Спілка старих людей - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Час минав, і от лишився один тільки я, Імбер, з плем'я Білої Риби. Мій батько був Отсбаок, дужий вояк. Плем'я Білої Риби — більше нема. Із старих людей лишився тільки я один, а молоді — пішли. Хто оселився в племені пеллі, хто в племені лососів, а найбільше пішли до білих людей. Я вельми старий і дуже втомлений. Дарма я змагався з законом, і ти маєш слушність, Гаукане, тепер я прийшов сюди шукати закону.

— О Імбере, ти справді дурень, — тільки й сказав Гаукан.

Та Імбер уже не чув його. Він заглибився в свої думи. Суддя з широким чолом також задумався. Перед ним велично проходила його раса, закута в сталь і панцир, раса законодавців, що тримала в своїх руках долю цілої низки народів. Він бачив червоно-мерехтливу зорю її народин серед темних лісів і мовчазних морів, її повний розквіт, кривавий і червоний, до яскравого в своїм тріумфі полудня: бачив, як на узгір'ях, де вже впали вечірні тіні, криваво-червоні піски поволі зникали в нічній темряві. І над усім цим він бачив закон, немилосердний і могутній, неухильний і непорушний, — величніший, ніж ті мізерні людські істоти, що виконують його і що їх він розчавлює, і куди сильніший, ніж він, суддя, серце якого промовляло за милосердя.