Сто років тому вперед (збірка) - Сторінка 22

Що можна вщипнути себе — й прокинешся. Що такі страшні трагедії відбуваються в книжках, у кіно, але ніколи не спадають на тебе. А раз так, то все повинно обійтися. Щось можна придумати. Треба тільки, напружитися.

У залі гриміла музика, неприємна, пронизлива, від якої мурашки бігали по шкірі. Ашиклеки шуміли дедалі гучніше, як юрба на стадіоні, коли на поле виходить футбольна команда.

Раптом по юрбі глядачів пробігла хвиля криків. Потім усі завмерли. Аліса побачила, як Поліна підхопила Юдзо і притисла до себе. Посейдон хитнувся.

— Що це? — Аліса вчепилася за професора, бо підлога вислизнула з-під ніг, як у ліфті, що швидко падає вниз.

— Вони зменшили гравітацію, — сказав професор.

Аліса здогадалась, у чім річ.

— Щоб драконам було легше підійматися, так?

— Так.

Аж тут із темряви в променях прожекторів показався мацак із кам'яним пазуром на кінці. Він поволеньки потягнувся до краю майданчика.

За ним із пітьми з'явився ще один пазур. Він гойднувся і вчепився в кам'яний край майданчика.

Посейдон ступив крок уперед і ногою збив пазур униз.

Юрбою ашиклеків прокотилося зітхання.

Аліса хотіла наблизитися до скла, та під ноги потрапив ашиклек, який заверещав, коли Аліса наступила йому на ногу. Він навіть спробував укусити її, але його зубки, звичайно, не могли прокусити тканину скафандра.

Аліса дивилася на злого ашиклека. Їй у голову сяйнула думка.

Та дшиклек уже забув про Алісу. Крики, що лунали звідусіль, свідчили про те, що на майданчику щось діється. Аліса перевела погляд туди й побачила, що становище полонених погіршилося. Вже не один пазур, а принаймні п'ять трималися за край майданчика, і Посейдон не встигав їх відкидати. Мацаки повзли й по стіні, один навис над Поліною, і їй довелося відскочити вбік.

Ашиклеки верещали від захоплення.

— Так би вас усіх і повбивала, ідіотики! — вигукнула Аліса.

Професор у безсиллі гніву гамселив кулаками по склу.

— Повбивала, — повторила Аліса.

Як дивно — така проста думка і не виникла в неї раніше. Можливо, звичайно, з цього нічого не вийде, але якщо вона правильно розуміє психологію роботів, навіть збожеволілих роботів, то її хід може вдасться. Адже є принцип, заради якого роботів зробили, і вони цьому принципові вочевидь підкоряються. Як жаль, що поруч нема Посейдона. Він би, напевне, зміг допомогти.

Аліса обернулась. Їй потрібне було щось важке.

На щастя, за спинами в ашиклеків у кутку зали валялися якісь залізяки і навіть металевий брусок, завдовжки два метри. Аліса кинулась туди і з натугою підняла брусок. Хоч сила вага тепер була втричі менша від земної, брус усе одно був важкий.

— Професоре! — закричала Аліса. — Допоможіть мені.

Професор почув її і з подивом глянув у її бік. Либонь, вінь вирішив, ще вона збожеволіла.

— Що з тобою?

— Допоможіть мені.

— Але там… — Професор показав рукою на стінку, за якою йшов відчайдушний бій.

— Мерщій! — крикнула Аліса, — Можливо, вийде.

Професор підбіг до неї. Рухи його були сповільнені й кроки надто широкі, як завжди буває при малому притяганні.

— Я хочу спробувати! — сказала Аліса. — Адже це роботи, їхнє завдання опікати ашиклеків. Тобто, якщо буде небезпека ашиклекам, то вони злякаються.

— Яка небезпека? Ти хочеш їх убивати?

— Ні. Якщо ми вдамо, що хочемо розбити скло, то всім ашиклекам загрожує загибель. Ну ж бо, допоможіть мені.

Аліса намагалась говорити тихо, бо не хотіла, щоб кібернетичний мозок, який керує кораблем, почув її.

— Але якщо ми розіб'ємо скло?

— Зате помстимося за наших!

Професор вагався.

— Мерщій же! — Аліса сама тягла брус до скла, ашиклеки, які траплялися на шляху, верещали, чинили опір, проте вони так були захоплені видовищем битви, що навіть не оберталися.

Професор підхопив брус, і разом вони пробилися до скла.

Кінець бруса гулко вдарив по склу. Здавалося, що цей гул пронісся по всьому кораблю. Навіть ашиклекн завмерли й перестали верещати.

— Ну ж бо! — закричала Аліса якнайгучніше. — Давайте, бийте! Нехай ми загинемо, але й вони загинуть разом із нами.

Вони знову вдарили по склу. Скло задзвеніло, й Аліса злякалася, коли б не розбити його насправді.

Ашихлеки, мабуть, збагнули, що їм загрожує, і жалібно завили. Це був страшний жалібний звук — кілька сотень істот вили від страху за своє безглузде життя.

— Урра! — кричала Аліса. — В атаку!

Вони відступили на кілька кроків, щоб краще розігнатися.

Аліса встигла подивитися за скло. Там становище було загрозливим. Посейдон був схожий на відому стародавню скульптуру Лаокоона, котрий бореться із зміями. Поліна і Юдзо втиснулись у невелику нішу в стіні, і Поліна намагалася відштовхувати пазурі, які ковзали вже по її скафандру. Якщо зараз кібернетичний мозок не почує, не зрозуміє, що відбувається, то буде пізно.

Аж раптом угорі пролунав голос:

— Зупиніться! Ваші дії небезпечні для ашиклеків. Негайно припинити!

— І не подумаємо! — радісно закричала Аліса. Від полегшення, що її ідея виявилася не безплідною, вона ладна була танцювати. — І не подумаємо! Поки не знищимо все це гніздо!

У двері почали стукати.

— Ну ж бо, ще разок! — закричав професор, який теж зрадів результату.

І вони ще раз ударили по склу так, що воно задрижало, а ашиклеки від жаху забули про виставу й кинулися по кутках.

— Якщо ви не перестанете загрожувати моїм підданим, — вів далі голос, — я вас знищу.

— Спробуйте, — відповіла Аліса, — тільки спробуйте.

Над дверима спалахнув екран. На ньому виник Хазяїн.

Його чорне безоке обличчя не виражало нічого, але він говорив швидше, ніж завжди. І якщо можна сказати про робота "наляканий", то Аліса уперше в житті побачила наляканого робота.

— Чого вам треба? — спитав чорний Хазяїн.

— Перше й негайно, — сказав професор, — збільшити втричі гравітацію. Негайно!

— Навіщо? — не відразу збагнула Аліса.

— Нумо, — сказав професор Алісі. — Біжімо!

Аліса слухняно підхопила брус якомога зручніше, але вдарити вони не встигли.

Ноги в неї стали важкими, і брус сам випав із рук — виявилося, що він неймовірно важкий.

— Що ви наробили! — крикнула Аліса професору.

— Усе гаразд, — відповів той, і не пробуючи підняти брус. — Дивись.

Аліса поглянула за скло і відразу все зрозуміла.

На майданчику становище змінилося.

Поліна і Юдзо опустились на каміння, а Посейдон, стоячи на краю, дивився, як опускаються в прірву, зникають пазурі й мацаки драконів.

Звичайно ж — вага примусила драконів опуститися на дно прірви.

— Ви геній! — Аліса кинулась до професора і обняла його.

Вона ладна була заплакати, та хіба плачуть у скафандрах? Як витреш сльози?

— А тепер, — мовив професор, — негайно випустіть моїх друзів.

— І не подумаю, — відповів чорний Хазяїн. — Вони все одно загинуть.

— Подумай, — спокійно відповів професор. — Ми все-таки розіб'ємо скло, як тільки ти зменшиш знову тяжіння. Ьіи розіб'ємо скло і в тому разі, якщо твої роботи спробують вирізати двері. Я загину. Але я старий чоловік і своє вже прожив. І я буду радий померти задля врятування мого сина й моїх друзів. Тобі цього не зрозуміти. Та мої друзі в скафандрах. Вони залишаться живі. Загину лише я… і всі твої ашиклеки. Поглянь на них. Поглянь на них востаннє.

— Я не можу цього дозволити, — мовив чорний Хазяїн. — Тоді який сенс у моєму існуванні?

— Я знаю, — сказав професор. — І мені соромно, що першою здогадалась, як упоратися з тобою, вбивце, дівчинка Аліса. Це ж так-просто.

Ашиклеки через силу переносили земне тяжіння. Вони повзали по підлозі й стогнали.

— Поквапся, — порадив професор.

Хазяїн нічого не відповів. Екран погас.

Але стало легше— тяжіння зменшилося. Почали підійматися ображені ашиклеки. Деякі поспішали відразу до скла, щоб подивитися, як там ідуть справи. Та їх чекало розчарування: двері на майданчик знехотя відчинились і Посейдон, допомагаючи Поліні й хлопчикові, вивів їх звідти. Від дверей він обернувся. Голова його, яка могла повертатися довкола осі, зробила оберт — наче Посейдон хотів у всіх подробицях запам'ятати цю прірву.

— Тепер, — сказав професор, і Аліса з подивом подумала, як же вона могла прийняти його за дідуся — це ж сповнений сил, упевнений у собі чоловік. — Тепер забери своїх слуг і пропусти моїх друзів сюди.

У відповідь почувся голос:

— Ні, спочатку ви вийдете звідси. Ви загрожуєте моїм ашиклекам.

— Ашиклеки — наша єдина гарантія того, що ми залишимося живі, — відповів професор. — Тому я нічого не можу обіцяти доти, доки не побачу поруч решту полонених.

Настало чекання.

Ашиклеки зрозуміли, що вистава зірвалася. Дехто з них іще стовбичив біля скляної стіни, вдивляючись у темряву безодні, певно, думав, що просто пропустив той солодкий для них момент, коли жертви зникають у прірві, інші юрмилися під дверима, чекаючи, коли їх випустять. Один агонклек, зовсім ще молоденький, підійшов до Аліси й почав смикати її за рукав. Він був такого ж зросту, як Аліса, і якби не блідість, не нерухомий тваринний погляд, не запущеність, він був би цілком пристойним підлітком. І розуміючи це, розуміючи, що ашиклек не винуватий у тому, що його дідусі й бабусі згодилися стати панами-рабами, Аліса не зважилася його відганяти, а терпіла, поки його допитливі пальці мацали тканину скафандра.

У двері постукали. Тричі. Долинув голос Посейдона:

— Пропустіть наш полк. Він повернувся з передових позицій і бажає відпочити.

Аліса підбігла до дверей, відсунула засув, і полонені зайшли всередину. Юдзо побачив батька й кинувся до нього. Професор обняв сина. Знову засвітився екран. На ньому був Хазяїн.

— Я виконав твої умови, — почав він. — Тепер ви повинні піти звідси й дати моїм ашиклекам спокій.

— Я так боявся за тебе, батьку, — сказав Юдзо, не звертаючи уваги на слова Хазяїна.

— Ти поводився, як справжній мужчина, — мовив професор Комура.

— Я чекаю! — зажадав Хазяїн.

Зачекаєш, — відповів Комура. — Нам треба порадитися.

Він обернувся до Поліни.

— Як ви себе почуваєте? — спитав він.

— Добре, про мене не турбуйтесь. Якби не Посейдрн, ми б уже давно загинули.

— Я виконував свій обов'язок, — відповів робот. — Але чому нас випустили? Що ви придумали?

— Придумала Аліса, — відповів професор. — Це їй я повинен бути вдячний усе життя. Вона збагнула, коли я вже був у повному відчаї, що роботів може зупинити тільки загроза життю ашиклеків. І ми вдали, що збираємося розбити скло.

— Вдали? — спитав Хазяїн, котрий слухав що розмову.

— Не зовсім так, — сказав професор. — Якби це не допомогло, я б розбив скло.

— І загинув?

— Таж.