Справа про опіку - Сторінка 6

А якщо вона зійшлася з маркізом д’Еспаром ще років на десять раніше, то таке припущення відсуває початок подій аж на двадцять чотири роки назад; хто знає, можливо, в ту пору вона була молода, гарна і могла підкорити маркіза д’Еспара цілком природним способом, здобувши над ним, на користь собі та своєму синові, ту владу, від якої чоловікам не завжди щастить визволитися. Правосуддя осуджує таку владу, але природа її виправдовує. Пані Жанрено могла бути невдоволена одруженням маркіза д’Еспара з панною де Бламон-Шоврі, яке відбулося десь у той час; і можливо, причина всієї історії в жіночому суперництві, адже маркіз давно не живе з пані д’Еспар.

– Але ж пані Жанрено потворна, дядечку!

– Сила зваби іноді прямо залежить від потворності, – заперечив слідчий. – Це давня істина. А може, вона була гарна, і тільки під старість захворіла на віспу. Таке могло статися, лікарю? Читаймо далі:

"Щоб мати гроші для вдоволення цих двох осіб, маркіз д’Еспар 1815 року переселився з обома синами на вулицю Узвіз Святої Женев’єви у вбогий дім, не гідний ні його імені, ні становища (Кожен живе, як йому до вподоби!); там він і тримає своїх синів, графа Клемана д’Еспара і віконта Камілла д’Еспара, приневолюючи їх до життя, яке не відповідає ні їхньому майбутньому становищу, ні походженню, ні багатству, й не раз пан д’Еспар опинявся в такій грошовій скруті, що недавно, наприклад, домовласник Маре описав його меблі, причому, коли цей захід судового переслідування здійснювався в присутності маркіза д’Еспара, то він сам допомагав судовому приставу, ставлячись до нього як до дворянина й виявляючи щодо нього всі знаки чемності та уваги, що їх належить виявляти лише до осіб високого походження…"

Дядько з племінником переглянулись і засміялись.

"До того ж печаттю безумства позначені й інші вчинки маркіза д’Еспара, а не тільки вищенаведені, які мають відношення до вдови Жанрено та її сина, барона Жанрено. Ось уже скоро десять років, як він захопився вивченням Китаю, його побуту, звичаїв, історії, і відтоді все сприймає на китайський лад; у розмовах на цю тему він плутає сьогоднішні та недавні події з подіями китайської історії; осуджує заходи уряду та поведінку короля – хоч особисто він монархові відданий – порівнюючи їх із китайською політикою.

Ця манія штовхнула маркіза д’Еспара на вчинки, позбавлені всякого сенсу; так, усупереч звичкам, властивим людям його суспільного стану та всупереч власним поглядам на обов’язки дворянства, він відкрив комерційне підприємство, внаслідок чого щодня підписує векселі на короткий термін, які нині вже становлять загрозу для його честі та статку, оскільки він бере на себе зобов’язання негоціанта і в разі несплати його можуть оголосити банкрутом; а заборгував він постачальникам паперу, друкарям, літографам та ілюстраторам, які забезпечують його матеріалами, необхідними для так званої "Мальовничої історії Китаю", що виходить окремими випусками, так багато, що самі ті люди, аби врятувати свої капітали, звернулися до позивальниці з проханням запровадити над маркізом д’Еспаром опіку…"

– Це божевільний! – вигукнув Б’яншон.

– Ти так думаєш? – мовив слідчий. – Тут треба вислухати й супротивну сторону. Хто слухав один дзвін, той не чув передзвону.

– Але здається мені… – почав Б’яншон.

– А от мені здається, – урвав його Попіно, – що якби хтось із моїх родичів та захотів прибрати до рук мій статок, а я був би не простим чиновником суду, чий нормальний стан щодня можуть засвідчити колеги по службі, а, скажімо, герцогом або пером, то всякий крутій-стряпчий на зразок Дероша міг би учинити такий позов і проти мене.

"Внаслідок цієї манії постраждало і виховання дітей: так, усупереч заведеній у нас системі освіти, він змушує їх вивчати китайську історію та зубрити китайську грамоту, що йде наперекір ученню католицької церкви…"

– По-моєму, тут Дерош перебрав міру, – сказав Б’яншон.

– Клопотання складав його старший писар Годешаль, а для нього, як ти знаєш, усяка наука – китайська грамота.

"Часто діти бувають позбавлені найнеобхіднішого, а маркіз д’Еспар, незважаючи на благання позивальниці, дозволяє їй бачитися з ними лише раз на рік. Знаючи, в якій скруті вони перебувають, вона марно намагалася надати їм…"

– О пані маркізо, це вже чиста комедія! Хто надто силкується щось довести, той нічого не доведе. Де це бачено, мій любий хлопче, – сказав слідчий, поклавши папку на коліна, – щоб жінка, наділена розумом і лукавством, виявила безпорадність там, де досить тваринного інстинкту любові до своєї дитини? Щоб побачити своє дитя, мати здатна на такі самі хитрощі, як і дівчина, що домагається зустрічі з коханим. Якби твоя маркіза захотіла нагодувати чи вдягти своїх дітей, сам сатана не зміг би їй перешкодити! Хіба не так? Усе тут білою ниткою шито, їм не ошукати такого стріляного вовка, як я. Читаймо далі!

"Вік вищеозначених дітей вимагає якнайскорішого вжиття заходів, щоб вибавити їх від згубних наслідків подібного виховання, забезпечити усім згідно з їхнім високим становищем і вберегти від поганого прикладу, який подає їм батько.

– На підтвердження вищенаведених фактів існують докази, в наявності яких суд легко може переконатися. Так, пан д’Еспар не раз називав мирового суддю Дванадцятого округу мандарином третього класу, а викладачів колежу Генріха Четвертого – мудрецями (І вони ще ображаються!). З приводу найбуденніших подій він заявляє, що в Китаї так не робиться. В розмовах він має звичку ніби мимохідь торкатися пані Жанрено або подій епохи Людовіка Чотирнадцятого, і тоді впадає в чорну меланхолію. Або раптом уявляє себе в Китаї. Декотрі з його сусідів, а саме: панове Едм Беккер, студент медицини, і Жан Батіст Фреміо, викладач, що мешкають у тому самому будинку, – після ближчого знайомства з маркізом д’Еспаром дійшли висновку, що його маніакальну пристрасть до Китаю умисне розпалюють барон Жанрено та його мати, вдова Жанрено, які поставили собі за мету домогтися цілковитого ослаблення розумових здібностей маркіза д’Еспара; слід узяти також до уваги, що, наскільки нам відомо, пані Жанрено прислужилася маркізові д’Еспару тільки в одному – допомагала йому збирати речі, які мають відношення до Китаю.

Нарешті позивальниця береться довести до суду, що на пана Жанрено та його матір, вдову Жанрено, з тисяча вісімсот чотирнадцятого по тисяча вісімсот двадцять восьмий рік витрачено не менше мільйона франків.

На підтвердження викладеного вище позивальниця пропонує панові голові суду скористатися свідченням осіб, які постійно зустрічаються з маркізом д’Еспаром і чиї імена й титули наведені далі: багато з них наполягають на запровадженні опіки над маркізом д’Еспаром, бачачи в цьому єдиний засіб уберегти його маєтність від розтрати, а дітей – від згубного впливу.

Беручи до уваги вищенаведені факти, а також докладені до цього документи, позивальниця вважає, що недоумкуватість та психічний розлад маркіза д’Еспара (чий титул, адреса та обставини життя тут зазначені) не підлягають сумніву і просить вас, пане голова суду, про те, щоб із метою запровадження опіки над маркізом д’Еспаром ви розпорядилися відіслати дане клопотання з доданими до нього документами королівському прокуророві й доручили комусь із слідчих подати в призначений вами день матеріали розслідування, на підставі яких суд зможе ухвалити відповідну постанову".

– А ось і наказ голови, який доручає цю справу мені, – сказав Попіно. – Чого ж від мене хоче маркіза д’Еспар? З її клопотанням я вже ознайомився. А завтра піду зі своїм писарем до маркіза, бо тут багато неясного.

– Послухайте мене, дорогий дядечку. Досі я не просив у вас як у слідчого навіть невеличкої послуги. А ось тепер попрошу виявити до маркізи д’Еспар люб’язність, на яку вона заслуговує, завдяки своєму високому становищу. Якби вона прийшла до вас, ви вислухали б її?

– Авжеж.

– Ну, то вислухайте її у неї вдома. Пані д’Еспар жінка хвороблива, делікатна, нервова, і їй стане погано, коли вона побачить ваш барліг. Сходіть до неї увечері, а запрошення на обід не приймайте, якщо закон забороняє їсти та пити у підсудних вам осіб.

– А вам закон не забороняє приймати спадщину від померлих пацієнтів? – спитав Попіно, якому вчулася іронія в словах небожа.

– Послухайте, дядечку, згляньтеся на моє прохання, хоч би для того, щоб докопатись до істини! Ви прийдете до неї як слідчий, з’ясувати деякі неясні обставини справи. Чорт забирай! Допитати маркізу не менш важливо, ніж її чоловіка.

– Правда твоя, – погодився судовик. – А що як у неї самої не все гаразд з головою? Піду.

– Я заїду по вас. Зазначте у своєму записнику: "Завтра о дев’ятій вечора візит до маркізи д’Еспар". От і чудово, – сказав Б’яншон, побачивши, що дядько зробив такий запис.

Назавтра о дев’ятій вечора доктор Б’яншон піднявся брудними сходами до дядькової квартири і застав старого за складанням висновку в якійсь заплутаній справі. Кравець ще не приніс фрака, який замовив Лав’єн, і Попіно мусив одягти свій старий заяложений фрак, отож він залишився самим собою – "страхітливим Попіно", чия неохайність смішила всіх, хто не знав про його добру душу. Правда, Б’яншон домігся, щоб дядько дозволив поправити йому краватку і застебнути фрак справа наліво, приховавши в такий спосіб плями й виставивши напоказ ще чистий борт. Та через кілька хвилин слідчий підсмикнув усе догори, заклавши, за звичкою, руки в жилетні кишені. Фрак зібгався жужмом, спереду і ззаду, на спині утворився наче горб, а між жилетом і панталонами висмикнулася сорочка. На біду, Б’яншон помітив цей кумедний безлад у Дядьковому вбранні, коли слідчий уже стояв перед маркізою.

А зараз необхідно подати короткі відомості з життя особи, до якої вирушили доктор і слідчий, тоді ми легше зрозуміємо суть розмови, що відбудеться між Попіно та нею.

– Маркіза д’Еспар уже сім років була у великій моді в Парижі, де мода по черзі то підносить, то скидає з п’єдесталу окремих людей, і вони постають перед нами то славетними, то нікчемними – інакше кажучи, вони то красуються в усіх на очах, то зникають у безвісті, а кінець кінцем стають нестерпними, як міністри, що впали в неласку, або скинуті з престолу монархи. Ці люди знай вихваляють минуле і всіх дратують своїми застарілими претензіями; вони про все говорять, усе гудять і, як розорені марнотрати, вважають себе друзями всього світу.