Стежиною примарних сонць - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Інколи там нікого не буває по два-три місяці. Увесь день дув вітер і падав сніг, і увесь день ми йшли. Наші шлунки бурчали від голоду, а наші тіла слабшали з кожним кроком. Жінка почала падати. Потім почав падати чоловік. Я не падав, але ноги мої були важкими, і я часто перечіплявся.

То була остання ніч лютого. Взявши у жінки револьвер, я вполював трьох куріпок, і ми трохи підкріпилися. Але собакам їсти було нічого. Вони пробували гризти упряж, зроблену з видубленої шкіри та шкури тюленя, і мені довелося відганяти їх кийком, а потім почепити всю упряж на дерево. Усю ніч собаки провили й прововтузилися під тим деревом, але нам було байдуже, бо ми спали як убиті. А вранці повставали, як мерці зі своїх могил, і вирушили стежиною далі.

Того ранку було вже перше березня, і того ж ранку я уздрів першу ознаку того, за чим ганялися ці вовченята. Погода була ясною й холодною. Сонце на довший час затрималося в небі, з кожного його боку сіяли примарні сонця, а в повітрі виблискував іній. Сніг уже не падав на стежину, і я побачив на ній свіжі сліди собак та саней. З тією упряжкою подорожувала одна людина, і по її слідах було видно, що вона слабка. Забачивши свіжі сліди, вовченята страшенно зраділи. "Мерщій!" — загукали вони. І потім увесь час підганяли мене: "Швидше, Чарлі, швидше!"

Але поспішали ми повільно. Чоловік та жінка постійно падали. Коли ж вони спробували сісти на сани, то попадали собаки, бо були заслабкі. До того ж було так холодно, що якби вони подорожували на санях, то неодмінно позамерзали б, бо голодна людина замерзає дуже швидко. Коли падала жінка, її піднімав чоловік. Коли падав чоловік, його піднімала жінка. Потім поволі сталося так, що вони падали і вже не могли піднятися, тому мені доводилося самому їх піднімати, інакше б вони так і позамерзали в снігу. То була тяжка робота, бо я був дуже стомлений, та ще й собак мав підганяти, а знесилені чоловік та жінка були дуже важкі. Тому через деякий час і я став падати в сніг, а піднімати мене було нікому. Доводилося мені підводитися самому. Тож я підводився сам, допомагав піднятися їм, а потім поганяв собак.

Того вечора я вполював лише одну куріпку, і ми так і не вгамували голод. А вночі чоловік мене й питає: "О котрій завтра вирушаємо, Чарлі?" А голос у нього — як у привида. "Кожного разу ти наказуєш мені вирушати о п'ятій", — відповідаю я йому. А він і каже: "Завтра вирушимо о третій". Я ж тільки злобно розсміявся: "Якщо ми так зробимо, то ти загинеш". А він наполягає: "Завтра о третій".

Що ж, о третій, так о третій, бо я — їхній найманець і мушу робити те, що мені скажуть. Погода ясна, холодна і безвітряна. Коли почався день, то стало видно далеко-далеко. І було дуже тихо. Ми нічого не чули, окрім натужного гупання наших сердець, і в навколишній тиші воно звучало дуже гучно. Ми йшли, як сновиди: марили і падали, підводилися, марили і знову падали. Ми знали, що мусимо вставати, знаходити стежину і йти далі, слухаючи, як у грудях нестерпно гучно гупають наші серця. Інколи, коли я марив наяву, в голову мені приходили всякі химерні думки. Навіщо Сітка Чарлі живе? — питаю я себе. Навіщо Сітка Чарлі працює як навіжений, ходить голодний і терпить усі ці неприємності й тяготи? За сімсот п'ятдесят доларів на місяць, відповідаю я собі, і знаю, що це — ідіотська відповідь. Але водночас — правдива. І відтоді мені стало начхати на гроші. Бо того дня на мене зійшла велика мудрість. Мене осінило, я все чітко зрозумів і збагнув, що не заради грошей має жити людина, а заради того щастя, яке не можна ані купити, ані продати, ані віддати і яке дорожче за всі гроші, що є в світі.

Вранці ми натрапили на сліди табору, який облаштовував минулої ночі чоловік, який ішов попереду нас. То був жалюгідний табір, який міг облаштувати тільки чоловік голодний та безсилий. На снігу були порозкидані шматки ковдри та брезенту, і я швидко збагнув, що сталося: його собаки з'їли упряж, і чоловікові довелося зробити нову зі своїх ковдр. Чоловік та жінка вилупилися на ці залишки, а коли я поглянув на них, то по моїй спині пробіг холодок — наче крижаний вітер війнув крізь одіж. Бо очі у них безтямні від утоми та голоду і поблискують палаючими вуглинами десь із глибини голів. Обличчя їхні схожі на обличчя мерців, що загинули голодною смертю; щоки — чорні і помертвілі від численних обморожень. "Поїхали далі", — каже чоловік. Але жінка кашляє і падає в сніг. У неї — сухий кашель, бо мороз погриз її легені. Довго вона кашляла, дуже довго, а потім усе ж таки зіп'ялася на ноги — наче труп, що виповзає зі снігової могили. Сльози позамерзали на її щоках, дихання з хрипом виривається з її грудей, але вона каже: "Поїхали далі".

І ми рухаємося далі. Ми йдемо крізь тишу, марячи наяву. Кожен перехід — як сон, і ми йдемо, не відчуваючи болю. Коли ми встаємо після падіння, то наче прокидаємося і знову бачимо сніг та свіжий слід чоловіка, що йде перед нами, і тільки в цю мить до нас знову повертається біль. Нарешті ми вийшли в таке місце, звідки було далеко видно, і побачили того, за ким гналися ці чоловік та жінка. За милю попереду на снігу з'явилися чорні цятки. Чорні цятки рухалися. Очі мої замутилися, і мені треба напружувати розум, щоб добре бачити. І я побачив: собак та сани. Вовченята їх теж бачать. Говорити вони вже неспроможні, а тільки шепочуть: "Уперед, уперед, поспішаймо!"

Вони падають, але підводяться і йдуть далі. У чоловіка, що подорожує перед нами, часто рветься упряж, зроблена з ковдр, і йому доводиться зупинятися, щоб її полагодити. Наша ж упряж добра, бо недаремно ж я її чіпляв щоночі на дерево. На одинадцяту годину до того чоловіка лишалося півмилі. О першій — чверть милі. Він дуже ослаб. Ми бачимо, як він часто падає в сніг. Один його собака вже не може йти, і чоловік відрізає його від упряжі. Але не вбиває його. Я вбив того собаку сокирою, коли ми проходили повз нього, а також одного зі своїх собак, який пошкодив лапи і вже не міг рухатися.

Ось до нього лишилося триста ярдів. Ми йдемо дуже повільно. За годину ми спромоглися пройти лише дві чи три милі. Ми не стільки йдемо, скільки падаємо. Піднявшись, ми робимо, похитуючись, кілька кроків, а потім знову падаємо. І кожного разу я мушу допомагати чоловікові й жінці. Інколи вони зводяться на коліна і падають разів п'ять навзнак, поки я не спроможуся поставити їх на ноги. Та після цього вони, зробивши кілька кроків, знову падають. Але падають вони завжди уперед. На колінах чи стоячи — все одно вони падають уперед, при цьому щоразу просуваючись по стежині на довжину своїх тіл.

Інколи вони повзуть на колінах та ліктях, як лісові тварини. Ми рухаємося повільно, як слимаки, що ось-ось мають померти. Однак ми все одно йдемо швидше, аніж чоловік, що йде перед нами. Бо він теж увесь час падає, а поруч із ним немає Сітки Чарлі, щоб його підняти. До нього лишається вже ярдів з двісті.

То була смішна сцена. Така смішна, що мені хотілося голосно сміятися. Отак: "Ха-ха-ха!" То були перегони мертвих людей та мертвих собак. То було схоже на нічний кошмар, коли сниться, що ти біжиш щодуху, рятуючи своє життя, але насправді рухаєшся вкрай повільно. Чоловік, що йде зі мною, збожеволів. Жінка, що йде зі мною, теж збожеволіла. Збожеволів і я. Збожеволів увесь світ, і це — так смішно, що мені хочеться реготати.

Незнайомець, що йде попереду, кинув своїх собак і рушив по снігу сам-один. Минає багато часу, і ми нарешті дістаємося до його собак. Вони лежать безпорадно у снігу зі своєю упряжжю з ковдри і тихенько скиглять, як голодні малі діти, коли ми проходимо повз них та сани, що стоять позаду.

Тоді й ми кидаємо наших собак і йдемо далі по снігу самі. Чоловіку й жінці майже капець, вони кашляють, стогнуть і пхикають, але все одно йдуть. І я іду. І в голові моїй одна лише думка: наздогнати незнайомця. Тоді і тільки тоді я зможу відпочити, і мені здається, що коли я ляжу відпочити, то просплю щонайменше тисячу років — такий зморений я був.

До незнайомця лишається п'ятдесят ярдів. Він сам-один посеред снігу. Він падає, повзе, потім, похитуючись, підводиться — і знову падає, і знову повзе. Той чоловік подібний до смертельно пораненого звіра, що намагається втекти від мисливця. Сили поволі покидають його, і він уже не йде, а просто повзе навкарачки. Піднятися він уже не в змозі. Мої супутники теж повзуть за ним навкарачки. Але я тримаюся на ногах. Інколи я падаю, але все одно встаю і тримаюся на ногах.

То була дивна картина. На ній — тиша і сніг, а по снігу повзуть чоловік та жінка, наздоганяючи ще одного чоловіка, який повзе трохи попереду. По кожен бік сонця — сонячні примари, тому здається, що на небі не одне сонце, а три. Розлитий у повітрі іній схожий на діамантовий пил. Ось жінка зайшлася кашлем і лежить у снігу, поки напад не відпустить її, а потім знову повзе вперед. Ось чоловік піднімає свої затуманені, як у старого діда, очі і протирає їх, щоби уздріти попереду незнайомця. А ось і незнайомець озирається через плече. А Сітка Чарлі інколи падає в сніг, але завжди знову встає на ноги.

Через деякий час незнайомець кинув повзти. Він повільно спинається на ноги, погойдуючись на всі боки. Потім скидає одну рукавичку, витягає револьвер і чекає, погойдуючись сюди-туди. Його обличчя — почорніла шкіра та кості. Це — обличчя змученого голодом чоловіка. Очі глибоко запали, а зуби погрозливо вишкірилися. Чоловік та жінка теж ледь-ледь зводяться на ноги і повільно, дуже повільно ідуть до нього. А навкруги — сніг і тиша. На небі — три сонця, а повітря наповнене блискучим діамантовим пилом.

Ось так і став я, Сітка Чарлі, свідком того, як вовченята вполювали нарешті свою здобич. Не було сказано ані слова. Тільки незнайомець гарчав, вишкіряючи своє зголодніле обличчя. Він стояв, розгойдуючись на всі боки, зсутуливши плечі, підігнувши коліна і широко розставивши ноги, щоб не впасти. Чоловік та жінка зупинилися десь за п'ятдесят футів від нього. Їхні ноги теж широко розставлені, щоб не впасти, атіла похитуються сюди-туди. Незнайомець дуже слабий. Його руки тремтять, тому коли він вистрілив у чоловіка, куля вдарила в сніг. Незнайомець знову стріляє в нього, і цього разу куля свиснула поруч у повітрі.