Сторонній - Сторінка 9

Слідчий перехилився через стіл. Він вимахував розп'яттям майже над моєю головою. Щиро сказати, я погано стежив за його міркуваннями: по-перше, було жарко, крім того, по кабінету літали здоровенні мухи і все сідали мені на обличчя, та ще цей чоловік навіював мені страх. Одначе я усвідомлював, який безглуздий цей страх — адже злочинець усе-таки я, а не він. Але він розходився. Потроху я вловив, що, на його думку, йому неясно в моєму зізнанні тільки одне, а саме:

чому я зробив паузу після першого пострілу. Решта його не бентежить, єдине це йому в голові не вкладається.

Я хотів сказати, що він даремно б'ється: чи зразу стріляв чи не зразу — байдуже. Але він перепинив мене і, випроставшись на весь свій зріст, звернувся до мого сумління, спитавши при цьому, чи вірю я в Бога. Я відповів, що ні, не вірю. Він обурено плюхнув у крісло. Сказав мені, що це неможливо: всі люди вірять у Бога, навіть ті, хто одвертається від його лику. Таке його щире переконання, і якби він бодай коли в цьому засумнівався, життя для нього втратило б глузд.

— Невже ви хочете,— гукнув він,— щоб моє життя не

мало глузду?

По-моєму, це мене не обходило, я так йому і сказав. Але він знову тицяв мені через стіл розп'яття, показував на Христа і кричав як навіжений:

— Я християнин! Я благаю його простити тобі гріхи твої! Як можеш ти не вірити, що він помер на хресті заради тебе?

Я добре помітив, що він уже тикає мені, але я вже втомився від нього. Жарота робилася все задушливішою. Звичайно, коли мені хочеться спекатися когось, хто набрид мені своїми балачками, я вдаю, ніби згоджуюся з ним.

На мій подив, слідчий зрадів.

— А бачиш, бачиш! — вигукнув він.— Адже ти віриш, віриш і віднині уповатимеш на Господа.

Звісно, я сказав, що ні. Він знов упав у крісло. Очевидно, він геть вибився з сил. Він довго сидів мовчки, поки машинка, що не переставала клацати під час нашої розмови, достукувала останні слова. Потім слідчий пильно й трохи смутно глянув на мене і промурмотів:

— Зроду не бачив такої запеклої душі, як у вас. Усі злочинці, скільки їх перейшло через мої руки, плакали перед цим образом мук Господніх.

Я збирався відповісти: тим-то вони й плакали, що злочинці. Але тут мені спало на думку, що і я ж злочинець. Одначе до цього я не міг звикнути. Слідчий підвівся з місця, ніби давав зрозуміти, що допит закінчено. Він тільки запитав мене знуджено, чи я каюсь у своєму вчинкові. Я подумав і відповів, що відчуваю не каяття, а досаду. Слідчий нібито і тут не зрозумів мене. Але того дня на цьому все й стало,

Надалі мене часто водили до слідчого. Але там був присутній мій адвокат. Допит зводився до того, що від мене вимагали уточнити деякі подробиці в попередніх свідченнях. Або ж слідчий обговорював з адвокатом пункти оскарження. Але по правді сказати, обидва вони і не думали при цьому про мене. У кожному разі, характер допитів поволі змінювався. Здавалося, я вже не цікавив слідчого, і мою справу він вважав для себе з'ясованою. Він уже не забалакував зі мною про Бога, і я більше ніколи не бачив його в такому збудженні. І тому наші розмови стали невимушеніші. Кілька запитань, коротка розмова з моїм адвокатом — і допит завершувався. Моя справа йшла своїм трибом, за висловом слідчого. Іноді ного розмова з адвокатом торкалася загальних тем — мене теж у неї втягували. Я починав дихати вільніше. Ніхто в ці години не виявляв до мене ворожості. Все було так природно, так добре злагоджено, гра велася так стримано, що у мене виникало химерне враження, ніби я став тут "своєю людиною". Слідство тривало одинадцять місяців, і можу сказати, що, на мій подив, за весь цей час єдиною моєю радістю були ті рідкісні хвилини, коли слідчий, провівши мене до порога кабінету, плескав по плечу й прощався привітно:

— На сьогодні досить, пане Антихристе.

І тоді мене передавали жандармам.

II

Про деякі речі я ніколи не любив говорити. Коли мене запроторили за грати, я вже в перші дні зрозумів, що мені неприємно буде розповідати про цю смугу свого життя.

Пізніш я вже не вельми зважав на цю нехіть. Перші дні я, власне, не був по-справжньому у в'язниці: я невиразно очікував якоїсь нової події. Все почалося лише після першого і єдиного побачення з Марі. Того дня, як я отримав від неї листа (вона повідомляла, що їй більше не дають побачень, бо ми не одружені), того дня я відчув: тепер камера — мій дім, і зрозумів, що життя моє тут і спинилося. Після арешту мене спершу посадили в загальну камеру, де сиділо багато в'язнів, майже всі араби. Побачивши мене, вони засміялися. Потім спитали, за що я потрапив за грати. Я сказав, що убив араба, і вони принишкли. Але скоро настав вечір. Вони показали мені, як треба стелити мату, на якій треба спати. Згорнувши валиком один край, можна було покласти його під голову замість подушки. Цілу ніч у мене по обличчю повзали блощиці. Через кілька днів мене перевели в осібну камеру, і там я спав на дерев'яних нарах. Мені поставили катеринку і дали оцинкований таз умиватися. В'язниця була в верхньому місті, і в маленьке віконце камери я міг бачити море. Одного разу, коли я підтягнувся на руках, ухопившись за грати, і підставляв обличчя сонячному світлу, ввійшов наглядач і сказав, що мене викликають на побачення. Я подумав,— мабуть, Марі. Так воно й було.

Мене повели довгим коридором, потім сходами і ще одним коридором. Я вступив у дуже світлу велику кімнату з широким вікном, її було перегороджено двома високими решітками. Залишений між цими решітками простір (метрів вісім-десять завдовжки) відокремлював відвідувачів від в'язнів. Напроти себе я побачив засмагле личко Марі; на ній була знайома мені смугаста сукня. З арештантського боку стояло душ десять, майже всі араби. Марі була в оточенні арабок; праворуч стояла біля неї маленька бабуся зі щільно стуленими губами, вся в чорному, а ліворуч простоволоса гладуха, яка репетувала щосили й завзято жестикулювала. Через велику відстань між решітками і відвідувачам, і арештантам доводилося кричати. Коли я ввійшов, гамір голосів, що відбивалися від високих голих стін, різке світло, що падало з неба, дробилося в шибках і кидало. відблиски по всій кімнаті, викликали в мене ніби запаморочення. В моїй камері було куди спокійніше й темніше, але через якусь хвилю я вже оговтався, і тоді кожне обличчя чітко вималювалося переді мною. Я помітив, що в кінці проходу, залишеного між решітками, сидить в'язничний наглядач. Більшість арештантів-арабів, так само як їхні родичі, що прийшли на побачення, сиділи навпочіпки. Вони не кричали. Навпаки, говорили півголосом і все ж, попри гамір, чули один одного. Глухий рокіт їхніх розмов, що лунав низько, біля самої підлоги, чувся, як безперервна басова нота у спільному хорі голосів, що перегукувалися над їхніми головами. Все це я примітив дуже швидко, поки йшов до того місця, де була Марі. Вона щільно припала до ґрат і всміхалася мені з усієї сили. Вона здавалася мені дуже гарною, але я не зумів сказати їй про це.

— Ну як? — мовила вона дуже голосно.— Ну як?

— Як бачиші

— Ти здоровий? Тобі нічого не треба? Ти все маєш?

— Ага, все.

Ми змовкли. Марі знай усміхалася. Гладуха волала на все горло моєму сусідові, певно, своєму чоловікові, високому білявому хлопцеві з відкритим поглядом. Вони провадили розмову, почату до мене.

— Жанна не хотіла його взяти! — репетувала вона, аж у вухах лящало.

— Так, так,— озивався хлопець.

— Я їй сказала, що ти знов візьмеш його до себе, коли вийдеш, але вона ні за що не хотіла його взяти.

Марі теж перейшла на крик, сповіщаючи, що Раймон передає мені вітання, а я відповів: "Дякую". Але сусід заглушив мій голос.

— А як він, здоровий?

Дружина його засміялась і відповіла:

— Краще за всіх!

Мій сусід ліворуч — невисокий молодик з гарними руками, нічого не говорив. Я помітив, що він стоїть проти дрібної бабусі і обоє вони пильно дивляться одне на одне. Але мені не було коли спостерігати за ними, бо Марі гукнула, щоб я сподівався на краще. Я відповів: "Еге". В цей час я дивився на неї і мені хотілося стиснути її оголені плечі. Мені хотілося відчути її атласну шкіру, і я не дуже добре знав, чи можу я сподіватися на щось, окрім цього. Але Марі, безперечно, хотіла сказати, що можу, бо весь час осміхалася. Я бачив лише її блискучі білі зуби та згортки в кутиках очей. Вона гукнула:

— Тебе випустять, і ми поберемося! Я відповів :

— Ти гадаєш? — Але тільки на те, щоб сказати щось. Тоді вона проказала дуже швидко і все ще дуже голосно, що мене, звичайно, виправдають і ми ще разом купатимемось у морі. А інша жінка, поряд неї, волала, що залишила кошика з передачею в канцелярії, і перелічувала все, що принесла. Треба перевірити, адже передача коштувала чимало. Другий мій сусіда та його мати все ще дивились одне на одне. А знизу все так само піднімався рокіт арабської мови. Сонячне світло ніби напиналося й тисло на шиби широкого вікна.

Мені стало недобре, і я був би радий піти. Від гамору розболілася голова. Та все ж таки не хотілося розлучатися з Марі. Не знаю, скільки часу збігло. Марі щось говорила про свою роботу і все всміхалася. В повітрі стикалися мурмотіння, крики, розмови. Був лише один острівець тиші — саме поряд мене: непоказний юнак і старенька його мати, які мовчки дивилися одне на одне. Поступово, одного по одному, стали виводити арабів. Тільки-но пішов перший, усі притихли. Маленька бабуся притулилася до ґрат, і в ту хвилину наглядач подав знак її синові. Той сказав: "До побачення, мамо!", а вона, просунувши руку між залізним пруттям, довго й повільно махала нею.

Вона пішла, а на її місце став чоловік з капелюхом у руці. До нього вивели арештанта, і між ними почалася жвава розмова, але півголосом, бо в залі стало тихо. Прийшли по мого сусіду справа, і його дружина гукнула все так само голосно, ніби не помітила, що вже не треба кричати:

— Шануйся! Гляди себе!

Потім надійшла моя черга. Марі послала мені руками поцілунок. Коло дверей я ще раз оглянувся. Вона стояла як укопана, і на обличчі, притуленому до ґрат, застигла та сама крива посмішка.

Трохи згодом вона написала мені. Відтоді і почалося те, про що мені не хотілося б ніколи згадувати. Звісно, не треба перебільшувати: я пережив це легше, ніж інші.