Стільці - Сторінка 2

Ти не такий, як інші, ти величніший. Однак, ти міг би лагодити з усіма, як усі. Ти ж посварився з усіма друзями, начальством, маршалами, з твоїм братом.

СТАРИЙ. Це не моя провина, Семірамі, ти добре знаєш, що він сказав.

СТАРА. Що ж він сказав?

СТАРИЙ. Він сказав: друзі, я бачу блоху. Я завітав сюди з надією залишити блоху у вас…

СТАРА. Так кажуть, мій любий, ти не повинен був звертати на це уваги. Але чому ти посварився з Карелом? Він також припустився помилки?

СТАРИЙ. Ти мене розгніваєш зараз, розгніваєш зараз!.. Авжеж, він припустився помилки. Одного вечора він прийшов і сказав: я бажаю вам успіху; я мав би вимовити слово, яке приносить успіх, але не вимовлю, а триматиму його в голові. І він зареготав, як дурний!

СТАРА. Він мав добре серце, мій любий. У житті не слід бути таким діткливим.

СТАРИЙ. Я не люблю такі жарти.

СТАРА. Ти міг би бути першим серед моряків, першим серед столярів-червонодеревців, першим над оркестром…

Западає довга мовчанка. Якийсь час вони сидять, напружено випроставшись на своїх стільцях.

СТАРИЙ (немов уві сні). Це було край кінця саду… Там було… Там було… там було… Що там було, моя люба?

СТАРА. Місто Париж.

СТАРИЙ. Край кінця міста Парижа було, було… Було що?

СТАРА. Що було, моє серденько, хто був?

СТАРИЙ. То було якесь місце, то був чудовий час…

СТАРА. То був такий гарний час, ти вважаєш?

СТАРИЙ. Я не пам'ятаю місця…

СТАРА. То не втомлюй собі голови…

СТАРИЙ. Це було дуже далеко, я не можу більше… його надолужити… Де це було?..

СТАРА. Але що було?

СТАРИЙ. Ну те, що я… Де було і хто?

СТАРА. Хоч де б воно було, я ітиму за тобою скрізь, я ітиму за тобою, моє серденько.

СТАРИЙ. О, мені так тяжко висловлюватись… Треба все сказати…

СТАРА. Так, то твій священний обов'язок. Ти не маєш права замовчувати свого послання. Треба звіритися людям, вони чекають на тебе… Всесвіт чекає тільки на тебе.

СТАРИЙ. Так, так, я скажу.

СТАРА. Ти справді зважився? Треба.

СТАРИЙ. Пий свій чай.

СТАРА. Ти міг би бути першим серед промовців, коли б мав більше волі… Я пишаюсь, я щаслива, що ти нарешті вирішив промовляти до всіх країн, до Європи, до всіх континентів!

СТАРИЙ. Гай-гай, мені так тяжко висловлюватись, немає легкості.

СТАРА. Треба тільки почати, і легкість прийде так само, як життя і смерть… Досить тільки бути рішучим. Саме тоді, коли говоримо, ми знаходимо думки, слова… І потім у власних словах… місто також, садок… знаходимо, можливо, все, і ми вже не сироти…

СТАРИЙ. Та це ж не я говоритиму, я найняв професійного Промовця, він буде казати від мого імені, побачиш.

СТАРА. Отже, ти справді призначив усе на цей вечір? Принаймні ти запросив усіх… усіх видатних людей, усіх власників і всіх вчених?

СТАРИЙ. Так, усіх власників і всіх вчених.

Мовчання.

СТАРА. Охоронців? Єпископів? Хіміків? Казанярів? Скрипалів? Делегатів? Президентів? Поліцаїв? Торговців? Будівлі? Авторучки? Хромосоми?

СТАРИЙ. Так, так, і поштових службовців, і шинкарів, і артистів — усіх тих, хто хоч трішки вчений і трішки власник!

СТАРА. І банкірів?

СТАРИЙ. Я їх запросив.

СТАРА. Пролетарів? Службовців? Військових? Революціонерів? Реакціонерів? Психіатрів та їхніх психів?

СТАРИЙ. Так, так, усіх, усіх, усіх, тому що всі навколо переважно вчені або власники…

СТАРА. Не нервуйся, моє серденько, я не хочу тебе дратувати. Ти такий недбалий, як усі генії; збори надто важливі, треба, щоб цього вечора прийшли всі. Ти можеш розраховувати на них? Вони пообіцяли?

СТАРИЙ. Пий свій чай, Семірамі.

Мовчання.

СТАРА. Папу, папери і пустунчиків?

СТАРИЙ. Я їх запросив. (Мовчання.) Хочу передати їм послання. Все життя мені бракує повітря… А зараз вони все знатимуть завдяки тобі і Промовцеві — лише ви мене й зрозуміли.

СТАРА. Я так пишаюсь тобою…

СТАРИЙ. Збори відбудуться за кілька хвилин.

СТАРА. Отже, вони справді прийдуть цього вечора? Ти вже не хочеш плакати, вчені і власники замінять мам і тат. (Мовчання.) Може, відкласти збори? Чи не занадто ми від них стомимось?

Хвилювання збільшується. Протягом кількох хвилин Старий ходить навколо Старої маленькими нерішучими кроками. Наважується зробити крок або два до дверей, повертається і знову ходить по колу.

СТАРИЙ. Ти справді гадаєш, що від зборів можна стомитись?

СТАРА. Ти трохи застудився.

СТАРИЙ. А як слід учинити, щоб відмінити запрошення?

СТАРА. Запросимо їх іншого вечора, ти міг би зателефонувати їм.

СТАРИЙ. Боже мій, пізно, вони, певно, вже вирушили.

СТАРА. Слід бути розсудливішим.

Чути плескіт човна по воді.

СТАРИЙ. Здається, вони близько. (Плескіт човна посилюється). Їдуть!

Стара також підводиться і йде, шкутильгаючи.

СТАРА. Може, це Промовець?

СТАРИЙ. Він так швидко не ходить. Це має бути хтось інший. (Чути дзвінок.) А!

Знервовані старі прямують до дверей, схованих з правого боку вглибині. Йдучи, вони розмовляють.

СТАРИЙ. Ходімо.

СТАРА. Я геть розпатлана, зачекай трішки…

Вона дає лад зачісці, сукні і, все ще шкутильгаючи, підсмикує на ходу грубі червоні панчохи.

СТАРИЙ. Могла б приготуватися заздалегідь, часу було досить.

СТАРА. Як погано я вбрана… старе пожмакане плаття…

СТАРИЙ. Воно лише потребує праски. Поспішай-бо! Ти змушуєш людей чекати.

Щось бурмочучи, старі підходять до дверей у заглибленні. Якусь мить глядачі їх не бачать. Чути, як вони відчиняють двері і, впустивши когось, зачиняють їх.

ГОЛОС СТАРОГО. Добридень, мадам. Заходьте, будь ласка. Раді вас бачити. Ось моя дружина.

ГОЛОС СТАРОЇ. Добридень, мадам, дуже рада з вами познайомитися. Обережно, не попсуйте капелюшка. Можете витягти шпильку, так зручніше. О! Ми не сядемо на вашого капелюшка.

ГОЛОС СТАРОГО. Покладіть шубу тут, зараз я вам допоможу. Ні, вона не зіпсується.

ГОЛОС СТАРОЇ. О, який гарний костюм… триколірна блузка… Може, скуштуєте бісквітів? Ви не товста… ні, хіба пухкенька… Покладіть вашу парасольку.

ГОЛОС СТАРОГО. Прошу за мною. (Спиною до залу.) Я обіймаю скромну посаду…

Старі одночасно розступаються, щоб дати місце між собою невидимій гості.

Потім вони рухаються вперед, уже обличчям до глядачів. Звертаються до невидимої Пані, яка іде посередині.

СТАРИЙ (до невидимої Пані). Погода була гарна?

СТАРА (до неї ж). Ви дуже втомилися? Так, трохи.

СТАРИЙ (до неї ж). На воді…

СТАРА (до неї ж). Дуже люб'язно з вашого боку.

СТАРИЙ (до неї ж). Зараз принесу вам стілець.

Старий прямує ліворуч, виходить у двері номер шість.

СТАРА (до неї ж). Тим часом сідайте на цей стілець. (Вказує на один з двох стільців і сідає з правого боку від невидимої Пані.) Спекотно, еге ж? (Посміхається до Пані.) Яке гарне віяло! Мій чоловік… (Старий з'являється у дверях номер сім із стільцем.) …подарував мені таке саме сімдесят три роки тому… Я ще маю те віяло. (Старий ставить стілець з лівого боку від невидимої Пані.) Це було на мій день народження!

Старий сідає на принесений стілець. Таким чином, невидима Пані сидить посередині. Старий, обличчям до Пані, всміхається їй, хитає головою, потихеньку потирає руки з таким виглядом, ніби уважно слухає її слова. Стара поводиться так само.

СТАРИЙ. Життя ніколи не було дешеве, мадам.

СТАРА (до Пані). Ви маєте рацію… (Пані їй відповідає). Слушне зауваження. Можливо, прийшов час змінитися… (Іншим тоном.) Мій чоловік, можливо, займеться цим… він вас сповістить.

СТАРИЙ (до Старої). Замовкни, замовкни ж, Семірамі, ще не час обговорювати це. (До Пані.) Пробачте, мадам, що я розбурхав вашу цікавість. (Пані реагує.) Люба мадам, не наполягайте…

Старі посміхаються. Навіть сміються. Видно, що вони дуже вдоволені тим, що розповіла їм Пані. Потім пауза в розмові. Обличчя кам'яніють.

СТАРИЙ (до Пані). Так, ви маєте цілковиту рацію.

СТАРА. Так, так, так… О! Та ні.

СТАРИЙ. Так, так, так. Зовсім ні.

СТАРА. Так?

СТАРИЙ. Ні?!

СТАРА. Ви це сказали.

СТАРИЙ (сміється). Це неможливо.

СТАРА (сміється). О! Тоді. (До Старого.) Вона чарівна.

СТАРИЙ (до Старої). Пані причарувала тебе. (До Пані). Прийміть мої вітання!

СТАРА (до Пані). Ви не така, як нинішня молодь…

СТАРИЙ (важко нахиляється, щоб підняти невидимий предмет, який впустила додолу невидима Пані). Облиште, не турбуйтесь… я зараз підніму… О! Ви випередили мене… (Знову випростовується.)

СТАРА (до Старого). Вона не твого віку.

СТАРИЙ (до Пані). Старість — досить великий тягар. Бажаю вам лишатися вічно молодою.

СТАРА (до Пані). Він каже це щиро, це промовляє його добре серце. (До Старого.) Моє серденько!

Кілька хвилин мовчанки. Старі, профілем до залу, дивляться на Пані, ввічливо усміхаючись. Зрештою повертають голови до залу, знову дивляться на Пані, відповідаючи посмішками на її посмішку. Відповідають на її запитання.

СТАРА Дуже люб'язно з вашого боку цікавитись нами.

СТАРИЙ. Ми живемо відлюдно.

СТАРА. Мій чоловік не мізантроп, але він любить самотність.

СТАРИЙ. У нас є радіо, я ловлю вудкою рибу, та й човни ходять досить добре.

СТАРА. У неділю прибуває два човни вранці, один увечері, це не враховуючи приватних човнів.

СТАРИЙ (До Пані). Коли гарна погода, є місяць.

СТАРА (До Пані). Він завжди виконує свої обов'язки маршала будинку. Це тішить його… Звичайно, в такому віці можна б піти на відпочинок.

СТАРИЙ (до Пані). Я матиму досить часу для відпочинку в могилі.

СТАРА (до Старого). Не кажи цього, моє серденько… (До Пані.) Сім'я, власне те, що від неї лишилося, і друзі мого чоловіка ще приходили до нас час від часу десять років тому…

СТАРИЙ (до Пані). Взимку гарна книга біля обігрівача, спогади про ціле життя…

СТАРА (До Пані). Скромне життя, втім, досить змістовне… Дві години щоденно він працює над своїм посланням.

Лунає дзвінок. Протягом короткого часу чути плескіт човна на воді.

СТАРА (до Старого). Хтось прийшов. Іди швидше.

СТАРИЙ (до Пані). Прошу вибачити, мадам! Хвилинку! (До Старої.) Швидше іди по стільці.

СТАРА (до Пані). Одну хвилинку, моя люба.

Чути різкий дзвінок.

СТАРИЙ (зовсім стомлений, поспішає до дверей праворуч, водночас Стара йде до прихованих дверей ліворуч, ледь встигаючи, шкутильгаючи). Це дуже владна особа. (Поспішає, відчиняє двері номер два. Входить невидимий Полковник. Можливо, доречно, щоб тихенько лунала сурма і кілька звуків з "Привіт, полковнику". Відчинивши двері й побачивши невидимого Полковника, Старий шанобливо виструнчився.) А! Мій Полковнику! (Невпевнено піднімає руку, бажаючи віддати честь — хисткий рух.) Добридень, мій Полковнику.