Сьомий хрест - Сторінка 58

Я піду ввечері в цирк. Подивлюся на твої фокуси, на твоє подвійне, ах ні, поки що звичайне сальто.

А потім я почекаю на тебе, і ми розповімо один одному, як ми врятувалися. Я хочу знати все про тебе, ти будеш моїм другом. Ага! Фюльграбе казав, що ти помер. Та хіба має якесь значення те, що каже Фюльграбе!"

Георг трохи постояв у підворітті перед тим, як вийти на вулицю. У нього було таке почуття, наче він щось покинув у дворі, щось важливе, без чого не можна обійтися.

Він подумав: "Я нічого там не залишив. Я вже на вулиці; минув три квартали. Я таки вийшов з цього двору. Тепер уже пізно про щось думати".

Він побачив заліплену барвистими афішами глуху стіну на розі Шефергасе; перед ним на бруківку падали червоні й голубі відблиски – зламані літери без будьякого змісту. Колись у його житті була вже така ніч, сповнена червоних і голубих вогнів. У соборі було дуже холодно, і його тоді пойняв дитячий страх.

Він пішов по Шефергасе, минув стоянку автомашин.

Побачив голубий "опель", звірив номер. Правильно, той самий! Хоч би далі усе було гаразд! Невже Пауля одурили? "Тебе, Паулю, я ні в чому б не винуватив. І хитріших за тебе обкручували кругом пальця. Просто буде шкода, якщо все загине в останню хвилину".

Коли Георг підійшов, дверцята одразу ж відчинились і машина рушила. Який тут дивний запах, – солодкий і задушливий. Вони проїхали кілька вулиць. Георг глянув на чоловіка за рулем. Той мовчки сидів на своєму місці і зовсім не звертав уваги на Георга, наче в машині нікого не було. Окуляри на довгому, тонкому носі, жовна судорожно тремтять. Це від хвилювання. "Кого, чорт візьми, все це нагадує?"

Вони їхали в напрямі Східного вокзалу. Георг нарешті зрозумів, звідки ішов задушливий запах, який чомусь схвилював його: по машині перебігло світло, і він помітив білу гвоздику – одну-єдину, у шкляній трубочці біля бокового віконця. Вони вже минули Східний вокзал. Машина йшла тепер зі швидкістю шістдесят кілометрів, а чоловік за кермом все ще мовчав, наче й не помічав, що хтось сидить поруч. "Ну на кого він схожий? – думав Георг. – Боже мій, ну, звичайно, на Пельцера! Ну, Пельцер, нам з тобою і не снилася така поїздка. Правда, Пельцеру розбили окуляри в Бухенау, а твої окуляри цілі. Чому ти нічого не говориш? Куди ми їдемо?"

Але Георг не спитав цього вголос, немов підкоряючись бажанню незнайомого. Чоловік, що сидів за кермом, ні разу не глянув на Георга, наче його й не було в машині.

Незнайомий умостився боком на сидінні, якнайдалі від Георга, немов Георг міг стати дійсністю лише тоді, коли він торкнеться його.

Вони минули й Східний парк. Георг подумав: "Зараз пастка може захлопнутись у першу-ліпшу хвилину. – І зразу ж: – Ні, людина, що хоче піймати когось у пастку, поводиться інакше, такі люди завжди бувають люб'язні, вкрадливі, намагаються обплутати тебе. Якби на місці незнайомого був Пельцер, він, мабуть, поводився б так само. А якщо це пастка, тоді…" Вони в'їхали у Рідервальдське селище. Зупинилися на тихій вулиці біля маленького кремового будиночка. Незнайомий вийшов з машини. Він навіть зараз не глянув на Георга. Він тільки злегка повів плечем, щоб Георг виліз з машини, зайшов у передпокій, а потім у кімнату.

Перше, що Георг відчув, був сильний запах гвоздики.

У півтемряві на столі білів великий букет. Кімната була низька, але простора, і лампа, що стояла в кутку, освітлювала тільки її невелику частину. З кутка вийшов хтось у блакитному халаті – чи то хлопчик, чи то дівчинка, чи то доросла жінка – господиня будинку. Вона зустріла їх не дуже привітно, з таким виразом, наче їй перешкодили читати книжку, яку вона кинула на стілець.

– Це мій шкільний товариш, він тут ненадовго, я його привіз з собою. Він може сьогодні у нас переночувати?

– Звичайно, – байдуже відповіла жінка.

Георг подав їй руку. Вони швидко глянули одне на одного. Чоловік стояв нерухомо і дивився на них, наче його гість тільки тепер став чимось реальним. Жінка спитала:

– Ви, може, хочете спершу піти до своєї кімнати?

Георг глянув на чоловіка, той злегка кивнув. Може, він уперше подивився на Георга крізь свої окуляри. Жінка пішла вперед.

Тільки-но Георг відчув себе хоч трошечки у безпеці – ні, це ще не безпека, це тільки надія на безпеку, – як йому одразу ж сподобалася і барвиста доріжка на сходах, і біла фарба на стінах, і струнка постать жінки, і її коротко підстрижене гладеньке волосся.

Просто дивно, що він може лишитися сам у кімнаті й думати! Коли жінка вийшла, Георг замкнув двері. Він відкрутив крани, понюхав мило, випив трохи води. Його обличчя у дзеркалі здалося йому таким чужим, що він більше не дивився на нього.

Приблизно в цей час Фідлер зайшов у квартиру свого тестя, де він з дружиною займав одну кімнату. Якби він жив окремо, то, мабуть, узяв би Гайслера до себе. А так він подумав про доктора Кресса. Кресс колись працював у Покорні, а потім у Казелла. Фідлер познайомився з ним на вечірніх робітничих курсах, де Кресс викладав хімію.

Вони часто бачились, і згодом уже Кресс учився в свого учня. Кресс був несмілива людина, проте в тридцять третьому році мужньо відстоював те, що вважав за правильне.

Але потім він якось сказав Фідлерові:

– Дорогий Фідлере, не приходь більше до мене із підписними листами і забороненими газетами, я не хочу ризикувати життям заради якоїсь брошури. Але коли ц тебе буде щось серйозне, тоді приходь.

І три години тому Фідлер нагадав Крессові про ту розмову. "Нарешті", – подумала пані Фідлер, коли почула кроки чоловіка на сходах; хоч вона дуже не любила чекати, але гордість не дозволяла їй іти у кухню до всіх інших.

Колись вони вечеряли всі разом, потім почалися різні непорозуміння, і було вирішено: нехай молодята сидять увечері вдвох. Тепер Фідлери, звичайно, вже не молодята, вони понад шість років як одружені. Але з Фідлерами сталось те, що сталося з багатьма людьми у Третьому райху. Не тільки все їхнє життя і взаємини стали якимись непевними й неповноцінними, у них немов ослабло почуття часу. Їм здавалось, що все це ось-ось зміниться, і вони страшенно дивувались, коли минав іще один рік.

Спочатку Фідлери не хотіли дітей, бо були безробітні, крім того, вони вважали, що на них чекають куди поважніші завдання. Вони вважали тоді, що мають бути вільні й незалежні, щоб бути готовими піти на вулицю боронити волю, коли їх покличуть. Вони ще дуже молоді і ще довго будуть молодими; їм здавалося, що все це немов ранок і вечір одного дня, сповненого світлих надій. За часів Третього райху вони не хотіли дітей, бо їх одягнули б у коричневі сорочки і зробили б з них солдатів.

Згодом пані Фідлер присвятила всю себе чоловікові.

Вона старанно доглядала його і дбала про нього, мов про дитину, яку будь-що треба виростити, – а дорослим не страшні ніякі злигодні. Останній рік вони жили особливо дружно, а це було і добре, і погано. У перший рік гітлерівської влади молоді Фідлери почували над собою загрозу однакової небезпеки, однакового холодного вітру.

У них ще не було цього якогось хворобливого бажання піклуватися одне про одного. Згодом, коли їхні колишні друзі були заарештовані або самі відійшли від роботи, пані Фідлер часто питала себе, що з її чоловіком: чи він обмірковує, як боротися далі, чи просто вичікує. Коли вона його запитувала про це, він здебільшого відповідав їй так само невиразно, як і собі. Й сьогодні ввечері, коли Фідлер так довго не приходив додому, дружина по-своєму витлумачила його колишні відповіді. Що довше вона чекала на чоловіка, то більше в ній зростала впевненість, що його затримала серйозна справа, зв'язана з їхнім колишнім життям. А їхнє колишнє життя було таке, що, здавалося, про нього досить тільки згадати – і до тебе враз повернеться молодість.

Ще в передпокої жінка помітила, що в чоловіка жваве обличчя, а очі блищать.

– Слухай-но, Грето, – сказав він, – ти зараз підеш до Редерів. Ти ж знаєш пані Редер в лице? Товстуха, з великими грудьми. Ти в неї спитаєш рецепт бабки; вона тобі напише рецепт, а потім ще скаже кілька слів, які ти повинна точно, запам'ятати. Вона тобі скаже: "їжте на здоров'я" або "Багато не їжте". Потім ти мені повториш слово в слово, що вона скаже. Про всякий випадок іди туди й назад не просто, а в обхід. Іди зараз же.

Пані Фідлер кивнула й вийшла. Отже, їхнє життя знову наповнилася змістом, поновлені старі зв'язки, а може, вони ніколи й не рвались. Як тільки вона вийшла і попростувала глухими завулками до Редерів в обхід, їй почало здаватися, ніби й інші вирушили в дорогу після довгої перерви, і тепер уже без страху і сумнівів.

Пані Редер не одразу пізнала Фідлерову дружину, обличчя в Лізель розпухло від сліз. Вона дивилася розпачливим поглядом на незнайому відвідувачку, наче втратила надію, що ця жінка може перевернутися в її Пауля.

Папі Фідлер одразу збагнула, що сталось якесь лихо.

Але повертатися додому, нічого не дізнавшись, вона не хотіла. Вона сказала:

– Хайль Гітлер! Пробачте, пані Редер, що я прийшла до вас так пізно. Здається, я невчасно прийшла. Але я тільки хотіла спитати у вас рецепт бабки. Ваш чоловік дав покуштувати шматочок моєму чоловікові. Вони ж приятелі. Я – пані Фідлер. Ви не пізнаєте мене? Хіба ваш чоловік вам не сказав, що я маю прийти по рецепт?

Та заспокойтеся, пані Редер, і сідайте. Коли я вже тут, а наші чоловіки приятелі, то я, можливо, зможу вам чимось допомогти. Ми з вами свої люди і повинні допомагати одна одній, особливо тепер, коли настали такі часи. Та годі вам плакати! Сідайте! Ну що такб скоїлося?

Вони пішли в кухню і сіли на диван. З очей Лізель капали рясні сльози.

– Пані Редер, пані Редер, – сказала пані Фідлер. – Ніколи не треба впадати в розпач. Навіть коли трапиться щось дуже погане, ми й тоді щось придумаємо. Виходить, ваш чоловік вам нічого не сказав? Хіба він не приходив додому?

– Тільки на хвилинку, – схлипуючи, відповіла Лізель.

– Його забрали? – спитала Фідлер.

– Він сам пішов.

– Сам?

– Так, – сумно сказала Лізель. Вона витерла обличчя голими по лікоть руками. – Він прийшов пізно, і на нього вже чекала повістка.

– Значить, він іще не міг повернутися, – сказала пані Фідлер. – Прошу вас, заспокойтеся.

Лізель зрушила плечима. Вона сумно промовила:

– Ні, міг.