Сонети (збірка з 154 сонетів в перекладі О. Грязнова) - Сторінка 4
- Вільям Шекспір -
До життя
Мене вернути здатне співчуття.
С О Н Е Т 112
Любов і жалість згладжують тавро,
Що залишили наклепи й догани,
Бо ти для мене робиш лиш добро,
А з мене викорінюєш погане.
Ти – весь мій світ. Зусиль я докладу,
Щоб схвалення із вуст твоїх почути.
Крім тебе більш нікого не знайду,
Хто міг би до добра мене вернути.
В безодню кину клопоти усі,
Немов гадюк огидливих сплетіння.
Я не боюсь несхвальних голосів,
Підлесників і критиків шипіння.
У цьому світі справжній тільки друг,
А окрім нього мертве все навкруг.
С О Н Е Т 113
Затьмарила розлука зір очей.
Вони, у душу дивлячись мою,
Не розрізняють видимих речей
І знехтували функцію свою.
Свідомості вони не надають
Про все, що бачать, об'єктивний звіт.
З глибин душі постійно дістають
Твій образ, заступаючи цей світ.
Якусь прекрасну чи потворну річ
Подібною до тебе робить зір:
Ворону чи голубку, день чи ніч,
Морські простори чи вершини гір.
Моя, тобою сповнена, душа
Можливості щось бачити лиша.
С О Н Е Т 114
Можливо, коронований тобою,
Як всі монархи, лестощі я п'ю?
Або ж ти очі звабив ворожбою
І в хід пустив алхімію свою?
Мій зір з чудовиськ і речей огидних
Створити херувимів може враз,
Із хиб або ушкоджень очевидних
Зробивши досконалість напоказ.
Ні, вірне перше: лестощі у зорі.
Очам відоме все, що я люблю.
Вони уміють в радості і в горі
Подати повну чашу королю.
Хай це отрута, – меншим буде гріх,
Оскільки очі п'ють раніш за всіх.
С О Н Е Т 115
Оті рядки, де я колись писав:
"Коханню яскравіше не палати",
Таки брехали. Я тоді не знав,
Що можу ще сильніше покохати.
Та Час і випадковості життя
Ламають клятви, змінюють бажання,
Красу плямують, гасять почуття,
У інший бік скеровують кохання.
Тож, тиранії Часу боячись,
Я не наважусь твердити сміливо,
Що справді покохав, хоч заручись,
Що дужче покохати неможливо.
Любов – дитина. Зважимо ж на те,
Що, як усі, вона іще росте.
С О Н Е Т 116
Єднанню двох закоханих сердець
Я більше не чинитиму завади.
Покласти почуттям моїм кінець
Не зможуть ні обставини, ні зради.
Любов для мене – рятівний маяк,
Що не згасає в мороці й тумані.
Це – зірка провідна, яку моряк
Розшукує очима в океані.
Любов – не лялька Часу, хоч серпом
Він скошує усі її принади.
Проте, вона й перед Страшним судом
У нього не проситиме пощади.
Якщо б це все я стверджував дарма, –
Нема любові й віршів теж нема!
С О Н Е Т 117
Скажи мені, що я зневажив те,
Чим за добро повинен був платити,
Що я кохання знехтував святе
І побажав кайдани з себе збити.
Що іншим я пропонував свій крам, –
Твої права на мене, – й ціни сталі,
Що підставляв свій парус всім вітрам,
Котрі несли від тебе якнайдалі.
Мій норов і провини занотуй,
До доказів додай свої здогадки;
Усі мої пояснення спростуй,
Та не карай за зраду без оглядки.
Я тільки намагався довести,
Що чесно і постійно любиш ти.
С О Н Е Т 118
Щоб з апетитом їжу проковтнути,
Гірку приправу в неї додають.
А хворі, щоб позбутися отрути,
Гидку гіркоту для блювоти п'ють.
Отак і я, наситившись красою,
Перебував у роздумах гірких
І довго лікувався гіркотою
Своїх образ і сумнівів тяжких.
Я став передбачати ті недуги,
Котрих нема, і врешті їх відкрив.
Шукав рятунку в ліках недолугих,
І гіркоту собі на шкоду пив.
Та зрозумів: безглузде лікування,
Якщо хвороба ця – моє кохання.
С О Н Е Т 119
Яке я зілля пив зі сліз Сирен?
Отруєний яким питтям пекельним?
Надії і страхи по руслам вен
До серця плинуть струменем смертельним.
Які жахливі помилки воно
В блаженстві примудрилося зробити?
Гарячка зводить з розуму давно
І бідні очі кинули орбіти.
Та, певне, благотворна сила зла:
Від нього краще робиться ще кращим.
Моє кохання, спалене дотла,
Цвіте, немов би не було пропащим.
І після всіх моїх болючих втрат,
Оновлений, багатший я стократ.
С О Н Е Т 120
Те, що бував недобрим ти зі мною,
Мені на користь. Я відчув печаль,
І нині мушу гнутись під виною,
Бо все ж у мене – нерви, а не сталь.
Якщо й тебе гнітить моя немилість,
Ти справді пережив пекельний час.
Отак в житті обставини змінились,
Місцями дивно помінявши нас.
Нехай же нагадає біль у скронях,
Що я відчув тієї ночі сам,
Щоб я приніс для зцілення в долонях,
Як ти мені, розкаяння бальзам.
Платнею за взаємне зловживання
Хай стане щиросердне покаяння.
С О Н Е Т 121
Вважатись грішним гірше, ніж грішити.
Обмова не приємніша за гріх,
Коли про тебе пробують судити,
Ґрунтуючись на поглядах чужих.
Чи вибачать чужі, фальшиві очі,
Що кров моя нуртує джерелом?
Ні, шпигуни, що до пліток охочі,
Моє кохання обізвуть гріхом.
Та я – це я. Їх суджень перевірка
Показує наочно, друже мій,
Що у руках їх викривлена мірка
В той час, як я – відвертий і прямий.
А ті, що в людях завжди бачать гріх,
Виходять, певне, із гріхів своїх.
С О Н Е Т 122
Твої скрижалі – у моєму мозку.
Вірніше за папірусний сувій,
Надійніше пергаменту і воску
Я збережу у ньому образ твій.
Не втратить пам'ять щонайменшу частку,
Допоки не припиниться життя,
Допоки ми не втрапимо у пастку
Сліпого й руйнівного забуття.
Нотатки не опишуть так багато,
Дають вони уявлення слабе.
Я тим скрижалям довіряю свято,
Що найповніше вміщують тебе.
Якби бажав я щось занотувати,
Я визнав би, що схильний забувати.
С О Н Е Т 123
Ні, Часе, я все той же. Не хвались,
Що ти мене змінив. Як піраміди,
В епоху давню зведені колись,
Мене не змінять прикрощі і біди.
Наш строк життя – короткий. При сумі
Блукаємо у пошуках маєтків
І віримо, що винайшли самі
Все те, про що дізналися від предків.
Тобі я виклик кидаю щодня:
Нічим ти не здивуєш, не злякаєш.
Минуле й сьогодення – то брехня,
І влади наді мною ти не маєш.
Якщо я другу вірний до цих пір,
То не змінюсь тобі наперекір.
С О Н Е Т 124
Була б моя любов дитям обставин, –
Безбатченком, народженим без прав, –
Могла би стати квітами з галявин
Чи бур'яном поміж високих трав.
Та виникла любов не випадково;
Не криє горя в усміху вона
І, вчувши мимохідь глузливе слово,
Немов рабиня, плечі не згина.
Їй не страшні образи і погрози.
Хай честь години в найми віддає,
Хай палить спека, хай лютують грози, –
Вона лише міцнішою стає.
Мій свідок – Час, цей блазень, цей П'єро,
Чиє життя – порок, а смерть – добро.
С О Н Е Т 125
Навіщо б, відкидаючи обмову,
Носив я над собою балдахін
Чи закладав для вічності основу,
Насправді не надійнішу руїн?
Хіба не бачив я, як все втрачають,
Сплативши незаслужену платню,
Ті, хто життя бездумно витрачають
На лестощі солодкі й метушню?
Дозволь мені твоїм слугою стати.
Прийми цю жертву, вільну і просту:
Себе на тебе хочу обміняти,
Щоб ствердити взаємну чистоту.
Бо чим чистіша душ взаємодія,
Тим менше наклеп ними володіє.
С О Н Е Т 126
Мій хлопчику! Ти служиш за прикрасу:
Годинник, люстро й серп тримаєш Часу,
І через це не відаєш потали –
Цвітеш собі, коли усі зів'яли.
Природа, що народжує й вбиває,
Твій вік назад уперто повертає,
Щоб показати, що її майстерність
Надійніша, аніж хвилин мізерність.
Та стережись розгнівати жорстоку:
Вона щадити може лиш до строку,
І врешті-решт в оплату всіх нещасть
Тебе у руки Часу передасть.
С О Н Е Т 127
Красою не вважали чорноту,
Її за колір не сприймали, власне.
А нині всі паплюжать красоту,
Підробками знецінивши прекрасне.
Тепер мистецтво робить чудеса,
Огидне прикрашаючи уміло.
Ім'я й притулок втратила краса
І, зганьблена, ховається несміло.
У тебе ж очі, що чорніші мли, –
І чорний колір так до них пасує,
Немов вони жалобу одягли
За тими, хто красу свою плямує, –
Та ще й волосся чорного фата,
Немов красою стала чорнота.
С О Н Е Т 128
Як тільки ти, о музико моя,
Торкнувшись струн, із них добудеш звуки,
Я відчуваю, як ревную я,
Що не мене твої голублять руки!
І ніжачись в гармоніях твоїх,
Я заздрю струнам, що цілують пальці.
Із трепетом таким торкатись їх
Хотіли б і вуста мої, страждальці.
Можливо, залицяльник і лестун,
Я помінявся б місцем із струною,
Щоб, звуки добуваючи зі струн,
Схилялась ти в знемозі наді мною.
Якщо вже щастя випало струні,
Віддай їй пальці, губи дай мені!
С О Н Е Т 129
Занепад духу й сорому розтрата –
Ось хтивість в дії. Зазвичай, вона
Надмірна, груба, дика, біснувата,
Клятвопорушна, вбивча і… смішна.
Вгамована, – презирство викликає:
Хто випадком наживку проковтнув,
Ненавидить і спекатись бажає,
Коли свого нарешті досягнув.
Вона настирна в пошуках нагоди
І божевільна в прагненні утіх.
До того – обіцяння насолоди,
А після того – винуватий сміх.
Усе це так. Та як уникнуть раю,
Що нас веде до пекла, – я не знаю.
С О Н Е Т 130
В її очах не зорі, в жодній мірі;
Не назовеш коралами вуста.
Не білосніжні груди, скорше сірі.
Жорстке волосся, зачіска проста.
З трояндами, римуючи невміло,
Рум'янець порівняв би я дарма.
І тіло пахне так, як пахне тіло,
І аромату в подиху нема.
Приємний голосок, та я б зазначив,
Що музика миліша взагалі.
Богині поступ зроду я не бачив,
А мила просто ходить по землі.
І все ж, вона прекрасна! Для кохання
Брехливі не потрібні порівняння.
С О Н Е Т 131
Ти – деспотка, на почуття скупа,
Як кожна, хто красу природну має.
Ти знаєш, що любов моя сліпа
Тебе дорогоцінністю вважає.
Хай кажуть, що смаглявий образ твій
Не викликає стогонів кохання, –
Боюсь я суперечить думці тій,
Хоч сам стогну від вечора до рання.
Щоб врешті-решт повірив я у це
І не зганьбив переживання власні,
Я присягаюсь, що твоє лице
І чорний колір кіс твоїх прекрасні.
А лихослів'я суд, що чорна ти,
Безчесні вчинки мають довести.
С О Н Е Т 132
Твої кохаю очі. Погляд їх,
Уважний, співчутливий, непідробний, —
Не те, що серце – привід мук моїх, —
Постійно носить колір свій жалобний.
І справді, сонце так не красить схід
І зірки вечорової самотність
Не стільки прикрашає небозвід,
Як прикрашає цих очей скорботність
Шляхетний вид високого чола.
О, погляд цей, прекрасний і прощальний!
Якби ж то ти і серце одягла
В такий же траур, тихий і печальний, –
Я присягнувся б, що краса сама
Глуха, як ніч, чорніша ніж пітьма.
С О Н Е Т 133
За те, що намагалась розсварити
Мене із другом, шлю тобі прокльон.
Тобі замало мною володіти, –
Ще й друга захопила ти в полон.
Прекрасними й жорстокими очима
Позбавлений навік я трьох сердець:
Своє – занапастив, твоє – не втримав
І не зберіг – його, насамкінець.
Потрійну муку треба припинити:
Твоїм рабом готовий стати сам.
Я буду серце друга боронити –
Тобі в заставу я своє віддам.
Для нас обох замкнуться клітки дверці:
Я – в'язень твій, а він – в моєму серці.
С О Н Е Т 134
Тепер він твій.
Мене вернути здатне співчуття.
С О Н Е Т 112
Любов і жалість згладжують тавро,
Що залишили наклепи й догани,
Бо ти для мене робиш лиш добро,
А з мене викорінюєш погане.
Ти – весь мій світ. Зусиль я докладу,
Щоб схвалення із вуст твоїх почути.
Крім тебе більш нікого не знайду,
Хто міг би до добра мене вернути.
В безодню кину клопоти усі,
Немов гадюк огидливих сплетіння.
Я не боюсь несхвальних голосів,
Підлесників і критиків шипіння.
У цьому світі справжній тільки друг,
А окрім нього мертве все навкруг.
С О Н Е Т 113
Затьмарила розлука зір очей.
Вони, у душу дивлячись мою,
Не розрізняють видимих речей
І знехтували функцію свою.
Свідомості вони не надають
Про все, що бачать, об'єктивний звіт.
З глибин душі постійно дістають
Твій образ, заступаючи цей світ.
Якусь прекрасну чи потворну річ
Подібною до тебе робить зір:
Ворону чи голубку, день чи ніч,
Морські простори чи вершини гір.
Моя, тобою сповнена, душа
Можливості щось бачити лиша.
С О Н Е Т 114
Можливо, коронований тобою,
Як всі монархи, лестощі я п'ю?
Або ж ти очі звабив ворожбою
І в хід пустив алхімію свою?
Мій зір з чудовиськ і речей огидних
Створити херувимів може враз,
Із хиб або ушкоджень очевидних
Зробивши досконалість напоказ.
Ні, вірне перше: лестощі у зорі.
Очам відоме все, що я люблю.
Вони уміють в радості і в горі
Подати повну чашу королю.
Хай це отрута, – меншим буде гріх,
Оскільки очі п'ють раніш за всіх.
С О Н Е Т 115
Оті рядки, де я колись писав:
"Коханню яскравіше не палати",
Таки брехали. Я тоді не знав,
Що можу ще сильніше покохати.
Та Час і випадковості життя
Ламають клятви, змінюють бажання,
Красу плямують, гасять почуття,
У інший бік скеровують кохання.
Тож, тиранії Часу боячись,
Я не наважусь твердити сміливо,
Що справді покохав, хоч заручись,
Що дужче покохати неможливо.
Любов – дитина. Зважимо ж на те,
Що, як усі, вона іще росте.
С О Н Е Т 116
Єднанню двох закоханих сердець
Я більше не чинитиму завади.
Покласти почуттям моїм кінець
Не зможуть ні обставини, ні зради.
Любов для мене – рятівний маяк,
Що не згасає в мороці й тумані.
Це – зірка провідна, яку моряк
Розшукує очима в океані.
Любов – не лялька Часу, хоч серпом
Він скошує усі її принади.
Проте, вона й перед Страшним судом
У нього не проситиме пощади.
Якщо б це все я стверджував дарма, –
Нема любові й віршів теж нема!
С О Н Е Т 117
Скажи мені, що я зневажив те,
Чим за добро повинен був платити,
Що я кохання знехтував святе
І побажав кайдани з себе збити.
Що іншим я пропонував свій крам, –
Твої права на мене, – й ціни сталі,
Що підставляв свій парус всім вітрам,
Котрі несли від тебе якнайдалі.
Мій норов і провини занотуй,
До доказів додай свої здогадки;
Усі мої пояснення спростуй,
Та не карай за зраду без оглядки.
Я тільки намагався довести,
Що чесно і постійно любиш ти.
С О Н Е Т 118
Щоб з апетитом їжу проковтнути,
Гірку приправу в неї додають.
А хворі, щоб позбутися отрути,
Гидку гіркоту для блювоти п'ють.
Отак і я, наситившись красою,
Перебував у роздумах гірких
І довго лікувався гіркотою
Своїх образ і сумнівів тяжких.
Я став передбачати ті недуги,
Котрих нема, і врешті їх відкрив.
Шукав рятунку в ліках недолугих,
І гіркоту собі на шкоду пив.
Та зрозумів: безглузде лікування,
Якщо хвороба ця – моє кохання.
С О Н Е Т 119
Яке я зілля пив зі сліз Сирен?
Отруєний яким питтям пекельним?
Надії і страхи по руслам вен
До серця плинуть струменем смертельним.
Які жахливі помилки воно
В блаженстві примудрилося зробити?
Гарячка зводить з розуму давно
І бідні очі кинули орбіти.
Та, певне, благотворна сила зла:
Від нього краще робиться ще кращим.
Моє кохання, спалене дотла,
Цвіте, немов би не було пропащим.
І після всіх моїх болючих втрат,
Оновлений, багатший я стократ.
С О Н Е Т 120
Те, що бував недобрим ти зі мною,
Мені на користь. Я відчув печаль,
І нині мушу гнутись під виною,
Бо все ж у мене – нерви, а не сталь.
Якщо й тебе гнітить моя немилість,
Ти справді пережив пекельний час.
Отак в житті обставини змінились,
Місцями дивно помінявши нас.
Нехай же нагадає біль у скронях,
Що я відчув тієї ночі сам,
Щоб я приніс для зцілення в долонях,
Як ти мені, розкаяння бальзам.
Платнею за взаємне зловживання
Хай стане щиросердне покаяння.
С О Н Е Т 121
Вважатись грішним гірше, ніж грішити.
Обмова не приємніша за гріх,
Коли про тебе пробують судити,
Ґрунтуючись на поглядах чужих.
Чи вибачать чужі, фальшиві очі,
Що кров моя нуртує джерелом?
Ні, шпигуни, що до пліток охочі,
Моє кохання обізвуть гріхом.
Та я – це я. Їх суджень перевірка
Показує наочно, друже мій,
Що у руках їх викривлена мірка
В той час, як я – відвертий і прямий.
А ті, що в людях завжди бачать гріх,
Виходять, певне, із гріхів своїх.
С О Н Е Т 122
Твої скрижалі – у моєму мозку.
Вірніше за папірусний сувій,
Надійніше пергаменту і воску
Я збережу у ньому образ твій.
Не втратить пам'ять щонайменшу частку,
Допоки не припиниться життя,
Допоки ми не втрапимо у пастку
Сліпого й руйнівного забуття.
Нотатки не опишуть так багато,
Дають вони уявлення слабе.
Я тим скрижалям довіряю свято,
Що найповніше вміщують тебе.
Якби бажав я щось занотувати,
Я визнав би, що схильний забувати.
С О Н Е Т 123
Ні, Часе, я все той же. Не хвались,
Що ти мене змінив. Як піраміди,
В епоху давню зведені колись,
Мене не змінять прикрощі і біди.
Наш строк життя – короткий. При сумі
Блукаємо у пошуках маєтків
І віримо, що винайшли самі
Все те, про що дізналися від предків.
Тобі я виклик кидаю щодня:
Нічим ти не здивуєш, не злякаєш.
Минуле й сьогодення – то брехня,
І влади наді мною ти не маєш.
Якщо я другу вірний до цих пір,
То не змінюсь тобі наперекір.
С О Н Е Т 124
Була б моя любов дитям обставин, –
Безбатченком, народженим без прав, –
Могла би стати квітами з галявин
Чи бур'яном поміж високих трав.
Та виникла любов не випадково;
Не криє горя в усміху вона
І, вчувши мимохідь глузливе слово,
Немов рабиня, плечі не згина.
Їй не страшні образи і погрози.
Хай честь години в найми віддає,
Хай палить спека, хай лютують грози, –
Вона лише міцнішою стає.
Мій свідок – Час, цей блазень, цей П'єро,
Чиє життя – порок, а смерть – добро.
С О Н Е Т 125
Навіщо б, відкидаючи обмову,
Носив я над собою балдахін
Чи закладав для вічності основу,
Насправді не надійнішу руїн?
Хіба не бачив я, як все втрачають,
Сплативши незаслужену платню,
Ті, хто життя бездумно витрачають
На лестощі солодкі й метушню?
Дозволь мені твоїм слугою стати.
Прийми цю жертву, вільну і просту:
Себе на тебе хочу обміняти,
Щоб ствердити взаємну чистоту.
Бо чим чистіша душ взаємодія,
Тим менше наклеп ними володіє.
С О Н Е Т 126
Мій хлопчику! Ти служиш за прикрасу:
Годинник, люстро й серп тримаєш Часу,
І через це не відаєш потали –
Цвітеш собі, коли усі зів'яли.
Природа, що народжує й вбиває,
Твій вік назад уперто повертає,
Щоб показати, що її майстерність
Надійніша, аніж хвилин мізерність.
Та стережись розгнівати жорстоку:
Вона щадити може лиш до строку,
І врешті-решт в оплату всіх нещасть
Тебе у руки Часу передасть.
С О Н Е Т 127
Красою не вважали чорноту,
Її за колір не сприймали, власне.
А нині всі паплюжать красоту,
Підробками знецінивши прекрасне.
Тепер мистецтво робить чудеса,
Огидне прикрашаючи уміло.
Ім'я й притулок втратила краса
І, зганьблена, ховається несміло.
У тебе ж очі, що чорніші мли, –
І чорний колір так до них пасує,
Немов вони жалобу одягли
За тими, хто красу свою плямує, –
Та ще й волосся чорного фата,
Немов красою стала чорнота.
С О Н Е Т 128
Як тільки ти, о музико моя,
Торкнувшись струн, із них добудеш звуки,
Я відчуваю, як ревную я,
Що не мене твої голублять руки!
І ніжачись в гармоніях твоїх,
Я заздрю струнам, що цілують пальці.
Із трепетом таким торкатись їх
Хотіли б і вуста мої, страждальці.
Можливо, залицяльник і лестун,
Я помінявся б місцем із струною,
Щоб, звуки добуваючи зі струн,
Схилялась ти в знемозі наді мною.
Якщо вже щастя випало струні,
Віддай їй пальці, губи дай мені!
С О Н Е Т 129
Занепад духу й сорому розтрата –
Ось хтивість в дії. Зазвичай, вона
Надмірна, груба, дика, біснувата,
Клятвопорушна, вбивча і… смішна.
Вгамована, – презирство викликає:
Хто випадком наживку проковтнув,
Ненавидить і спекатись бажає,
Коли свого нарешті досягнув.
Вона настирна в пошуках нагоди
І божевільна в прагненні утіх.
До того – обіцяння насолоди,
А після того – винуватий сміх.
Усе це так. Та як уникнуть раю,
Що нас веде до пекла, – я не знаю.
С О Н Е Т 130
В її очах не зорі, в жодній мірі;
Не назовеш коралами вуста.
Не білосніжні груди, скорше сірі.
Жорстке волосся, зачіска проста.
З трояндами, римуючи невміло,
Рум'янець порівняв би я дарма.
І тіло пахне так, як пахне тіло,
І аромату в подиху нема.
Приємний голосок, та я б зазначив,
Що музика миліша взагалі.
Богині поступ зроду я не бачив,
А мила просто ходить по землі.
І все ж, вона прекрасна! Для кохання
Брехливі не потрібні порівняння.
С О Н Е Т 131
Ти – деспотка, на почуття скупа,
Як кожна, хто красу природну має.
Ти знаєш, що любов моя сліпа
Тебе дорогоцінністю вважає.
Хай кажуть, що смаглявий образ твій
Не викликає стогонів кохання, –
Боюсь я суперечить думці тій,
Хоч сам стогну від вечора до рання.
Щоб врешті-решт повірив я у це
І не зганьбив переживання власні,
Я присягаюсь, що твоє лице
І чорний колір кіс твоїх прекрасні.
А лихослів'я суд, що чорна ти,
Безчесні вчинки мають довести.
С О Н Е Т 132
Твої кохаю очі. Погляд їх,
Уважний, співчутливий, непідробний, —
Не те, що серце – привід мук моїх, —
Постійно носить колір свій жалобний.
І справді, сонце так не красить схід
І зірки вечорової самотність
Не стільки прикрашає небозвід,
Як прикрашає цих очей скорботність
Шляхетний вид високого чола.
О, погляд цей, прекрасний і прощальний!
Якби ж то ти і серце одягла
В такий же траур, тихий і печальний, –
Я присягнувся б, що краса сама
Глуха, як ніч, чорніша ніж пітьма.
С О Н Е Т 133
За те, що намагалась розсварити
Мене із другом, шлю тобі прокльон.
Тобі замало мною володіти, –
Ще й друга захопила ти в полон.
Прекрасними й жорстокими очима
Позбавлений навік я трьох сердець:
Своє – занапастив, твоє – не втримав
І не зберіг – його, насамкінець.
Потрійну муку треба припинити:
Твоїм рабом готовий стати сам.
Я буду серце друга боронити –
Тобі в заставу я своє віддам.
Для нас обох замкнуться клітки дверці:
Я – в'язень твій, а він – в моєму серці.
С О Н Е Т 134
Тепер він твій.