Сонети (збірка) - Сторінка 4

- Вільям Шекспір -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Й не викажу, о ні,

Я тайнощів знайомості близької
Ні словом, ані поглядом німим,
Ні навіть скритим і помислом, щоб тим
Тобі, кохана, шкоди не накоїв.

Я сам себе топтатиму в багні,
Бо нелюб твій — ненавистен мені.

90

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,*
Коли зреклись і люди, і господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.
Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп'яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

91

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,
Хто силою, достатком, хто умом,
Хто шатами — хай шиті всупір модам, —
Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот —
Вершина мрій і втіхи неземної.
Та не зрівняється ніхто зі мною,
Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові герби,
Над королівські пишні горностаї,
Коштовніша за всі земні скарби,
Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках, —
Як відбереш його — і щастю крах.

92

Ну й кинь мене — найгірше учини, —
Я все-таки не знатиму розстання,
Бо вік сягне мій лиш далечини,
В якій зупиниться твоє кохання.

Тож не боюсь найбільшого із лих,
Коли в найменшому — моя могила.
Від примх твоїх, твоїх учинків злих
Мене ласкава доля захистила.

Несталістю мене ти не зведеш,
Бо я живу лиш до твоєї зради.
Любов і смерть— мені одне і те ж,
І гам, і там є джерело відради.
Та радощів без смутку не знайти, —
Чи ж певен я, що вірна зараз ти?

93

Вважатиму, що вірна й досі ти,
Хоча любов уже не пломеніє.
Хай погляд тут, — душа твоя і мрії
Далеко так, що їх не досягти.

Бувають погляди — сердець свічада,
Де б жодна думка скритись не змогла.
Але в твоїх — одна лише принада,
Ні крапельки презирства або зла.

Бо в них — угодно так, напевне, богу —
Нехай брехнею зганьблені уста, —
Цвіте любов постійно, й чистота,
Неначе тінь, іде з тобою; в ногу.

Твоя краса у дні недобрі ці —
Мов яблуко у Євиній руці.

94

Хто б міг чинити, а не чинить зла
І втрим знаходить вчинкові лихому,
Хто інших зрушить, сам же, мов скала,
Стоїть серед спокуси нерухомо, —

Тому у спадок — неба благодать
І вся земля з коштовними дарами.
Він там володарем спромігся стать,
Де інші стали тільки наймитами.

Лілеї влітку — любі пелюстки,
Хай прийде час, зів’яне та лілея.
Та як у ній осядуть хробаки,
Тоді й бур’ян миліший нам від неї.

Так і краси солодкої взірець
Зведе життя порочне нанівець.

95

Ти — сяйво чисте і в гріхах своїх,
Які тебе, мов тля троянду, вкрили,
У ніжні пелюстки повитий гріх,
Таким здається безневинно милим.

Злі язики ганьблять твій кожен крок,
На те підстави маючи, я певен,
Але чеснотою стає порок,
Лише твойого імені сягне він.

Що за житло дістав підступний блуд,
Твою красу обравши за колиску,
В такій пишноті не помітний бруд
Моїм очам, прижмуреним від блиску.

Цим перевагам, серце, є межа,
Вживанням частим туплять і ножа.

96

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви
Стає вершиною усіх окрас.
Так і порок — принадливий для нас
В твоїй оправі чистій, кришталевій.

О, скільки б вовк передушив овець,
Прикинувшись ягницею в кошарі!
І ти, явивши молодощів чари,
Зведеш не менш довірливих сердець.

Не кой того: твоєї честі плями
Моя любов розподіля між нами.

97

Розлуки час — зимою був мені,
Хоч рік сягав лише свого полудня.
Який туман, які похмурі дні,
Яке спустошення і холод грудня!

Скінчилось літо, і за ним услід
Ступає осінь в золотій короні,
Несучи важко в благодатнім лоні
Свої дари — землі дозрілий плід.

Та всі дари і всі плоди на світі —
Мов сироти без матері в сім’ї.
Нема тебе — і мовкнуть солов’ї
В кущах троянд, в зеленім верховітті.

А там, де й чуть синички вбогий свист,
Зими злякавшися, тріпоче лист.

98

Ми розійшлись, коли будили весну
Дзвінкого квітня сурми голосні,
І лик Сатурна крізь глибінь небесну
Всміхавсь назустріч молодій весні.*

Та солов’ї і пахощі конвалій,
Принади всі воскреслої землі
Не вабили мене. Як уві млі,
Тягнувся час в байдужості тривалій.

Бо і троянд багрянисті вогні,
І найніжніша білина лілеї —
Лиця ясного милої моєї
Ніяк не можуть замінить мені.

Без тебе чари пишної природи —
Неначе тільки тінь твоєї вроди.

99

Я докоряв фіалці у маю:
"Злодійко чарівна, фіалко рання,
У пахощах твоїх і без вагання
Я дихання коханої взнаю".

Твоє волосся — в бруньці майорану,
А ніжні руки — в білині лілей.
Троянда ця від сорому багряна,*
А та побліднула. За злочин цей,

За це привласнення краси твоєї
Жде на розкрадачів сумний кінець:
В самому розквіті хробак поб’є їх,
Чуже добро він сточить унівець.

Весною квітів бачив я немало,
І кожне зілля в тебе щось украло,

100

Лукава музо, де пісні твої —
Земній красі заслужені похвали?
Чи пломінь твій нездарні шахраї
Для од своїх нікчемних заховали?

Прийди, і слово дай, і дай снаги,
Щоб у пориві творчої нестями,
Увівши в слів гранітні береги,
Стихію вроди вславити піснями.

Проснись, ледача, в любе глянь лице,
Як зморшку хоч малу знайдеш на ньому,
Що час поклав, скарай його за це,
Суддею стань напаснику лихому.

Відбивши наступ грізного часу,
Нетлінним словом відтвори красу.

101

Чому ти, музо, ледарко недбала,
Красі і правді гинути даєш?
Таж ти навік прославилася б теж,
Коли б мою кохану оспівала.

Чи, може, ти на глум відповіси,
Що правді чистій зайві всі похвали,
Що приоздоблення — не для краси,
Що фарби вроду б тільки зіпсували?
Та цим не виправдаєш німоти, —
Лиш ти повинна оспівати вроду
І для віків прийдешніх зберегти,
Щоб сяяла вона усім на подив.

Нехай така, як є, в далекі дні
Вона сягне через твої пісні.

102

Зроста любов моя, всякчас нова, —
Люблю ніжніше, мовчки, до нестями.
Торгує той дрібними почуттями,
Хто серце всім на показ відкрива.

В весняну пору нашої любові
Тебе прославили мої пісні, —
Так соловей співа на честь весни,
Та влітку мовкне спів його в діброві.

Не гаснуть чари весняного саду,
Як стихне голос ніжного співця.
Коли той спів лунає без кінця,
Набридне він, утративши принаду.

Тому на певний час умовк і я,
Щоб пісня не обриднула моя.

103

Убогих муз убогий марнотрат;
Не маю фарби, гідної сюжету:
Без всіх прикрас нужденного сонету
Лице твоє прекрасніше стократ.

Не дорікай, що не пишу ні слова, —
Поглянь у дзеркало, й побачиш ти,
Що всі слова мої — лише полова,
В якій краси твоєї не знайти.

Тож чи не гріх прекрасне прикрашати,
Це ж сонце кутати в запону хмар.
Обкрадуть лиш природи щедрий дар
Моїх рядків занадто вбогі шати.
Ні! Не вмістить мені в слова все те,
Що дзеркало віддасть тобі просте.

104

Рокам краси твоєї не здолати,
Такою ж ти була, як стрілись ми.
Від того часу три лихі зими
Лісів чарівні позривали шати.

Спалили тричі в золотім вогні
Три осені вбрання весни зелене.
Проте здаєшся і тепер для мене
Такою ж ти, як і в далекі дні.

Як стрілка, що незримо йде на вежі,
Карбуючи години в тьмі ночей,
Так непомітно для моїх очей
Твоя краса лишає давні межі.

Дух ув’ядання не страшний тепер, —
Коли ти народилась — він помер.

105

Не ідолопоклонство ця любов.
Об’єкт моїх захоплень — не ікона.
Хоч їй одній, про неї знов і знов
Мій тихий вірш, — моя жага бездонна.

Любов моя — вірніша день у день,
І в правді, в сталості її прикмета,
Тому вона, одна вона лишень
У кожному рядку мого сонета.

Краса, добро і честь — в рядках моїх,
Краса, добро і честь — пісень основа.
На всі лади відмінюючи їх,
Влучнішого я не знаходив слова.

В тобі добро, краса і честь зійшлись,
Які жили роз’єднано колись.
106

Коли в літописах померклих днів *
Стрічаю описи облич вродливих
І слухаю красі натхненний спів
На честь жінок і лицарів поштивих,

Палкі слова про осіянну вроду,
Врочистий гімн устам, очам, бровам, —
Упевнююсь, що в той пісенний храм
Ти увійшла, як у свою господу.

Провадженням були тобі похвали
Співців, що мріяли про твій прихід.
Тебе провидячи, вони як слід
Краси у давнину не оспівали.

А ми, кому явилась нині ти,
Знімівши, слів не можемо знайти.

107

І страх мій власний, і землі пророки,
Що снять майбутнім, скритим уві млі,
Неправду вирекли, сказавши, доки
Моїй любові жити на землі.

І смертний місяць, віщуни зухвалі,
Своє затемнення вже пережив,
Надія знов звелась на п’єдесталі,
І мир несе цвітіння для олив.

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,
І смерть не роз’єднає нас. Вона
З косою йде на дикі племена,
І їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхненних слів
Переживе гробниці королів.*

108

Усе вже я про тебе розповів,
На що мій дух спромігся й слово щире.
Що віднайду, яких докину слів
До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов
Я від кінця вертаюсь до прологу
І словом древнім, як молитву богу,
Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі
Звучать так само на новий мотив.
Любов не бачить сивини в волоссі,
Навіки взявши старість в наймити.

Приходиш ти, любове, гостю любий,
Як вигляд наш твою віщує згубу.

109

О, не кажи, що я у фальш запав.
Що мій вогонь на віддалі вже гасне.
Таж я себе з собою роз’єднав,
Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний завжди.
Відходив я. Не змінений роками,
Вертався знов, приносячи води,
Яка щораз мої змивала плями.

Якби вміщав я всі гріхи земні,
То навіть і тоді лише одна ти
Своїм наближенням, повір мені,
Змогла б мої пороки подолати.

В ніщо цей світ без тебе ставлю я,
Моя трояндо, радосте моя.

110

О леле, правда. Вештався я блазнем *
І в ницості поганив почуття,
Топтав, низотно торгував не раз ним
Без жодного жалю і каяття.
Не бачив правди я, лиш незугарне
Її зображення криве — на сміх.
Та не пішов мій сказ отой намарне:
Я досвідом дійшов — ти краща всіх.

Тепер по всьому вже. Змикаю коло.
І досвідів нових не прагну я.
Лиш ти одна. І сяєво навколо,
Межо стремлінь, свята жаго моя.

Тож хай сягне моя любов бездонна
До неба чистого — до твого лона.

111

Їй дорікай, моїй злочинній долі,
Богині, винній у моїх гріхах, —
Це жебрав я з її лихої волі
На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,
Як знак ганьби на чоло байстрюка.
Я ремеслом позначений достоту,
Як чорна сажотрусова рука.

Допоможи мені позбутись бруду,
Гіркотою зцілитись від хвороб.
Гірке гірким вважати я не буду,
Яке вже покарання не було б.

Твоєї ласки серце прагне, цебто —
Єдиних ліків за його рецептом.

112

Твоя любов стира з мого чола
Тавро, що брехні випекли жорстокі.
Ну й що мені і осуд, і хвала,
Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,
Що властен суд чинити наді мною.
І не сягне лукавий світ ганьбою
Моїх чуттів, закутих у метал.
На дно пекельне наклеп я спровадив
Тих ницих голосів, що скрізь гули,
Я став глухий, як до сичання гадів,
До підлих лестощів і до хули.

Понад усе — твоя любов незмінна,
А цілий світ — пустеля безгомінна.

113

Розставшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень
Моїй душі не віддає воно,
Тому й душа не має певних вражень
Від тих речей, що знала їх давно.

Вродливці пишні чи гидкі потвори,
Прекрасні горлиці чи вороння,
Чи день, чи ніч, верхів’я гір, чи море, —
До тебе всіх душа моя рівня.

Це, вражений краси твоєї дивом,
Мій вірний зір тепер став неправдивим.

114

Чи це тебе прийнявши, мов корону,
П’ю лестощі — трутизну королів?
Чи зір мій ще тримає оборону,
Чи від твого відьомства ошалів —

Твоїх алхімій похопив науку
І творить ангелів з гримучих змій
Та всякій нечисті, що йде під руку,
Малює образ неповторний твій?

Ні, перший здогад: лестощі у зорі.
І їх спива мій дух — король сліпий.
А зір, знавець смаків, дає напій,
Якого прагне повелитель хворий.
Гріх зменшиться, як там трутизна є,
Зір готував — за те ж він перший п’є.

115

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
"Моїй любові нікуди рости".
Я думав — ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу кохану,
Несучи нам мільйони перемін,
І чисті душі він веде в оману,
І королів веде на плаху він.

Я вірив лиш у щастя нетривале,
Упевнившись в несталості буття.
Та як я смів казать колись зухвало:
"Не може буть сильнішого чуття?"

Моя любов подібна до дитяти,
Тож як я міг життя її утяти?

116

Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець.