Степ - Сторінка 17

О. Христофора і Івана Івановича не було. В номерку було прибрано, ясно, затишно і пахло о. Христофором, від якого завжди йшов запах кипарису і сухих васильків (дома він робив з васильків кропила і прикраси до кіотів, а тому й пропах ними наскрізь). Єгорушка подивився на подушку, на косе проміння, на свої чоботи, які тепер були виваксувані й стояли рядочком коло дивана, і засміявся. Йому здавалося дивним, що він не на паці, що навколо все сухе і на стелі нема блискавок і грому.

Він стрибнув з дивана й почав одягатися. Почував він себе чудово; від учорашньої недуги залишалася тільки невелика кволість у ногах та в шиї. Значить, олія і оцет помогли. Він згадав пароплав, локомотив і широку ріку, що їх невиразно бачив учора, і тепер поспішав якнайшвидше одягтися, щоб побігти на пристань і подивитися на них. Коли він, умившись, надівав кумачеву сорочку, раптом цокнув у дверях замок, і на порозі з'явився о. Христофор у своєму циліндрі, з патерицею і в шовковій коричневій рясі поверх парусинового каптана. Усміхаючись і сяючи (старі, щойно повернувшись із церкви, завжди випромінюють сяйво), він поклав на стіл проскуру і якийсь пакуночок, помолився й сказав:

— Бог милості послав! Ну, як здоров'я?

— Тепер добре,— відповів Єгорушка, цілуючи його в руку.

— Слава богу...А я з обідні... Ходив із знайомим ключарем побачитися. Кликав він мене до себе чай пити, та я не пішов. Не люблю по гостях ходити з самісінького ранку. Бог з ними!

Він скинув рясу, погладив себе по грудях і, не поспішаючи, розгорнув пакунок. Єгорушка побачив бляшаночку з зернистою ікрою, шматочок балика і французьку булку.

— Оце йшов повз живорибну крамницю й купив,— сказав о. Христофор.— У будень не годилося б розкошувати, та подумав, дома болящий, то воно начебто й не гріх. А ікра хороша, осетрова...

Служник у білій сорочці приніс самовар і піднос з посудом.

— Призволяйся,— сказав о. Христофор, намазуючи ікру на скибочку хліба й подаючи Єгорушці.— Тепер їж та гуляй, а настане час, учитися будеш. Гляди ж, учись уваяшо й старанно, щоб пуття було. Що напам'ять треба, те вчи напам'ять, а де треба розказати своїми словами внутрішній зміст, не торкаючись зовнішнього, там своїми словами. І старайся так, щоб усі науки вивчити. Інший математику знає чудово, а про Петра Могилу не чув, а інший про Петра Могилу знає, а не може про Місяць розказати. Ні, ти так учись, щоб усе розуміти! Вивчись по-латині, по-французьки, по-німецьки... географію, звичайно, історію, богослов'я, філософію, математику... А коли всього навчишся, не поспішаючи, та з молитвою, та з щирістю, тоді й ставай на службу. Коли все будеш знати, тобі на всякій стезі легко буде'. Ти тільки вчись та благодаті набирайся, а вже бог покаже, ким тобі бути. Чи лікарем, чи суддею, чи інженером...

О. Христофор намазав на маленький шматочок хліба трошки ікри, поклав його в рот і сказав:

— Апостол Павел каже: "На ученія странна і разлічна не прилягайтеся". Звичайно, якщо чорнокнижність, бує-словіє або духів з того світу викликати, як Саул, або такі науки вивчати, що від них користі ні собі, ні людям, то краще не вчитися. Треба сприймати тільки те, що бог благословив. Ти вважай... Святі апостоли розмовляли всіма мовами,— і ти вивчай мови. Василій Великий вивчав математику і філософію,— і ти вивчай; святий Нестор писав історію,— і ти вивчай і пиши історію. На святих зважай...

О. Христофор сьорбнув з блюдечка, витер вуса й покрутив головою.

— Добре! — сказав він.— Я по-старому вивчений, багато чого вже забув, та й живу інакше, ніж інші. І рівняти навіть не можна. Наприклад, де-небудь у великому товаристві, чи за обідом, чи в зібранні, скажеш що-ие-будь по-латині, або з історії, або філософії, а людям і приємно, та й мені самому приємно... Або ось теж, коли приїжджає окружний суд і треба приводити до присяги; всі інші священики соромляться, а я з суддями, з прокурорами та з адвокатами запанібрата: по-вченому порозмовляю, чайку з ними поп'ю, посміюся, розпитаю, чого сам не знаю... І їм приємно. Отак воно, брат... Вчення — світ, а невчення — тьма. Учись! Воно, звичайно, важко: у теперішній час навчання дорого коштує... Матінка твоя вдовиця, на пенсію живе, ну та...

О. Христофор злякано глянув на двері й говорив далі пошепки:

— Іван Іванович допомагатиме. Він тебе не покине. Дітей у нього своїх нема, і він тобі допоможе. Не турбуйся.

Він зробив серйозне обличчя й зашепотів ще тихше:

— Тільки ж ти гляди, Георгію, боже тебе борони, не вабувай матері і Івана Івановича. Шанувати матір велить заповідь, а Іван Іванович тобі благодійник і замість батька. Якщо ти вийдеш в учені і, форони боже, станеш цуратися і зневажати людей з тієї причини, що вони дурніші за тебе, то горе, горе тобі!

О. Христофор підніс угору руку і ще раз промовив тонким голоском:

— Горе! Горе!

О. Христофор розговорився і, що називається, добрав смаку; він не скінчив би й до обіду, та розчинилися двері і ввійшов Іван Іванович. Дядько поквапливо привітався, сів до столу і став швидко ковтати чай.

— Ну, з усіма справами впорався,— сказав він.— Сьогодні б і додому їхати, та ось з Єгором ще клопіт. Треба його влаштувати. Сестра казала, що тут десь її подружка живе, Настасія Петрівна, то от, може, вона його до себе на квартиру візьме.

Він покопався у себе в гаманці, дістав звідти пом'ятого листа й перечитав:

— "Мала Нижня вулиця, Настасії Петрівні Тоскуновій, у власному будинку". Треба буде зараз піти пошукати її. Клопіт!

Скоро після чаю Іван Іванович і Єгорушка вже виходили з подвір'я.

— Клопіт! — бурмотів дядько.— Причепився ти до мене, як реп'ях, і ну тебе зовсім ік богу! Вам вчення та благородство, а мені сама мука з вами...

Коли вони проходили подвір'ям, то возів і підводчиків уже не було, всі вони ще рано-вранці виїхали до пристані. В далекому закутку на подвір'ї темніла знайома бричка; коло неї стояли гніді і їли овес.

"Прощай, бричко!" — подумав Єгорушка.

Спочатку довелося довго йти нагору бульваром, потім іти через велику базарну площу; тут Іван Іванович довідався від городового, де Мала Нижня вулиця.

— Еге! — усміхнувся городовий.— Вона далеко, туди, до вигону!

По дорозі зустрічались їм візницькі дрожки, але таку забаганку, як їзда візниками, дядько дозволяв собі тільки в особливих випадках і великими святами. Він і Єгорушка довго йшли брукованими вулицями, потім ішли вулицями, де були самі тільки.тротуари, а бруку не було, і кінець кінцем опинилися на таких вулицях, де не було ні бруку, ні тротуарів. Коли ноги і язики довели їх до Малої Нижньої вулиці, обидва вони були червоні і, поскидавши капелюхи, витирали піт.

— Скажіть/ будь ласка,— звернувся Іван Іванович до одного дідка, що сидів коло воріт на лавочці,— де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?

— Ніякої тут Тоскунової нема,— відповів дідок, подумавши.— Може, Тимошенко?

— Ні, Тоскунова...

— Пробачте, Тоскунової нема...

Іван Іванович знизав плечима і почвалав далі.

— Та не шукайте! — гукнув йому ззаду дідок.—Кажу — нема, значить нема.

— Слухай, тітонько,— звернувся Іван Іванович до старої, що продавала на розі з лотка насіння і груші,— де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?

Стара поглянула на нього здивовано і засміялась.

— Та хіба ж Настасія Петрівна тепер у своєму будинку живе? — спитала вона.— Господи, вже років з вісім, як вона дочку віддала і дім свій зятеві відписала! Там тепер зять живе.

А очі її говорили: "Як же ви, дурні, такої дрібниці не знаєте?"

— А де вона тепер живе? — спитав Іван Іванович.

— Господи! — здивувалася стара, сплескуючи руками.—Вона вже давно на квартирі живе! Вже років з вісім, як свій будинок зятеві відписала. Що ви!

Вона, мабуть, сподівалася, що Іван Іванович теж здивується і скрикне: "Та не може бути!" — але той дужо спокійно спитав:

— Де ж її квартира?

Перекупка засукала рукава і, показуючи голою рукою, стала кричати пронизливим тонким голосом:

— Ідіть усе прямо, прямо, прямо... От як пройдете повз червоненький будиночок, то в ліву руку буде завулочок. То ви йдіть в цей завулочок і дивіться треті ворота праворуч...

Іван Іванович і Єгорушка дійшли до червоного будиночка, повернули ліворуч в завулок і подалися до третіх воріт праворуч. По обидва боки цих сірих, дуже старих воріт тягся сірий паркан з широкими щілинами; права частина паркана дуже похилилася вперед і загрожувала впасти, ліва покосилася назад у двір, і ворота стояли рівно і, здавалося, ще вибирали, куди їм зручніше повалитися, вперед чи назад. Іван Іванович відчинив хвіртку і разом з Єгорушкою побачив велике подвір'я, заросле бур'яном і реп'яхами. За сто кроків від воріт стояв невеликий будиночок з червоним дахом та з зеленими віконницями. Якась повна жінка, з засуканими рукавами та з підтиканим фартухом, стояла серед подвір'я, сипала щось на землю й кричала так само пронизливо-тонко, як і перекупка:

— Ціп!., ціп! ціп!

Позад неї сидів рудий собака з гострими вухами. Побачивши гостей, він побіг до хвіртки й загавкав тенором (усі руді собаки гавкають тенором).

— Кого вам? — гукнула жінка, затуляючи рукою очі від сонця.

— Здрастуйте! — теж гукнув до неї Іван Іванович, відмахуючись палицею від рудого собаки.— Скажіть, будь ласка, чи тут живе Настасія Петрівна Тоскунова?

— Тут! А павіщо вам?

Іван Іванович і Єгорушка підійшли до неї. Вона підозріливо оглянула і їх і промовила:

— Навіщо вам вона?

— Та, може, ви самі Настасія Петрівна?

— Ну, я!

— Дуже приємно... Бачите, кланялась вам ваша давня подружка, Ольга Іванівна Князева. Ось це її синок. А я, може, пам'ятаєте, її рідний брат, Іван Іванович... Ви ж наша, ГІ-ська... Ви в нас і народилися, і заміж виходили...

Настала мовчанка. Повпа жінка вп'ялася безтямно очима в Івана Івановича, ніби не вірячи чи не розуміючи, а потім уся спалахнула і сплеснула, руками; з фартуха в неї посипався овес, з очей бризнули сльози.

Ольга Іванівна! — вереснула вона, важко дихаючи від хвилювання.— Голубонька моя рідна! Ах, батечку, та чого ж я, як дурна, стою. Ангелятко ти моє гарнесеньке...

Вона обняла Єгорушку, змочила сльозами його обличчя і зовсім заплакала.

— Господи! — сказала вона, ламаючи руки.— Олеч-чин синочок! От радість! Викапана мати! Чисто мати! Та чого ж ви надворі стоїте? Прошу до кімнат!

Плачучи, задихаючись і розмовляючи на ходу, вона поспішила до хати; гості поплентались за нею.

— У мене не прибрано! — говорила вона, вводячи гостей до маленької задушливої зали, зовсім заставленої образами і вазонами з квітами.— Ах, мати божа! Васили-но, піди хоч віконниці відчини! Ангелятко моє! Красо моя неописана! Я й не знала, що в Олечки такий синочок!

Коли вона заспокоїлася й звикла до гостей, Іван Іванович запросив її поговорити на самоті.