Сьомий хрест - Сторінка 5

І тепер він змушений був тягти його по голій землі, опираючись на лікті. З Лібахської луки почувся свист. У відповідь засвистіли так загрозливо близько, що Георг припав до землі. "Повзи, не зупиняйся, – радив йому Валлау, який пережив і війну, і бої в Рурі, і бої в Центральній Німеччині, і взагалі все, що тільки можна пережити. – Повзи вперед, Георге. Не думай тільки, що тебе помітили. Багатьох спіймали тільки тому, що вони подумали, ніби їх побачили, і тому наробили дурниць".

Георг виглянув крізь зів'ялі кущі, що росли на краю канави. Вартовий стояв так близько, там, де дорога, що проходила по огірковому полю, виходила на шосе, і так неймовірно близько, що Георг навіть не злякався – його охопила лють. Вартовий стояв так близько на тлі цегляної стіни, що ховатись було нестерпно, так і хотілося кинутися на нього. Вартовий повільно рушив повз завод до Лібахської луки, а в спину йому вп'ялися з сіро-коричневої долини дві гнівні цятки очей. Георг подумав, що вартовий неодмінно повинен обернутися, бо серце йому стукотіло, наче млинове колесо, але насправді воно від смертельного страху тріпотіло тихо, мов пташине крило. Георг поповз по канаві далі, майже до того місця, де тільки що стояв вартовий. Валлау казав, що канава тут проходить під дорогою. Але як і куди вона далі стелеться, цього Валлау й сам не знав. Більше він не міг нічого сказати. Лише зараз Георг відчув себе зовсім самотнім. "Спокійно!" – тільки це слово ще бриніло у нього у вухах, голос друга, звук-амулет. "Ця канава, – вирішив він, – напевно, проходить під заводом і править за стік. Треба почекати, поки вартовий повернеться". Вартовий зупинився на краю канави, свиснув. Від Лібахської луки долинула відповідь. Зараз Георг міг визначити відстань між свистками, взагалі він зараз весь час щось визначав і вираховував.

Кожна клітина в його мозку працювала, кожен м'яз був напружений, кожна секунда заповнена, все життя було надзвичайно ущільнене, таке тісне, що дихати важко.

Коли він згодом опинився у смердючому стоку, йому раптом стало погано. Хіба тут можна повзти, тут можна тільки задихнутися. Він страшенно розлютився, адже він все-таки не щур і не тут він має померти. Але непроглядна темрява порідшала, і він побачив кільця брижів на воді. На щастя, заводський двір був невеликий, метрів сорок, не більше. Коли Георг виліз по той бік стіни, то побачив, що поле трохи піднімається вгору, до шосе, і його перерізає польова дорога. В кутку, між стіною й дорогою, було звалище. Георг не міг іти далі. Він присів і почав блювати.

Полем ішов старий чоловік з двома відрами на мотузку, перекинутому через плече. Він сподівався дістати у заводського сторожа поживок для кролів; у Вестгофені цього чоловіка прозвали Грибочок. Шість разів уже зупиняли старого на його короткому шляху. І щоразу він називав себе. Готліб Гайдріх з Вестгофена, на прізвисько Грибочок. "Очевидно, у таборі знову щось трапилося, – подумав Грибочок, шкандибаючи полем із своїми відрами під завивання сирени. – Як минулого літа, коли один з цих бідолах хотів утекти, а вони його застрелили. Сирена ще вила, а він уже був готовий. Раніше тут ніколи не було такого неподобства. І треба ж було влаштувати концтабір під самісіньким носом у селян. Правда, тепер можна щось заробити в цих краях, а раніше ледве перебивалися: кожну дрібницю треба було везти на ринок. Кажуть, що згодом селянам віддадуть в оренду землю, яку ті бідолахи осушують там, унизу… Тол не дивно, що вони тікають звідси. І орендна плата, кажуть, буде нижче, ніж у Лібаху".

Так міркував Грибочок; він іще раз обернувся, бо кортіло дізнатися, чого сидить на звалищі отой страшенно брудний чоловік. Коли старий побачив, що незнайомий блює, він заспокоївся: все-таки є якась причина.

А Георг навіть не помітив Грибочка. Він ішов далі.

Спершу він хотів був податись до Ерленбаха, подалі від Рейну, але не наважувався перейти шосе. Він змінив своє ж рішення, якщо можна назвати рішенням раптовий імпульс. Втягнувши голову в плечі й пригнувшись, він пішов полем – зараз він почує наказ: "Стій!", пролунав постріл. Він ткнув ногою в пухку землю – зараз, зараз, моя люба., "Вони гукнуть мене, – подумав він, – потім вдарить постріл". Його коліна затремтіли, захотілося кинутись на землю. Але тут йому спало на душу: "Вони стрілятимуть мені в ноги, щоб узяти живим". Він заплющив очі. Свіжий ранковий вітерець навівав таку безмежну печаль, яка людині просто не під силу. Він пошкандибав далі і нараз зупинився. Перед ним на стежці лежала зелена стрічечка. Він втупився в неї, наче вона впала з неба, потім підняв її.

Тут перед ним немов із землі постала дівчинка у сарафанчику, волосся розчесане на проділ. Вони подивились одне на одного. Потім дівчинка перевела погляд на його руку. Він легенько смикнув дівчинку за косу і віддав їй стрічку.

Тоді дівча побігло до старої жінки, бабусі, що теж раптом з'явилася на стежці.

– Тепер заплітатимеш косу мотузком, так і знай, – мовила старенька й засміялася. Георгові вона сказала: – Хоч давай їй щодня нову стрічку.

– А ви відріжте їй косу, – порадив він.

– Отаке скажете, – відповіла стара й почала його розглядати.

Тут почувся голос Грибочка, що дійшов тим часом до оцтового заводу;

– Коробочко! – Так називали стару всі жителі Вестгофена, бо вона завжди носила з собою всяку всячину, потрібне й непотрібне: липкий пластир, нитки, цукерки від кашлю. Вона помахала висхлою рукою Грибочку, з яким колись танцювала і мало не одружилась, і на її зморщеному обличчі з беззубим ротом розпливлася моторошна усмішка, якою всміхаються дуже старі люди.

А Грибочок, побачивши, що дуже брудний незнайомець – він, мабуть, усе-таки має якесь відношення до оцтового заводу – крокує, поруч із бабусею та дівчинкою, цілком угамувався, бо його весь час щось муляло. А в Георга, що ішов за бабусею й дівчинкою, з'явилося таке почуття, ніби його хоч на кілька хвилин зарахували до живих. Стежка вела не тільки в село, як гадав Георг, а розгалузилась на дві: до села й до шосе. Стара запхнула стрічку в кишеню спідниці, до іншого дріб'язку, й потягла за косу дівчинку, що ледве стримувала сльози.

Вона прошамкала:

– Ви чули, яка тут була веремія – ой, ой!.. Як гуділо! Зараз тихо. Вони його схопили. Йому не до сміху. Ой, ой! – Коробочка то скиглила, то хихикала. На роздоріжжі вона зупинилась – Дивись! Туман розійшовся.

Георг подивився навколо. Туман справді розвіявся; блідо-голубе осіннє небо сяяло, чисте й ясне.

– Ой-ой! – скрикнула стара, бо два, ні, вже три літаки, блиснувши на сонці, каменем упали з небесної блакиті й почали описувати над дахами Вестгофена, над болотом та полями широкі кола.

Георг попростував, тримаючись якнайближче до старої та її онуки, в напрямі до шосе.

Вони пройшли по шосе метрів десять, нікого не стрівши. Стара мовчала. Вона, здавалось, усе забула: Георга й дитину, сонце й літаки; вона думала про події тих давніх днів, коли Георга ще й на світі не було. Георг намагався триматися старої, він залюбки вчепився б за її спідницю.

Це ж він уві сні йде поруч із старою жінкою, тримається за її спідницю, д вона цього й не помічає. Зараз він прокинеться і почує, як у бараці репетує Логербер…

Праворуч починалася довга, обтикана зверху битим шклом стіна. Вони пройшли кілька кроків уздовж стіни, близько одне від одного, Георг був позаду. Раптом без гудка з-за їхніх спин випурнув мотоцикл. Якби стара обернулася, вона змушена була б повірити, що Георг провалився крізь землю. Мотоцикл промчав мимо.

– Ой, ой, – заскиглила стара, знову чимчикуючи по дорозі. Георг зник не тільки з її шляху, а й з пам'яті.

А Георг лежав по той бік стіни, його руки були скривавлені від битого шкла, ліву руку біля великого пальця він розпоров, його одяг був розірваний, аж тіло світилося.

Чи зіскочать вони зараз з мотоциклів схопити його? З низького червоної цегли будинку з безліччю вікон долинали голоси, дзвінкі й низькі, цілий хор задерикуватих хлоп'ячих голосів. Яке слово, яку фразу хотіли вони, щоб він запам'ятав у цю його смертну годину? З супротивного боку виринув ще оди" мотоцикл і промчав мимо – в напрямку до табору Вестгофен. Але Георг відчув не полегшення, а біль у руці; він відкусив би її вище суглоба, коли б міг.

Біля лівої стіни червоного будинку – це було сільськогосподарське училище – стояла теплиця. Головний вхід і сходи були саме навпроти теплиці. Між фасадом училища і огорожею стояв сарай, що заважав Георгові бачити всю садибу. Він переповз туди. В сараї було тихо й темно.

Пахло ликом. Скоро його очі вже могли розглядіти великі в'язи лика, Що висіли на стіні, різний реманент, кошики й одяг. Тепер усе залежало не від його кмітливості, а від того, що люди називають щастям, і він став спокійний, холоднокровний. Георг відірвав якийсь клапоть. Притримуючи його зубами, він правою рукою перев'язав собі ліву. Не поспішаючи вибрав одяг: коричневу куртку з цупкого вельвету, із застібкою-блискавкою; натягнув її на своє просякнуте кров'ю й потом дрантя. Пошукав черевиків. Черевики були розкішні, якраз до ноги, міцні. Тільки вийти він не міг. Виглянув крізь щілину в дощаній стіні. Люди у вікнах, люди коло теплиці. Хтось зійшов з ганку і попростував до теплиці. Став біля дверей обличчям до сарая. Хтось гукнув з вікна, і чоловік повернувся до будинку. Тепер зробилося тихо. На шибках і на металевих деталях якоїсь машини, що лежали напіврозпаковані біля сходів, вигравали сонячні промені.

Раптом Георг кинувся до дверей і висмикнув ключа. Він Усміхнувся до себе, сів на підлогу спиною до дверей. Він роздивлявся свої черевики. Дві-три хвилини тривав цей останній відступ всередину себе самого, коли все на світі втрачено і на все наплювати. Якщо вони зараз зайдуть, то чим ударити – сокирою чи граблями? Що його привело до тями, Георг і сам не знав, у всякому разі, то була не зовнішня причина, – можливо, біль у руді, а може, відгук голосу Валлау в його вухах. Він знову встромив ключа і виглянув крізь шпарину в дверях. Перелізти через стіну назад на шосе він не наважувався. Між обтиканою битим шклом стіною і небом виднівся коричневий горбок з виноградниками; повітря було таке прозоре, що можна було перелічити вершечки виноградних ліз в останньому ряді, що виступав над блідо-голубою смутою.