Сьомий хрест - Сторінка 49

Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.

– Зараз же йди назад, – тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. – Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.

– Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, – а вона напевно мовчатиме, заради нас, – то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.

Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: "Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?

Хіба і другові не можна вірити? Втишся. Не можна весь час так калатати. Ти мені заважаєш".

– Ми не поїдемо трамваєм, – сказав Пауль, – десять хвилин не мають значення. Слухай, куди я тебе веду.

Сьогодні вранці я вже заходив туди, коли йшов до твого проклятого Зауера. У мене тут є тітка Катаріна, вона власниця транспортної контори – якихось три-чотири грузовики. Вона обіцяла взяти на роботу брата моєї жінки з Оффенбаха, він сидів у тюрмі, і в нього забрали шоферські права, бо виявили в крові алкоголь. Він написав, що приїде через кілька днів, і просив мене про все домовитися. Катаріна нічого не знає, вона його ніколи не бачила. Я скажу, що ти мій шуряк. А ти на все відповідай "так" або зовсім мовчи.

– А документи? А завтра що буде?

– Коли ти, нарешті, навчишся лічити один-два-три, а не два-один-три. Тобі треба зникнути, тобі треба перебути десь ніч. Хіба краще – сьогодні вночі померти, а завтра мати надійні документи? Завтра я туди заскочу, твій Пауль іще щось придумає.

Георг торкнувся його руки. Пауль глянув на нього і зробив йому гримасу, мов дитині, щоб вона не плакала. Його лоб був світліший, ніж щоки, на ньому було менше веснянок. Вже саме те, що Пауль ішов поруч, заспокоювало Георга. Хоч би він не пішов назад. І Георг сказав:

– Нас можуть кожної хвилини арештувати обох.

– Навіщо думати про таке?

Місто було яскраво освітлене, і вулиці залюднені.

Пауль зустрічав знайомих, вітався з ними. Георг щоразу, відвертався.

– Навіщо ти весь час відвертаєшся? – сказав Пауль. – Тебе ж ніхто не пізнає.

– Але ж ти мене одразу пізнав, Пауль.

Вони дійшли до Мецгергасе. На цій вулиці були дві ремонтні майстерні, бензинова колонка й кілька пивниць. Пауль частенько приходив сюди, і до нього раз у раз віталися: "Хайль Гітлер!" – тут, "Хайль Гітлер!" – там, "Паульхене" – тут, "Паульхене" – там. Біля воріт стояла купка людей: штурмовик, дві жінки і той дідуган з задньої кімнати пивниці, у якого ніс уже був червоний, наче морква.

– Ми сидимо в "Сонці", заходь і ти, Паульхене.

– Я спершу хочу сказати "добрий вечір" моїй тітці Катаріні.

– У-і-і, – заверещав старий; на саму згадку про Катаріну у нього аж мороз пішов поза спиною.

– Ходім, Морквочко, – сказали жінки, взяли його попід руки й повели.

Тут з двору виїхала вантажна машина і притиснула їх до стін підворіття. Коли Пауль і Георг зайшли у двір, пані Граббер стояла на порозі гаража – вона щойно вирядила машину. У міжміські маршрути машини вирушали вночі.

– Оце він, – сказав Пауль.

– Цей? – спитала жінка.

Вона швидко глянула на Георга. Це була висока й міцна ширококоста жінка. Зовсім біле волосся, що куйовдилося над сердито насупленим лобом, і такі ж білі брови над злими гострими очима надавали їй вигляду якоїсь дивної білогривої істоти. Вона ще раз оглянула Георга.

– Ну? – Вона зачекала хвилинку і потім ніби ненароком збила з нього капелюха: – Геть! Хіба в нього немає кашкета?

– Його речі в нас, – сказав Пауль. – Він мав переночувати сьогодні у нас, але Паульхен нездужає, і Лізель боїться, що це кір.

– Поздоровляю! – сказала жінка. – Чого ви стовбичите у воротях? Або заходьте, або геть на вулицю.

– На все добре, Отто, щасти тобі, – сказав Пауль, який досі тримав у руці Георгів капелюх. – До побачення, тітонько Катаріно, хайль Гітлер!

Тим часом Георг уважно розглядав обличчя жінки, від якої залежала тепер його доля. Вона теж подивилася на нього втрете, на цей раз суворо й пильно.

– Скільки вам років?

– Сорок три.

– Виходить, Пауль мене обдурив, моя контора не богодільня.

– Подивіться спершу, що я вмію робити.

Її ніздрі роздулися від гніву.

– Я знаю, що ви всі вмієте. Ну, живо, переодягайся.

– Дайте мені комбінезон, пані Граббер. Мої речі у Пауля.

– Гм!

– Я не знав, що у вас тут працюють уночі.

Тоді вона почала лаятися на всі заставки і не вгавала кілька хвилин. Георг не здивувався б, аби вона його вдарила. Він слухав мовчки з легкою усмішкою, якої вона при хисткому світлі ліхтаря не помітила, а може, й помітила. Коли вона, нарешті, вгамувалася, він сказав:

– Якщо у вас немає комбінезона, я працюватиму у підштанках. Звідки я міг знати ваші порядки, коли я тут уперше?

– Забирай його зараз же додому! – закричала жінка до Пауля, який знову з'явився на подвір'ї з Георговим капелюхом у руці. Коли Пауль вийшов на вулицю, до нього гукнули з пивниці, він махнув у відповідь рукою і постеріг капелюха. Почувши тітчині слова, Пауль злякався. Він скривився.

– Перевір його спочатку, а завтра я прийду, і ти даси мені відповідь. – І він стрімголов кинувся з двору.

– Якби не Пауль, – сказала жінка вже спокійніше, – такий чоловік, як ви, просто загинув би. Моя контора не для інвалідів. Ну, ходімо!

Він пішов за нею через двір, де, на його думку, було надто багато світла й людей. З чорного ходу пивниці і з квартир весь час виходили і заходили люди. Він уже відчув на собі чиїсь погляди. У відкритому гаражі, біля порожньої машини стояв поліційний. "На біса він сюди припхався", – подумав Георг, обливаючись холодним потом. Поліційний, не звернувши на нього уваги, зажадав від хазяйки якогось документа.

– Пошукайте собі щось серед цього дрантя, – сказала хазяйка Георгові.

У гаражі була комірчина з вікном, що правила за контору. Поліційний байдуже дивився, як Георг приміряв один із засмальцьованих комбінезонів, що валялися в кутку. Потім поліційний глянув угору в освітлене вікно, де видно було велику білу голову хазяйки.

Він пробурмотів: "Ну й баба!" Коли поліційний пішов, хазяйка висунулась у вікно і сперлася ліктями на підвіконня, очевидно, це вікно було її командним пунктом.

Вона вилаялась і крикнула:

– Геть звідси, ледащо! Йди надвір, приготуй машину, через півтори години її поженуть в Ашаффенбург, живо!

Георг підійшов до вікна і, підвівши голову, сказав:

– Будьте ласкаві, спокійно й точно поясніть мені, що я маю робити.

Вона примружилася і не зводила очей з обличчя цього чоловіка, про якого вона чула, що це гультяй, який занапастив свою родину. Але хоч як пильно дивилася жінка на це обличчя, яке, мабуть, було спотворене під час автомобільної аварії, вона нічого не могла на ньому прочитати. Її погляд завжди проймав холодом усе, на що вона дивилася, але на цей раз вона сама вперше відчула подих холоду. І вона почала спокійно пояснювати, що треба робити. Фрау Граббер пильно стежила за Георгом. Через якийсь час вона вийшла, стала поруч і почала підганяти його. Рана на Георговій руці, що ледве почала затягуватися, знову відкрилася. Коли він заходився перев'язувати рану якоюсь брудною ганчіркою, орудуючи лівою рукою й зубами, хазяйка сказала:

– Коли ти здоровий, працюй швидше, коли недужий, – геть звідси!

Георг нічого не відповів і більше не дивився на неї.

Він подумав: "Така вже вона людина, нічого не вдієш".

Та, зрештою, все на світі минає. Він почав працювати швидко й завзято і скоро так стомився, що не міг уже ні боятись, ні думати.

Тим часом Лізель чекала в темній кухні. Коли минуло десять хвилин і Пауль не повернувся, вона зрозуміла, що він пішов з Георгом не тільки до рогу. Що трапилося? Що вони задумали? Чому Пауль їй нічого не розповів?

Цього вечора було на диво тихо. Стукіт на п'ятому поверсі, лайка на третьому, марші по радіо й сміх через вулицю, з вікна в вікно, не могли заглушити цієї тиші, тим більше – легкої ходи на сходах.

Лізель тільки один раз у житті мала справу з поліцією. Їй було тоді років десять-одинадцять. Один з її братів щось накоїв, мабуть, саме той, що потім загинув на війні – в родині ніколи не згадували про цю історію, вона була похована разом з ним у Фландрії. Але страх, що тоді душив їх усіх, і досі лишився у Лізель у крові.

То був страх, що не має нічого спільного з нечистою совістю, страх бідняка, страх курчати перед шулікою, страх маленької людини перед жорстокою державою; той споконвічний страх, який краще за всякі конституції та історичні книги говорить про те, чиї інтереси захищає держава. Але Лізель вирішила боротися, боронити себе і своїх дітей зубами й нігтями, хитрощами й підступами.

Коли кроки минули останній майданчик і почали наближатися до її квартири, Лізель схопилася з місця, ввімкнула світло і заспівала приглушеним голосом, який весь час зривався. Вона вважала, що світло й спів – найкращий доказ того, що в людей чисте сумління. Той, хто підійшов до її дверей, і справді не зразу подзвонив.

Він був у цивільному одязі. Світло лампи впало на його грубе, невиразне обличчя, воно здавалося їй чужим і неприємним. "Напевно, шпик", – сказала собі Лізель. Їй спало на думку саме це слово, вона, очевидно, почула його десь на вулиці, бо Пауль ніколи не говорив з нею про такі речі. Цей чоловік, напевно, ховає свій паскудний значок під курткою.

– Ви пані Редер? – спитав незнайомий.

– Як бачите.

– Ваш чоловік дома?

– Ні, – відповіла Лізель, – його немає.

– А коли він прийде додому?

– Цього я не знаю.

– Але ж коли-небудь він мусить прийти додому.

– Я не маю про це ніякого уявлення.

– Хіба він виїхав з міста?

– Так, так, виїхав, у нього дядько помер.

Ховаючись за стулкою дверей і в тіні, що падала на неї, Лізель пильно позирала на незнайомого, вона помітила, як пересмикнулося його обличчя; він був розчарований. "Ну, зараз він уже піде", – подумала Лізель.

Але чоловік знову обернувся і спитав:

– Він уже давно поїхав?

– Давненько.

– Ну, хайль Гітлер!

Він знизав плечима.