Сторонній - Сторінка 15

А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, не має великої ваги, коли і як ти помреш. А отже (пам'ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу примиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні.

І ось тут, тільки тут я, сказати б, одержував право, давав собі дозвіл перейти до другої можливості: мене помилують. Як важко було тоді приборкати бурхливий плин крові, що пробігав по жилах, розливався по всьому тілу, ту безглузду радість, від якої в мене темнішало в очах. Доводилося притлумлювати цей крик душі, намагатися схаменутися. Треба було звикнути й до цієї можливості, аби краще підкоритися тій, першій. Якщо мені в цьому щастило, я вимудровував цілу годину спокою. Все-таки виграш!

Саме під таку хвилину я і відмовився прийняти священика. Я лежав на койці й дивився у віконце, вгадуючи наближення літнього вечора з поблідлої блакиті. Перед тим мені вдалося переконати себе, що моє клопотання про помилування, безперечно, буде відхилено, і я відчував, як рівно тече у мене в жилах кров. Навіщо мені був священик? Вперше за довгий час я згадав Марі. Вона вже давно перестала мені писати. Того вечора я, поміркувавши, сказав собі: їй, мабуть, набридло вважатися коханою вбивці, засудженого на смерть. Мені спало також на думку, що, може, вона хвора чи навіть померла. Це могло статися. Але як мені знати про це? Адже тепер, коли фізично ми роз'єднані, ніщо нас не пов'язувало і не принаджувало одне до одного. Спогади про Марі стали для мене байдужі. Мертва, вона не цікавила мене. Я вважав, що це нормально, і про мене люди теж забудуть після моєї смерті, це зрозуміло. Навіщо тоді я буду їм потрібен? Не можу сказати, що така думка була мені гірка.

І саме в цю хвилину ввійшов священик. Побачивши його, я аж здригнувся. Він це помітив і попросив мене не лякатися. Я сказав — зазвичай він приходить іншої пори. Він відповів, що зайшов просто так, по-дружньому, і його відвідини нітрохи не пов'язані з моїм клопотанням про помилування: він нічого не знає про долю прохання. Він сів на мою койку і попросив мене сісти поруч. Я відмовився. Одначе мені сподобався його сумирний вигляд. Довгенько він сидів мовчки, спершись ліктями на коліна, і, понурившись, дивився на свої руки. Руки в нього були тонкі і м'язисті, ніби двоє метких звіряток. Він поволі потер їх. Потім завмер, усе так само похнюпившись, і довго сидів нерухомо. На хвилину я навіть забув про нього.

І раптом він скинув голову і глянув мені в очі.

— Чому ви відмовляєтеся бачити мене, коли я приходжу? — спитав він.

Я відповів, що не вірю в Бога. Він поцікавився, чи я переконаний у своїй невірі. І я відповів, що мені нічого й питати себе, це не має для мене ніякого значення. Він відкинувся назад і, прихилившись до стіни, поклав руки на коліна, а тоді, ніби говорячи з самим собою, зауважив, що іноді люди мають себе за безвірників, а насправді це зовсім не так. Я промовчав. Він глянув на мене і спитав:

— Що ви про це думаєте?

Я відповів — по-всякому буває. Може, я і не знаю напевне, що мене цікавить по-справжньому, але твердо знаю, що мене аж ніяк не цікавить. І якраз те, про що він говорить, мене анітрохи не цікавить.

Він одвів очі і, не змінюючи пози, спитав, чи не кажу я так від страшної безнадії.

Я пояснив, що не вкидаюсь у безнадію — мені тільки страшно, таж воно й природно.

— Господь вам поможе,— озвався він.— Мені відомо, що всі, хто був у такому стані, як ви, зверталися до Бога.

Я визнав, що це їхнє право. А крім того, вони, мабуть, мали на це час. Ну а я не шукаю нічиєї допомоги, та в мене і часу немає перейматися тим, що мене зроду не цікавило.

Він роздратовано махнув рукою, але одразу ж випростався і розправив згортки своєї сутани. Потім знову звернувся до мене, називаючи мене "друже мій". Він, мовляв, так зі мною говорить не тому, що мене засуджено на смерть; на його думку, ми всі засуджені на смерть. Але я перепинив його, сказавши, що це зовсім не одне й те саме і, у кожному разі, загальна приреченість не може правити для мене за втіху.

— Авжеж,— погодився він.— Але якщо ви і не умрете сьогодні, то все одно помрете, тільки згодом. І тоді постане те саме питання. Як зустрінете ви цю страшну випробу? Я відповів, що зустріну достоту так, як зараз. Він підвівся при цих моїх словах і подивився мені в очі. Таку гру я добре знав. Я часто бавився з Емманюелем або Селестом, і звичайно вони перші відводили погляд. Священик, як видно, теж був натренований у цій грі: він, не кліпаючи, дивився на мене. І голос у нього не затремтів, коли він сказав мені:

— Невже у вас нема ніякої надії? Невже ви думаєте, що умрете ввесь?

— Так,— відповів я.

Тоді вій схилив голову і знову сів. І сказав, що йому жаль мене. Він вважає, що такого людина витерпіти не може. А я відчував одне: він починає мені набридати. Я теж відвернувся від нього, відійшов до віконця і став під ним, притулившись плечем до стіни. Не дуже дослухаючись до його слів, я все-таки завважив, що він знову чогось допитується у мене. В його голосі бриніли неспокій і наполегливість. Я зрозумів, що він схвильований, і почав слухати уважніше.

Він висловив упевненість, що моє прохання про помилування буде вволено, але ж на мені тяжіє гріх — і цього тягаря треба позбутися. В нього виходило, що людський суд — ніщо, а суд Божий — усе. Я сказав: мене ж бо засудили люди. Але священик відповів, що цей суд не змив гріха з мене. Я сказав, що про гріхи на суді не говорилося. Мені тільки заявили, що я злочинець. І, як злочинець, я відповім за свій злочин, і більше з мене нічого вимагати. Він знову встав, і я подумав: хоче розім'ятися, але в такій тісноті вибору нема — або сиди, або стій.

Я стояв, утупившись у підлогу. Духівник ступив до мене і зупинився, ніби не зважуючись підійти ближче. Він дивився на небо за віконними ґратами.

— Ви помиляєтесь, сину мій,— промовив він,— від вас можна зажадати більшого. А можливо, з вас і зажадають.

— А чого саме?

— Щоб ви побачили.

— Що я маю побачити?

Священик роззирнувся довкола і відповів з глибокою і такою несподіваною втомою в голосі:

— Я знаю, ці камені повні скорботи. Я ніколи не міг дивитися на них без болісної туги. Але я знаю, серцем знаю, що найжалюгідніші з вас бачили, як у мороці в'язниці поставав перед вами образ Божий. Ось від вас і жадає Господь, щоб ви побачили його.

Я трохи схвилювався. Сказав, що вже багато місяців дивлюся на ці стіни. І нема нічого й нікого на світі знайомішого для мене. Можливо, колись, уже давно, я і шукав тут чийсь образ. Але він сяяв як сонце, палав полум'ям жаги: це було лице Марі. А його я шукав даремно. Тепер уже кінець. Принаймні я не бачив нічого, і ніщо з цього скорботного каміння не постає.

Священик подивився на мене з якоюсь журою. Я припав спиною до стіни, і світло падало мені на чоло. Священик щось сказав, я не розчув слів, а потім він дуже швидко спитав, чи можна йому обняти мене.

— Ні! — відповів я.

Він повернувся, підійшов до стіни і помалу провів по ній долонею.

— Невже вам таке любе все земне? — прошепотів він.

Я мовчав.

Він довгенько так стояв обличчям до стіни. Його присутність була мені неприємна, дратувала мене. Я вже хотів сказати — хай собі йде і дасть мені спокій, як раптом він обернувся до мене і гукнув, ніби його прорвало:

— Ні, не можу цьому повірити! Я переконаний, що вам траплялося бажати іншого життя.

Я відповів, що, звичайно, траплялося, але в такому бажанні стільки ж глузду, скільки в бажанні раптом забагатіти, або плавати дуже швидко, або стати красенем. Усе це мрії одного розбору. Але священик перепинив мене: йому закортіло взнати, яким я собі уявляю те, інше життя. Тоді я гукнув йому:

— Таким, щоб у ньому я міг згадувати життя земне! І одразу ж додав: годі з мене, набридло! Він ще хотів був побалакати про Бога, але я підійшов до нього і востаннє спробував пояснити, що в мене залишилося дуже мало часу і я не бажаю гайнувати його на Бога. Він спробував звернути мову на інше — запитав, чому я кажу йому "пане", а не "отче". Терпець мені урвався, я відповів, що він не мій "отець" і що він з тими, хто проти мене.

— Ні, сину мій,— сказав він, кладучи мені руку на плече.— Я з вами, з вами. Просто ви не бачите цього, бо ваше серце сліпе. Я молитимусь за вас.

І тоді, хтозна й чому, в мені наче щось прорвалося. Я зарепетував щосили, вилаяв його і сказав, щоб він не смів за мене молитися. Я схопив його за комір сутани. В нападі обурення і злісної радості я виливав на нього те, що сколихнулося на дні моєї душі. Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єди-ної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, отепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. І він, священик, теж знає, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола — обранці. Всі, всі — обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері? Собака старого Саламано дорогий йому був не менше, ніж його дружина. Маленька жіночка-автомат була винна так само, як і парижанка, з якою одружився Массон, або як Марі, якій хотілося, щоб я з нею одружився.