужинець почав охати й ахати й благав Георга помилуватися краєвидом.

Георг повернув голову, але очей не розплющив. Дивитися туди, на річки, поля й ліси він зараз не міг. Вони трохи проїхали просікою й завернули в буковий ліс. Вранішнє світло просочувалося крізь листя великими золотими краплями. Краплини світла з шелестом спадали додолу – дерева ронили листя. Георг старався подолати своє хвилювання. На чолі спливали сльози. Він дуже ослабнув. Вони їхали узліссям. Чужинець сказав:

– Ваша країна дуже красива.

– Еге ж, країна, – на те йому Георг, – Чому?

– Багато лісу, хороші шляхи. Народ теж. Дуже чисто, дуже порядок.

Георг мовчав. Час від часу чужинець поглядав на нього; як майже всі чужинці, він ототожнював окрему людину з народом. А Георг дивився на його руки: ці міцні, але безбарвні руки викликали в ньому легке почуття огиди.

Ліс лишився позаду, вони їхали між скошеними полями, а потім між виноградниками. Ніде не видно ані душі, не чути ані звуку; здавалося, немов кругом безлюдна пустиня, хоч кожен клаптик землі був оброблений. Чужинець скоса глянув на Георга і перехопив пильний погляд, втуплений у його руки. Георг здригнувся. Тоді цей клятий чужинець зупинив на мить машину, але лише для того, щоб повернути перстень каменем догори. Він показав його Георгові.

– Вам дуже подобається?

– Так, – поволі проказав Георг.

– Візьміть, коли подобається, – спокійно мовив чужинець і посміхнувся самими губами.

Георг сказав рішуче:

– Ні. – А що чужинець не зразу забрав руку, він повторив різко, наче його хто силував: – Ні, ні! – "Я міг би його заставити, – промайнуло в Георговій голові, – жодна жива душа не знає цього персня". Та вже було пізно.

Його серце калатало дедалі дужче. Уже кілька хвилин збігло, як вони, звернули з узлісся над долиною і їхали серед глибокої тиші; в його голові ворушилася думка, зародок думки, якої він сам іще не усвідомлював.