Спалена карта - Сторінка 19

І я робитиму це, кружляючи на відстані навколо безглуздих фактів, які мали б пояснити непоясненне...

16 7-К5

481

Раптом студентка на сусідньому кріслі ліворуч, налігши всім тілом на столик, почала вирізати лезом бритви якусь ілюстрацію. Я теж опустив голову, ніби збентежений її поведінкою, і став дописувати повідомлення.

...востаннє зниклий чоловік одягав дощовик 29-го липня. Однак доказів, що це було саме так, немає. А тому, що цілий тиждень, від 29-го липня до дня втечі, 4-го серпня, стояла гарна погода, надворі було тепло, то є всі підстави вважати, що протягом того часу він його не вдягав. Отже, газетою й сірниковою коробкою (або телефонним номером) скористався до 29-го липня. Цей факт свідчить, що втеча, можливо, була не випадковою, а заздалегідь підготовленою.

Сусідка поряд зі мною нарешті вирізала з журналу ілюстрацію. Я відірвав з останнього аркушика повідомлення клаптик паперу завширшки зо три сантиметри й швиденько написав: "Я все бачив. Мовчатиму, тільки йдіть за мною. Якщо згодні, то згорніть записку й віддайте". Згорнувши папірець удвоє, підсуваю нишком студентці під лікоть. Вона здригнулася, глянула в мій бік, але я з невинним виразом на обличчі втупився в свої папери. А коли вона, збентежена, розгорнула папірець і взялася читати, її кирпатий носик і пухкі щоки вмить укрилися фіолетовими плямами. Вона завмерла, здавалось, навіть подих затамувала... Втішаючись пікантною ситуацією, я нетерпляче жду відповіді...

Нарешті студентка кинула на мене допитливий погляд, зітхнула, розслабивши плечі, й підштовхнула до мене невміло згорнутий папірець. Але вона не розрахувала як слід, і папірець упав на підлогу. Нахилившись, щоб його підняти, я підводжу очі — враження таке, що туфлям на чорній без каблуків підошві під товстими щиколотками важкувато нести її тіло. І лише ямки під колінами свідчили про її невинність і чистоту. Близький кінець юності — вік нестійкий, як простуда. Мабуть, дівчина відчула мій погляд, бо щільно стискає коліна.

Піднявши зібганий папірець, кладу його в кишеню, згортаю підшивку газет, запихаю свої папери й авторучку в валізку й спокійно, мов нічого не сталося, підводжуся. Повільно, як годиться у бібліотеці з навоскованою до блиску підлогою, не озираючись, прямую до стола видачі. Здавши газети, зиркаю на дівчину. Вона ще сидить і лише стежить за мною. Легким помахом руки давши їй знак, виходжу й сідаю на лавку між дверима до читального залу та маленькою курильнею. Закурюю. Та не встиг викурити і чверті сигарети, як студентка вже підійшла до столу, де видають книжки. Несамохіть дивиться на двері, але, на жаль, мене, здається, не помічає. Потім здає книжки, бере в гардеробі пальто й прямує до дверей. Угледівши мене, наче спотикається і збивається з кроку. Не гаючи часу, я підвівся з лавки й пішов. Вона задріботіла за мною.

Коли я підкотив до виходу залишену на автостоянці машину, дівчина стояла посеред сходів, закутавшись по самі вуха коміром пальта. Я під'їжджаю до неї ближче, опускаю шибку коло вільного сидіння, а дівчина, стиснувши міцніше в руці портфель, поспішила вниз до мене. Від холоду чи від збудження її невдоволене обличчя здається неприємним. Яскравий зелений шарф, що виглядає з-під коміра, ніби підкреслює її внутрішнє напруження. Прочинивши дверцята, кажу:

— Я вас підвезу. Куди?

— Куди? — напрочуд спокійно, ба навіть зухвало перепитала дівчина.— Хіба це я маю вирішувати?

Мимоволі посміхаюся. З'являється посмішка і на її обличчі.

— То як, вирішили?

— Нікчема!

Перед самим носом у неї я рвучко хряснув дверцятами й натиснув на акселератор — з-під коліс полетіла жорства, й автомашину підкинуло вгору, немов човна хвилею. Позаду лишилася розгублена дівчина, невиразна, наче морожена риба...

Я стою мов укопаний. Не помічаючи, як минає час, стою перед телефонним апаратом коло стойки в кав'ярні "Камелія".

— Помер?

— Можливо, його закатували до смерті.— 3 телефонної трубки озивається збуджений голос мого шефа.— Як же так сталося? Невже в тебе нема алібі?

— А хіба щось таке існує на світі?

— Гаразд, у всякому разі, негайно зв'яжися з клієнткою. Вона мені від самого ранку не дає спокою, тричі дзвонила.

— Звідки ви дізналися про смерть?

— Від клієнтки. Хіба не зрозуміло, від кого? — І змінивши тон: — Невже є інше джерело таких відомостей?

— Я просто так запитав. Зрозуміло. Негайно з нею переговорю.

— Не хочу бути набридливим, але мушу нагадати, що за всі ускладнення кожен відповідає сам.

— Зрозуміло. Ну гаразд, удень забіжу.

Я не можу зрушити з місця. Той чоловік загинув! Кладу трубку й стою мов укопаний.

Тепер поліція, напевно, зчинить бучу. А що, як у своїх розслідуваннях вона натрапить на мої сліди і дізнається про моє існування? І тоді ті сліди приведуть її до паливної бази М. ...Чоловік у малолітражці... казав, що з фірми "Дайнен"... у "Дайнен" пошлють запит... і там теж підтвердять, що приїздив чоловік у малолітражці... І так, хоч-не-хоч, спливе на поверхню моя особа. Однак це не означає, що я неодмінно потраплю в скрутне становище. Адже для цього нема причини. А крім того, підозрілих осіб і без мене хоч греблю гати. Та все ж не варто встрявати в цю історію...

Думаю, мені нема чого боятися. Адже ніяка поліція й не подумає, що за тією бійкою натовпу робітників, може, стоїть паливна база... Шкода тільки, що я так і не з'ясував, яким чином клієнтчин брат збирався шантажувати?..

З його смертю різко змінилося ще одне... Висохло джерело, з якого йшли гроші на оплату розшуків, тож, мабуть, усупереч прагненню клієнтки, всю цю справу доведеться закінчити протягом тижня.

Але ж чому з'явилося відчуття, ніби мене одурили? Я вертаюсь до столика й, розмішуючи прохололу каву, впадаю у похмуру сентиментальність, з якої мені вже не вибратися. Невже справляю панахиду по небіжчику? Ні, не те. Крізь вічка чорної завіси й сьогодні проглядає відкрита холодним вітрам, наче простуджена, автомобільна стоянка... Вчора, приблизно о цій же годині, що й зараз, він окликнув мене біля того другого стовпа, поширюючи навколо себе масний запах тіла, що стікав, мов желатин, з його широких плечей... Я ще й досі не вилікувався від схожої на кропив'янку висипки, що з'явилася тоді на моїй душі.

Якщо хоч трошки щось змінилося, то хіба що моє ставлення до його зарозумілості, яка межувала з пихою. Ясна річ, клієнтка всьому голова, бо найняла мене на роботу й платить за це гроші. Взагалі кажучи, клієнт або дивиться на нас благально, мов собака, або якось винувато видушує із себе жалюгідну посмішку. Щоб заспокоїти його, нам доводиться підладжуватись до нього і, нарікаючи на життя, разом з ним угрузати по коліна в його багно. Оскільки в душі ми тішимо себе переконанням, що життя іншим не буде, то повертаємо клієнтові самоповагу й віру в надію та світло. А от клієнтчин брат не захотів признатись у жалюгідності свого становища. Правда, з самого початку він не приховував, що брудний від ніг до голови, однак не лише доторкнутись, а навіть глянути не давав на те багно, в якому загруз. Із таким клієнтом мені ще не доводилося мати справу. То був підозрілий тип, однак не можна заперечувати, що я не ставився до нього з певним упередженням. Як подумаю тепер отак, по-новому, то здається, ніби крізь туман вимальовується раніше непомічений, точніше, навмисне непомічений інший бік тієї людини. Наприклад, згадується, як він напівсерйозно поцікавився, що я думаю про його сестру як жінку... або ж, як він потурбувався про мене, коли звелів господареві мікроавтобуса приготувати яєць... Якби я не поставився до нього з таким упередженням, якби від самого початку не вважав, що він є стіною, яка заслоняє мені зір, а тримався його рівня, то, дивись, він сам знайшов би в тій стіні двері і впустив мене.

Однак тепер і тієї стіни вже нема. Разом з нею зникла й можливість увійти через двері.

Уже нічого не можна вдіяти. Востаннє я бачив його ззаду, коли він, схожий на парасольку з поламаними спицями, повз у сухій траві під насипом, не варто гадати, що він хотів або, може, не хотів сказати,— всього цього вже не існує. Ланка, вирвана силоміць із ланцюга, вже не має до нього відношення.

Поглядаю на ручного годинника... Вісім хвилин на дванадцяту... Крім цього часу, мені нічого вписати у бланк для повідомлення... І через годину, і через дві години, і через десять я не сподіваюся натрапити на факт, вартий згадки в повідомленні... Підстьобуваний думками, я допиваю каву і встаю... Однак що ж мені робити?.. Щось треба робити... Я стою мов укопаний... Стою, мов та студентка, яку я покинув під бібліотечними сходами... Коли тебе позбавляють свободи і, не сказавши, куди й навіщо, тягнуть у темряві — це, ясна річ, дуже прикро, та от коли тебе без жодного пояснення й вибачення раптом кидають на дорозі — це стократ принизливіше...

Господар кав'ярні за стойкою поринув у читання газети. Похмура офіціантка сперлась одним ліктем на касовий апарат і, приклавши до вуха транзистора, що ледь чутно грає, невидющими очима позирає на вулицю. Раптом, не одрива-ючись від вікна, вона глузливо посміхається... Цікаво, з чого: з мене чи з того, що почула по радіо?.. Я й собі кинув погляд за вікно й помітив таке, що мене страшно схвилювало. Мимо проходило троє, мабуть, комівояжерів з однаковими портфелями під пахвою, сердито й завзято щось обговорюючи... За ними — щільний потік автомашин... Ще далі — автостоянка... А коло неї щось таке, що ятрить мою пам'ять, ніби пощерблений кутній зуб... Число... Семизначне число під вивіскою автостоянки... Той самий телефонний номер!

Етикетка на сірниковій коробці... кав'ярня "Камелія"... оголошення про вакансію в старій газеті... пришпилений до жовтої штори папірець... і всюди той самий телефонний номер...

Нарешті до мене повертається відчуття часу, і я поволі згадую, яка карта-схема привела мене сюди.

— У вас можна замовити місце на автостоянці? — голосно звертаюся до дівчини, що крутить ручку касового апарата, не відриваючи вуха від транзистора. Замість того щоб відповісти, вона зиркає на господаря. А той лише на мить підводить очі. Наші погляди зустрічаються. Він без упину кліпає повіками й тонесеньким голоском, що анітрохи не пасує до підборіддя із слідами поголеної щетини, відповідає:

— Нема вільного місця, на жаль,*— і його похмуре обличчя знову ховається за газетою.

— Бачу, маєте досить багато вільного часу...

— Що? — відклавши транзистора, перепитала офіціантка різким голосом — так, наче я вчинив якесь зухвальство.