Степ - Сторінка 6

Поки вони радились, з-під заяложеної ковдри визирнула друга кучерява голівка на тонкій шиї, за нею третя, а далі четверта... Якби Єгорушка мав багату фантазію, то міг би подумати, що під ковдрою лежала стоголова гідра.

— Гал-гал-гал-гал...— говорив Мойсей Мойсейович.

— Ту-ту-ту-ту...— відповідала йому єврейка.

Нарада закінчилась тим, що єврейка глибоко зітхнула, полізла до комода, розгорнула там якусь зелену ганчірку і дістала звідти великого житнього пряника, що мав вигляд серця.

— Візьми, дитинко,— сказала вона, подаючи Єгорушці пряник.— У тебе нема тепер матінке, нікому тобі гостинця дати.

Єгорушка сховав до кишені пряник і позадкував до дверей, бо був уже неспроможний дихати затхлим і кислим повітрям, в якому жили хазяї. Вернувшись до великої кімнати, він зручніше примостився на дивані і вже не заважав собі думати.

Кузьмичов тільки що скінчив лічити гроші і клав їх'назад у торбу. Поводився з ними не дуже шанобливо й кидав їх у брудну торбу без усякої церемонії і з такою байдужістю, начебто це були не гроші, а паперове сміття.

О. Христофор розмовляв з Соломоном.

— Ну, що, Соломоне премудрий? — питав він, позіхаючи і хрестячи рота.— Як діла?

— Це ви про які діла кажете? — спитав Соломон і подивився так єхидно, начебто йому натякали на який-не-будь злочин.

— Взагалі... Що поробляєш?

— Що я поробляю? — перепитав Соломон і знизав плечима.— Те саме, що й усі... Ви бачите: я лакей. Я лакей у брата, брат лакей у проїжджих, проїжджі лакеї у Варламова, а якби.я мав грошей десять мільйонів, то Варламов був би в мене лакеєм.

— Тобто, чому ж це він був би в тебе лакеєм?

— Чому? А тому, що нема такого пана чи мільйонера, який за зайву копійку не став би лизати рук у жида пархатого. Я тепер жид пархатий і злидень, всі на мене дивляться, як на собаке, а якби в мене були гроші, то Варламов переді мною клеїв би такого дурня, як Мойсей перед вами.

О. Христофор і Кузьмичов перезирнулись. Ні той, ні другий не зрозуміли Соломона. Кузьмичов суворо і сухо поглянув на нього й спитав:

— Як же це ти, дурню отакий, рівняєш себе з Варла-мовим?

— Я ще не такий дурень, щоб рівняти себе з Варла-мовим,— відповів Соломон, насмішкувато оглядаючи своїх співрозмовників.— Варламов хоч і росіянин, але в душі він жид пархатий; все життя в нього в грошах і в наживі, а я свої гроші спалив у грубці. Мені не потрібні ні гроші, ні земля, ні вівці, і не треба, щоб мене боялись і скидали шапки, коли я їду. Значить, я розумніший за вашого Варламова і більше схожий на людину!

Трохи згодом Єгорушка крізь дрімоту чув, як Соломон голосом глухим і сиплим від ненависті, що душила його, гаркавлячи і поспішаючи, заговорив про євреїв; спочатку говорив він правильно, по-російськи, а далі збився на тон оповідачів з єврейського побуту і став говорити, як колись у балагані, з перебільшеним єврейським акцентом.

— Чекай...— перебив його о. Христофор.— Якщо тобі твоя віра не подобається, то ти її переміни, а сміятися гріх; то остання людина, хто з своєї віри глузує.

— Ви нічого не розумієте! — грубо урвав його Соломон.— Я вам кажу одне, а ви друге...

— От і видно зараз, що ти дурпа людина,— зітхнув о. Христофор.— Я тебе навчаю, як умію, а ти сердишся. Я тобі по-старечому, тихенько, а ти, як індик: бла-бла-бла! Дивак, справді...

Увійшов Мойсей Мойсейович. Він стурбовано подивився на Соломона і на своїх гостей, і знову на його обличчі нервово затремтіла шкіра. Єгорушка струснув головою й подивився навколо себе; мигцем він побачив Соломонове обличчя і якраз у той момент, коли воно було повернене до нього на три чверті і коли тінь від його довгого носа перетяла всю ліву щоку; зневажлива усмішка, змішана з цією тінню, блискучі насмішкуваті очі, бундючний вираз і вся його обскубана фігурка, роздвоюючись і мигтячи в очах Єгорушки, робили його тепер схожим не на ^блазня, а па щось таке, що інколи сниться, мабуть, на нечисту силу.

— Якийсь він у вас біснуватий, Мойсею Мойсейовичу, бог з ним! — сказав з усмішкою о. Христофор.—Ви б його улаштували де-небудь або оженили; чи що... На людину не схожий.

Кузьмичов сердито нахмурився. Мойсей Мойсейович знову занепокоєно і допитливо поглянув на брата і на гостей.

— Соломоне, вийди звідси! — суворо сказав він,— Вийди!

І він додав ще щось по-єврейськи. Соломон уривчасто засміявся й вийшов.

— А що таке? — злякано спитав Мойсей Мойсейович о. Христофора.

— Зазнається,— відповів Кузьмичов.— Грубіян і багато про себе думає.

— Так і знав! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками.—Ах, боже мій! Боже мій! — забурмотів він лівголосом.— Ви вже, будьте ласкаві, вибачте й не гнівайтесь. Це така людина, така людина! Ах, боже мій! Боже мій! Він мені рідний брат, але, крім горя, я від нього нічого не бачив. Адже він, знаєте...

Мойсей Мойсейович покрутив пальцем коло лоба і казав далі:

— Не при своєму розумі... пропаща людина. І що мені з ним робити, не знаю! Нікого він не любить, нікого не ціанує, нікого не боїться... Знаєте, з усіх сміється, говорить дурниці, кожному в очі тикає. Ви не можете повірити, якось приїхав сюди Варламов, а Соломон таке йому сказав, що той ударив батогом і його, і мене... А мене за що? Хіба я винен? Бог відібрав у нього розум, виходить, це божа воля, а я хіба винен?

Минуло хвилин з десять, а Мойсей Мойсейович усе ще бурмотів півголосом і зітхав:

— Уночі він не спить і все думає, думає, думає, а про що він думає, бог його знає. Підійдеш до нього вночі, а він сердиться й сміється. Він і мене не любить... І нічого він не хоче! Татусь, коли помирав, залишив йому і мені по шість тисяч карбованців. Я купив собі заїзд, одружився й теперечки діточок маю, а він спалив свої гроші в грубці. Так жалко, так жалко! Навіщо палити? Тобі не треба, то віддай мені, а навіщо ж палити?

Раптом завищали двері на блоку і задрижала підлога від чиєїсь ходи. На Єгорушку війнуло легким вітерцем, і здалося йому, що якийсь великий чорний птах пронісся повз нього й коло самого обличчя його махнув крилами. Він розплющив очі... Дядько з торбою в руках, готовий у дорогу, стояв біля дивана. О. Христофор, тримаючи крислатий циліндр, комусь кланявся і усміхався не лагідно й не розчулено, як завжди, а шанобливо і напружено, що дуже було йому не до лиця. А Мойсей Мойсейович, наче його тіло розламалося на три частини, балансував і всіляко старався не розсипатися. Сам тільки Соломон, наче нічого й не було, стояв у кутку, склавши навхрест руки, і, як і раніш, зневажливо усміхався.

— Ваше сіятельство, вибачте, в нас не чисто! — стогнав Мойсей Мойсейович з болісно-солодкою усмішкою, вже

не помічаючи ні Кузьмичова, ні о. Христофора, і тільки балансуючи усім тілом, щоб не розсипатися.— Ми люди прості, ваше сіятельство!

Єгорушка протер очі. Посеред хати стояло справді сіятельство в образі молодої, дуже гарної і повної жінки в чорному вбранні і в солом'яному капелюсі. Перш ніж Єгорушка встиг розглянути її риси, він чомусь пригадав собі ту самотню струнку тополю, яку він бачив удень на горбі.

— Проїжджав тут сьогодні Варламов? — спитав жіночий голос.

— Ні, ваше сіятельство! — відповів Мойеей Мойсейович.

— Якщо завтра побачите його, то попросіть, щоб він до мене заїхав на хвилинку.

Раптом, зовсім несподівано, за піввершка від своїх очей Єгорушка побачив чорні оксамитні брови, великі карі очі і випещені жіночі щоки з ямочками, що від них, як проміння від сонця, по всьому обличчю розливалася усмішка. Чимсь чудово запахло.

— Який гарненький хлопчик! — сказала дама. — Чий це? Казимире Михайловичу, подивіться, яке миле! Боже мій, він спить! Карапуз ти мій любий...

І дама міцно поцілувала Єгорушку в обидві щоки, і він усміхнувся, і, гадаючи, що спить, заплющив очі. Блок у дверях завищав, і почулися поквапливі кроки: хтось входив і виходив.

— Єгорушко! Єгорушко! — почувся густий шепіт двох голосів,— Уставай, їхати!

Хтось, здається, Дениско, поставив Єгорушку на ноги й повів його за руку; дорогою він розплющив наполовину очі і ще раз побачив гарну жінку в чорному вбранні, яка цілувала його. Вона стояла посеред кімнати і, дивлячись, як він виходив, усміхалась і приязно кивала йому головою. Підходячи до дверей, він побачив якогось гарного і огрядного брюнета в капелюсі котелком і в крагах. Мабуть, це був провожатий дами.

— Тпрр! — долинуло з двору.

Коло порога будинку Єгорушка побачив нову розкішну коляску й пару чорних коней. На козлах сидів лакей у лівреї і з довгим бичем у руках. Проводжати проїжджих вийшов тільки Соломон. Обличчя його було напружене від бажання зареготатися; він дивився так, начебто дуже нетерпляче чекав від'їзду гостей, щоб досхочу посміятися з них.

— Графиня Драницька,— прошепотів о. Христофор, залізаючи в бричку.

— Так, графиня Драницька,— повторив Кузьмичов теж пошепки.

Враження, справлене приїздом графині, було, мабуть, дуже велике, бо навіть Дениско говорив пошепки і тільки тоді наважився стьобнути гнідих і гукнути, коли бричка проїхала з чверть версти і коли далеко позаду замість постоялого двору видно вже було тільки тьмяний вогник.

IV

Хто ж він, нарешті, цей невловний, таємничий Варламов, про якого так багато говорять, якого зневажає Соломон і який потрібен навіть вродливій графині? Сівши на передок разом з Дениском, сонний Єгорушка думав саме про цього чоловіка. Він ніколи не бачив його, але дуже часто чув про нього і не раз малював його в своїй уяві. Йому відомо було, що Варламов має кілька десятків тисяч десятин землі, близько сотні тисяч овець і дуже багато грошей; про те, як він живе і що робить, Єгорушці було відомо тільки, що він завжди "кружляв у цих місцях" і іцо його завпеди шукають.

Багато чув у себе дома Єгорушка й про графиню Дра-ницьку. Вона теж мала кілька десятків тисяч десятин, багато овець, кінський завод і багато грошей, але не "кружляла", а жила в себе в багатій садибі, про яку знайомі і Іван Іванович, що не раз бував у графині в справах, оповідали багато дивовижного; так, говорили, що в графи-ниній вітальні, де висять портрети всіх польських королів, був великий столовий годинник, що мав форму скелі, на скелі стояв дибки золотий кінь з брильянтовими очима, а на коні сидів золотий вершник, який кожного разу, коли годинник бив, махав шаблею праворуч і ліворуч.