Сто років тому вперед (збірка) - Сторінка 52

Все пов'язано.

— Я цього й побоювався, — сказав Коля.

— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.

— Я нічого не винаходив.

— Ти викрав.

— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.

— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.

— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?

— Ні, ти зовсім з глузду з'їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.

— Так, твоя правда.

— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.

— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?

— Щоб мене замість тебе ліквідували?

Хвилин п'ять вони мовчали.

— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.

— Яка?

— Коли твій сусід вертається?

— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.

— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.

— І що? Я боюсь признатися.

— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?

— Він знайде і подумає на мене.

— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.

— А якщо…

— Ніяких "якщо"! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?

— Ні.

— Згода?

— Добре б… Але ти нікому не скажеш?

— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться… І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.

— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають…

— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать…

Та коли двері були вже відчинені, він раптом вернувся з вулиці й спитав пошепки:

— А по чому Аліса наш клас знайшла? Вона ж тебе зблизька не бачила.

— Я на лавці підписався, пам'ятаєш?

— Ідіот!

— Ідіот, але я ж тоді не думав, що так вийде…

— У майбутньому завжди треба думати. Ти призвіще написав?

— Тільки ім'я. І клас.

— Твоє щастя, що в класі три Колі, — здогадався Фіма. — Будемо вести слідство по хибному шляху. Завтра викладу тобі подробиці.

І Фіма зник.

Розділ ХІІІ

НАПОЛЕОН НА ЗАМОВЛЕННЯ

Пірати не обов'язково бігають по океанах і космосу з кинджалами, пістолетами, лазерльотами. Вони зустрічаються де завгодно. Буває, немовля тільки додибало до ясел, а вже пірат: поспішає відібрати в іншого малюка іграшку. Буває, пірат у житті ніяких законів не порушив, нікого не пограбував і не вбив, а насправді — там думку вкрав, там слово зарізав, там почуття задушив, і шкоди від цього більше, ніж від цілого брига з піратським прапором.

Правда, зараз це справи не стосується, бо Веселун У і Крис були найтиповішими представниками піратського племені, об'єднували в собі піратів звичайних і піратів прихованих. Якщо вдавалося, ставали грабіжниками, вбивцями і злодіями. Якщо їх притиснеш, перебивалися плітками, інтригами, обманом та наклепом.

Розповідають, що якось їх спіймали на туманній планеті Ретиспера й вирішили показати тамтешньому головному лікареві-психіатру. Можна їх вилікувати? Той їх обстежував три місяці, ночей не спав, сам схуд на вісім кілограмів і нарешті поставив діагноз: "Повна атрофія совісті". Що означає: нема в них нічого схожого на совість, незрозуміло їм навіть, що таке сором, каяття, і навіть жаль. Вони й один одного ніколи не жаліли.

Головного психіатра з планети Ретиспера спитали:

— А що тепер із ними робити? Як лікувати? Адже немає невиліковних хвороб.

І лікар відповів:

— На нашій планеті уже впоралися з усіма хворобами. Але з цим дуже рідкісним захворюванням упоратися неможливо. Випадок безнадійний. Будемо думати, шукати шляхи, ліки…

Та, поки йшли ці переговори, пірати оглушили охорону, мало не вбили лікаря-психіатра і втекли. Отож питання, як лікувати людей із повною втратою совісті, залишилося відкритим.

І ось такі люди випадково опинилися в Москві.

Може, навіть на краще, що вони були по зав'язку заклопотані пошуками міелофона і не мали часу на інші каверзи та капості. Хоч і побіжно вони встигли їх накоїти достатньо.

Можна б розповісти детально про те, як пірати, побачивши Алісу, слідом за нею проникли в наш час, як вони її загубили на вулиці, знову знайшли уже в лікарні, як вони намагалися проникнути в лікарню, щоб примусити Алісу виказати Колю.

Можна розповісти про те, як вони стежили за лікарнею, примушували тонкого й майже невидимого вадапаського вужа підслухувати розмови лікарів та сестер, як вони готували викрадення Аліси з допомогою лже-Аліка, на якого обернувся Крис. Можна розказати й про те, як вони знову втратили Алісу й знову її шукали, дедалі звужуючи і звужуючи коло.

Можна розповісти й про інше — як вони цей тиждень жили в Москві, як розшукали забитий будинок, із якого виїхали всі мешканці, бо будинок мали скоро знести, як улаштували в ньому лігвище. Можна розповісти, як вони добули собі одяг, загіпнотизувавши касирку в універмазі, і як крали продукти, — та чи варто гаяти час на цих негідників?

Для подальшої розповіді треба тільки сказати, як пірати влаштувалися на роботу.

Якось вони сиділи у сквері, натомившись від ходіння. Веселун У сказав:

— Грошей мало.

— Я тобі скільки завгодно зроблю, — пообіцяв Крис. — Будуть як справжні.

— Твої гроші небезпечні: на п'ять кроків одійдеш — вони розтануть.

— Кого-небудь пограбуємо.

— Ні, — заперечив Веселун У, — це ж небезпечно. Я дуже примітний. Мене швидко піймають. От ти обернешся на кого хочеш і втечеш, а я попадусь.

— Не турбуйся, і тебе врятую, — мовив Крис.

— Так я тобі й повірив! — сказав Веселун У. — Якщо доведеться непереливки, ти мене відразу продаси.

— Як і ти мене, — відповів Крис. — Поглянь, що це?

До скверу під'їхав великий фургон із написом "Кінознімальна". Фургон загальмував, із нього вискочили молоді люди, котрі витягли прожектори й потягли кабелі. Під'їхали інші машини.

Прожектори, незважаючи на яскравий сонячний день, ушнипилися променями у вікна старовинного особняка, що виходив у сквер. Приїхав автобус, повен драгунів та гусарів у ківерах.

Спритний чоловік у величезних окулярах закричав у мегафон:

— Де Наполеон? Де Наполеон, я питаю!

— У буфеті лишився, — сказала горда красуня в сукні до землі. — Напевно, на автобус запізнився.

— Ну що ти будеш робити! — вигукнув чоловік у окулярах. — Як ви накажете мені знімати без Наполеона?

— Їде, їде! — заволали довколишні.

Під'їхало таксі. З нього вийшов Наполеон. Правда, пірати, від неосвіченості й тому, що народилися на іншій планеті, гадали, що наполеон — це посада.

— Іване Семеновичу! — вигукнув чоловік у великих окулярах. — Ти мене без ножа ріжеш.

Крис насторожився. Він був колекціонером. Колекціонував тортури.

— Ніколи, — відповів Наполеон, зірвав трикутний капелюх і сів на барабан. — У мене мігрень.

— Не може бути! Ти ж уже приїхав! — Чоловік в окулярах був обурений, розгублений, але не втрачав надії.

— А я не приїхав, — сказав Наполеон. — Я тільки попередив тебе й поїхав у поліклініку.

Із цими словами Наполеон сів у таксі. Його суворий профіль у віконці таксі був невблаганний.

— Все, — сказав чоловік в окулярах, дивлячись услід машині. — День пропав! — Він здійняв руки до неба й промовив: — Півцарства за Наполеона!

— Не турбуйтеся, Ниткін, — заспокоїла дама в довгій сукні. — Не переживайте. Він не вартий вашого мізинця.

І тоді з кущів вийшов Наполеон, який нічим не відрізнявся од того, що поїхав.

— Скільки коштують ваші півцарства? — спитав він у Ниткіна голосом Івана Семеновича.

— Що таке? Що таке? — здивувався Ниткін. — Як можна? Ти ж щойно поїхав! Це що, жарт, чи що? Якщо жарт, то кепського тону.

— Я другий Наполеон, — сказав Крис. — Несіть півцарства.

Він сів на барабан, бо думав, що це заняття всіх наполеонів, а довкола зібралася кіногрупа, й ніхто нічого не міг збагнути.

Цієї миті з кущів виплив Веселун У.

— Можу засвідчити, — озвався він. — Мій помічник може скопіювати кого завгодно. В нього талант.

— Не вірю! — закричав Ниткін. — Не вірю! Доведи, що ти не Іван Семенович, котрий поїхав, кинувши нас напризволяще.

— Одну хвилинку, — попрохав Крис.

Він провів перед обличчям долонею й перетворився в самого режисера Ниткіна.

— Переконливо, — похвалив режисер. — Яке перевтілення! Де ж я бачив це неприємне обличчя?

— Це ви, Ниткін, — підказала дама в довгій сукні янгольським голосом.

Решта захихикала. Режисер суворо мовив:

— Усі по місцях, починаємо зйомку!

— Ні, — заперечив Веселун У, — спочатку про гроші. Як платити будете?

— За ставкою, — відповів режисер. — Як за масовку.

— А це багато? — спитав Крис.

— Ну, як вам сказати…

— Тоді платіть мені стільки, скільки одержував ваш колишній Наполеон.

— Але це неможливо… Він заслужений артист…

— Ах, неможливо? — перепитав Крис.

— Стривайте! Платимо. Я вам свою платню віддаватиму. Мистецтво важливіше.

— І мені, — зажадав Веселун У.

— А вам за що? — здивувався режисер.

— Мій помічник один не працює.

— Це правда? — спитав режисер.

— Він жартує, — відповів Крис. — Я без нього чудово працюю. А він знайде собі іншу роботу. У вас буде для нього інша робота?

— Що ж… — Режисер подивився на Веселуна: — Як у вас із силою?

— Я сильний, — скромно сказав Веселун У. — Однією лівою вкладаю трьох склісів.

Режисер не знав, звичайно, хто такі скліси, але кивнув. Режисер повинен усе знати.

— Будете ставити декорації.

— І одержувати, як Наполеон, — мовив Веселун.

— Ні в якому разі! — обурився Крис. — Він недостойний.

— Он як! — спалахнув Веселун. — Тоді я йду. І якщо сам знайду, не сподівайся, що поділюся.

— Товариші артисти, — спробував примирити Ниткін, — ми все владнаємо. Не турбуйтесь!

Відтоді пірати працювали в кіногрупі. Крис замінював по черзі всіх акторів, які занедужали, а іноді йому просто показували фотокартку, і він удавав, кого треба. Режисер Ниткін віддавав йому всю платню, а сам позичав гроші в асистентів. Але пірати снідали й вечеряли в ресторані, пили коньяк, їздили на таксі, їм вічно не вистачало грошей, і вони крали із знімального майданчика цінні прилади.