Страх - Сторінка 4

Яскраво уявляла, як одного дня чоловік отримає листа, потім зайде до неї в кімнату, блідий, похмурий, візьме її за лікоть, почне розпитувати… А далі… що буде далі? Що він зробить? На цьому місці картини в її уяві розчинялися в темряві панічного страху. Вона не знала, що буде далі, і її припущення падали у бездонне провалля. Але з цих неясних передчуттів випливало одне – як мало вона знає свого чоловіка і як складно їй передбачити його дії та рішення. Вона вийшла за нього заміж, бо так хотіли її батьки, а вона не опиралася, і протягом восьми приємних, зручних і щасливих років у шлюбі з ним не відчула жодного розчарування, а лише зміцнення симпатії. У них народилися діти, був спільний дім, вони провели поряд, у спілкуванні, багато годин, але тільки тепер, коли вона питала себе, як він може повестися у цій ситуації, їй було зрозуміло, наскільки чужим і незнайомим залишився він для неї. Вона гарячково намагалася пригадати різні деталі їхнього життя протягом останніх восьми років, і вони поставали перед її очима ніби освітлені страхітливим велетенським ліхтарем, демонструючи їй, що вона ніколи не пробувала з'ясувати справжню сутність його натури і тепер, через вісім років, не знала, був він безжальним чи м'якосердим, суворим чи ніжним. Із фатально запізнілим почуттям провини вона змушена була визнати у цій критичній і життєво небезпечній ситуації, що знає лише поверхову, світську сторону його характеру, а не справжню, глибинну суть, яка прийматиме рішення у трагічну мить. Вона почала гарячково пригадувати риси його характеру і те, що він казав, коли у схожих ситуаціях опинялися інші люди, але змушена була здивовано і присоромлено визнати, що він ніколи не говорив із нею про свої погляди, а вона не ставила йому настільки складних та інтимних питань. Тепер вона годинами перебирала у пам'яті епізоди з їхнього життя, які допомогли б їй краще зрозуміти його характер. Її страх несміливо стукав у кожен найнезначніший спогад, намагаючись знайти вхід до потаємних сховків його серця.

Тепер вона уважно дослухалася до всього, що він говорив, і щодня злякано та нетерпляче чекала його повернення. Пропускала повз вуха слова привітання, зате уважно стежила за кожним жестом – як він цілував їй руку, гладив по волоссю, і все більше переконувалася, що за цим стоїть не так упевнена в собі пристрасність, якої вона цнотливо побоювалася, як ніжність і глибока та міцна симпатія. Він завжди розмовляв із нею спокійно і врівноважено, ніколи не виявляв нетерплячки чи роздратування, усім своїм виглядом демонстрував привітну розслабленість, яка була трохи схожа на його манеру спілкуватися зі слугами, і сильно відрізнялася від того, як він говорив із дітьми – біля них він завжди був жвавим, радісним, а часто і захопленим грою. Сьогодні він як і завжди детально розпитав її про домашні справи, частково задля того, щоб дати їй можливість продемонструвати йому коло своїх зацікавлень, але при цьому приховував свої, і вона вперше помітила, спостерігаючи за ним, як сильно він оберігає її, як стримано намагається пристосуватися до банальності їхніх щоденних розмов. І сама ця невинна банальність, якої вона ніколи не усвідомлювала, раптом злякала її. Він ні словом не прохопився про себе, і її цікавість, спрагла хоч якогось заспокійливого знаку, залишилася невдоволеною.

Нічого не довідавшись із його слів, вона уважно спостерігала за обличчям чоловіка, який сидів у фотелі і читав книгу під яскравим електричним світлом лампи. Розглядала його лице, ніби зовсім чуже, шукала у цих знайомих і водночас зовсім незнаних рисах характер, який залишився прихованим від неї та її байдужості протягом восьми років спільного життя. Чоло було ясним і благородним, свідчило про напружену духовну роботу, а рот указував на строгість і непохитність натури. Усі риси були напруженими, по-чоловічому енергійними й сильними. Вона зі здивуванням усвідомила, що він вродливий, і не без захоплення спостерігала за його стриманою серйозністю і маломовністю, яку досі поверхово вважала нехіттю до спілкування і радо поміняла б на привітну балакучість. Але очі, в яких чаїлася основна таємниця його натури, були опущені на книгу, і вона не мала змоги роздивитися їх. Тому зосередила всю увагу на стрімкій лінії профілю, що означала якесь одне-єдине слово – прощення або прокляття, і суворість цього чужого профілю злякала її, хоча у його рішучості вона вперше роздивилася своєрідну привабливість. Раптом Ірене усвідомила, що їй подобається роздивлятися власного чоловіка, що вона робить це із задоволенням і гордістю. І це усвідомлення, яке так несподівано прокинулося в ній, прийшло разом із болючим поколюванням у грудях, із тупим відчуттям жалю за пропущеним, із чуттєвою напругою, якої раніше не викликало у неї його тіло, принаймні нічого такого вона не пригадувала. Тут він підняв очі від книги. Вона квапливо відступила назад у темряву, аби нетерпляче запитання у її погляді не викликало його підозр.

Три дні вона нікуди не виходила. І злякано зауважила, що цю вперту присутність помітили діти, чоловік і слуги, бо раніше вона рідко проводила вдома багато часу, а тим більше цілі дні. Її не надто домашня натура і незалежність від дрібних побутових клопотів завдяки достатку давали змогу перебувати вдома лише у хвилі відпочинку, наодинці з собою їй переважно бувало нудно, тож вулиця, театр, різноманітні салони та світські зібрання були улюбленими місцями проведення часу. Там ніколи не бракувало розваг і нових знайомств, там можна було безперервно тішитися життям, не докладаючи до цього ніяких зусиль, її чуття при цьому весь час перебували у напівсонному стані, але це не заважало отримувати насолоду. Своїм способом мислення та світоглядом пані Ірене належала до особливої категорії людей – елегантної світської буржуазії Відня. Увесь розпорядок дня таких людей зводився до проведення часу разом із знайомими свого кола, що нагадувало регулярне виконання якихось таємничих домовленостей про те, щоб якомога частіше опинятись одночасно в тих самих місцях, зустрічатись одне з одним і перетворювати ці позбавлені конкретної мети зустрічі та взаємні спостереження на основний сенс свого існування. Людина, яка звикла до всякчасного перебування в товаристві і необтяжливого спілкування, опиняючись на самоті, втрачає ґрунт під ногами. Її чуття бунтуються проти відсутності подій, якими живилися досі, – дріб'язкових, але таких звичних, – і тоді перебування на самоті дуже швидко перетворюється на невпинне зростання ненависті до себе. Вона відчувала, як нескінченно тягнуться години, важким тягарем опускаючись їй на плечі, і яким беззмістовним видається все без звичних занять. Вона тинялася від стіни до стіни у кімнатах їхнього помешкання, ніби у в'язниці, дратувалася і не знаходила собі заняття. Відчувала себе ізольованою від усього, чим досі жила, від світу, на вході до якого тепер стояла, ніби янгол із палаючим мечем, її переслідувачка з погрозами.

Першими зміни в її поведінці помітили діти, а старший хлопчик навіть відверто висловив здивування, що мама так часто буває вдома, примусивши її засоромитися. Слуги та гувернантка лише перешіптувалися, обмінюючись припущеннями. Вона марно намагалася виправдати своє сидіння вдома вигаданими, хоча і досить переконливо сформульованими необхідностями. Але саме ця вимушеність шукання причин і штучність пояснень продемонстрували їй, якою зайвою стала вона у колі своїх найближчих через власну багаторічну байдужість до них. Щоразу, коли вона намагалася знайти собі якесь заняття, неминуче наштовхувалася на чийсь опір, і її раптові намагання зробити щось корисне сприймалися як порушення давно здобутих прав і нещадно відкидалися. Усі місця у її власному домі були зайняті, усі повноваження розподілені, і вона відчувала себе у цьому налагодженому механізмі чужорідним тілом. Вона не знала, як згаяти час, якого раптом стало так багато, навіть спроби зблизитися з дітьми були приречені на поразку, бо і діти сприйняли її несподіване і раптове зацікавлення своїм життям як запровадження додаткового контролю, і їй довелося присоромлено почервоніти, коли під час однієї з таких спроб семирічний син запитав її, чому вона більше не ходить на прогулянки. Усюди, де б вона не намагалася допомогти, це тільки порушувало давно заведений порядок, а будь-яка її діяльна участь у житті домашніх викликала їхню підозру. Крім того, їй забракло кмітливості, аби зробити власну присутність не такою помітною, наприклад, сидіти у себе в кімнаті з книгою чи якоюсь роботою, постійне відчуття страху, як і кожне сильне відчуття, породжувало перманентну нервовість, що без кінця ганяла її з кімнати в кімнату. Кожен телефонний дзвінок чи дзвінок у двері примушував здригатися, і вона щоразу ловила себе на тому, що крадькома визирає з-за штори у вікно, зголодніла за спілкуванням або хоча б можливістю побачити когось, спрагла свободи, але одночасно сповнена страху побачити серед облич перехожих те єдине, яке переслідувало її навіть у снах. Вона відчувала, як раптом вибухнуло і розвалюється на шматки її спокійне існування, і у своєму безсиллі вже передчувала повний крах. Ці три дні у камері власної кімнати здалися їй довшими за вісім років шлюбу.

Але на третій вечір вони з чоловіком були запрошені в гості і відмовитися від цього без переконливої причини було неможливо. Та і час уже зламати ці невидимі ґрати, які раптом виросли довкола неї, або ж нехай вони знищать її, якщо так уже має статися. Їй необхідно зробити перерву, побачити людей, відпочити від цієї самовбивчої самотності страху. Навряд чи існувало б місце, де вона могла б почуватися захищенішою і недосяжнішою для невидимого переслідування, аніж у чужому будинку, в домі своїх друзів. Її страх тривав рівно секунду, одну-єдину секунду, поки вона вперше після тієї зустрічі виходила з дому на вулицю, на якій десь причаїлася та страшна жінка. Вона міцніше притислася до чоловіка, взяла його попід руку, заплющила очі і швидко зробила кілька кроків тротуаром до машини, яка вже чекала на них. Щойно вона опустилася на сидіння, як її внутрішній тягар раптом кудись зник і з'явилося відчуття захищеності поряд із чоловіком, в автомобілі, який швидко мчав нічними вулицями, а коли вони піднялися сходами до чужого будинку, їй стало ще спокійніше.