Сумні елегії - Сторінка 2
- Овідій -
За найдальші Авзонії межі
Мусив я з ним одійти — так мені Цезар велів.
Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись —
Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.
Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,
Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.
Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:
Дихає ще, та життя не відчуває свого.
І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу
І коли я з забуття знову до тями прийшов,
Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне —
А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...
Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,
Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.
Донька не з нами була.— далеко в лівійському краї
Про мою долю сумну знати вона не могла.
Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали —
Все тут на мій голосний похорон схоже було.
Чоловіки і жінки, навіть діти — й ті наді мною
Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.
І якщо можна мале зіставляти з чимось великим —
Троя такою була, як здобували її.
Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,
Люна вже коней своїх високо в небі вела.
Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,
Що надарма височить побіч пенатів моїх, —
Мовив я: "O божества, що тут живете по сусідству,
Вже мені ваших святинь не озирати повік!
Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,
Нині в останній раз шану од мене прийміть!
І, хоча пізно братись за щит уже після рани, —
Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.
Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,
Похибку прикру мою злочином хай не назве.
Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.
Вляжеться гнів божества — горя убуде мого".
Так я всевишніх благав. А ще палкіше — дружина,
Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.
Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,
Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.
Як не благала вона немов оглухлих Пенатів —
Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.
Ніч одлітала таки — не давала для гаяння часу:
Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.
Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла
Крок мій, а ніч, ота ніч — в Римі остання була.
Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати:
"Гей, зупинись, поміркуй: звідки й куди так спішиш?"
Скільки разів я дурив себе сам: мовляв, не настала
Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.
Тричі ступав на поріг — і тричі намарно: вертались
Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.
Часто, сказавши "Прощай!", я знову ставав балакучим
І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.
Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз
Бачити любих своїх — так я дурив сам себе.
Врешті, куди поспішаю? До скіфів?.. А що залишаю?
Рим?.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!
Так ото просто й піду — живий од живої дружини?..
Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік?..
Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, —
Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили?..
Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,
Кожна година тепер — неоціненний мій зиск".
Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові
Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.
Поки те мовлю я, поки всі плачемо, — в небі засяяв
Люцифер, світла зоря, — темна, одначе, для нас.
Мовби живцем моє тіло ділили: здавалося, бачу
Частку себе — як вона осторонь мене лежить.
Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,
Коні у різні боки рвучко шарпнули його.
Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,
В груди оголені всяк бити руками почав.
Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина
Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені:
"Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!
Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.
Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, —
Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.
В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене — моя вірність.
Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря — ти".
Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,
Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.
Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,
Радше то винос мій був — винос живого мерця.
Потім жона, так я чув, лежала посеред дому
Ницьма: од болю й журби розум потьмарився їй.
А як до тями прийшла і з холодної встала долівки —
Навіть волосся її в попелі, бруді було —
То над собою вона, то над домом самотнім ридала,
Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.
Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх
Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.
Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,
Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.
Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку
Хай подає рятівну через таку далечінь.
4
Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,
Води схитнулися вже, захвилювались під ним.
Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори
Борознимо кораблем — смілості страх додає.
Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!
Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!
Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою
Висне — і з розмаху б'є різьблених наших богів.
Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,
Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.
Блідістю страх льодяний керманича видав: уже він
Сам не керує судном — здався на ласку його.
Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу
Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,
Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,
Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.
І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,
То повернуся туди, де я не смію вже буть.
Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,
Край італійський, куди вже нам нема вороття.
До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!
Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.
Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,
Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.
О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!
Досить того, що мене сам Громовержець скарав.
Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати
Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.
5
Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,
Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,
Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,
Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,
Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,
Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.
Знаєш, кому те кажу, ті спогади — замість імення,
Всі твої добрі діла — дороговказом тобі.
їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,
Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.
Знай же: скоріше мій дух розтане у порожнечі,
Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,
Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги
Переді мною, твою вірну, сердечну любов.
Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,
Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.
Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,
Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.
Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній
Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.
Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця:
Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.
Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив
Збройним рутулам до рук, слави б гучної не мав.
Як на живому вогні випробовують золото жовте,
Так лишень у біді дружби ціну пізнають.
Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,
Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,
Та загримить — і врозтіч усі; з того велелюддя
Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.
Все це раніше я знав — із давніх зразків, але нині
З власних бід я збагнув слів отих правду гірку:
З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє —
Іншим потрібне було щастя моє, а не я.
Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю —
Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!
І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,
Тим благородним чуттям збудите гнів божества.
Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар:
Любить її у своїх, цінить її — в ворогах.
Справа моя не важка: до змовників не приставав я —
Через свою простоту на вигнання заслужив.
Майте ж на оці справу мою: не проґавте нагоди,
Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.
А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, —
Знайте: бажанню його — сили не рівні мої.
Скільки на небі зірок, піщинок — на узбережжі,
Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,
Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,
Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.
Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.
Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!
Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене
Груди із міді були, голос трубою дзвенів,
Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами:
Сам неосяжний предмет був би над сили мої.
Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!
Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.
Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,
Час — великий, зате простір блукань тих малий.
Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,
Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.
Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,
Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.
Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,
Я ж од вітчизни пливу — скараний, гнаний, сумний.
Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,
То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.
Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає
Обрії світу, наш Рим — осідок влади й богів!
Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,
Я ж — од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.
Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,
Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.
Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,
Збройна богиня в боях побіч Улісса була.
Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,
Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.
Те, що він звідав, додай, — переважно одні побрехеньки,
В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.
Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,
Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,
Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що
З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.
6
Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,
Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,
Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,
Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.
Я до падіння близький, а ти мені — наче опора:
Те, що й досі живу, — в тому заслуга твоя.
Що голяком не зробили мене — то це та відігнала
Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.
Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,
Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,
Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,
Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,
Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,
Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.
Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла
З поміччю друзів моїх — чим я свій борг оплачу?
Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,
Тільки чи свідчення це матиме силу якусь?
Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,
Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.
От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,
То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.
Ти — поміж героїнь займала б місце почесне,
Ти благородством душі сяяла б серед усіх.
Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,
Може, ще від пелюшок — славні чесноти твої,
Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад
Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,
Стала для інших зразком — якою жона має бути,
Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять?..
Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!
Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.
Ту, що тримала мене, — снаги живої іскрину,
Врешті згасили таки біди, страждання мої.
Все ж, коли в тій похвалі — хоч відблиск давнього хисту,
То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.
7
Може, обличчя мого є карбований образ у тебе —
Вакхову зелень зніми, друже, з волосся мого,
Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам —
Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав?
Так, я тобі не пишу, ти знаєш — не признаєшся,
Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,
Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого
Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.
Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш:
"Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!"
Миле мені це чуття, та у віршах — правдивіший образ,
їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,
Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, —
Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, —
Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,
Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.
Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,
Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,
Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,
Щоб водночас із творцем згинули твори його, —
Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,
Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.
Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,
І переписують їх, і розбирають у вас, —
Нині прошу: хай живуть, дозвілля хай прикрашають,
Хай і про мене вони часом нагадують вам.
Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,
Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.
Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок
Так і не взявся: з-під рук твір мій забрали мені.
Не похвали, отже, — ласки прошу: якщо та, читачу,
Не гордуватимеш ним — матиму це за хвалу.
Шлю тобі ще шість рядків — аби під назвою книги
Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.
'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!
Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!
Зваж їх у світ не поет виряджав — при його похованні
Хтось таки вихопив їх — попелом стати не дав.
Змога була б — я сам шорсткуватий вірш би підправив,
Де там нерівність яка — все б я до ладу довів".
8
Глибоководні назад попливуть — од верхів'їв до моря
Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,
Зорі земля понесе, небосхил — зачорніє під плугом,
Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.
Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі
Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;
Що неможливим щойно здавалося — стане можливим,
Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, —
Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого
Помочі ждав я в біді — першого з-поміж усіх!
Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,
Так ізлякала тебе близькість чужої біди,
Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,
Навіть в останню путь приятеля не провів?
Дружби самої ім'я — святе й шановане всюди —
Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!
Що ж то за труд — того, хто впав, уражений громом,
Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,
Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,
Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить?
Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,
Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,
Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,
Глянути ще раз у цей справді останній мій день!
І на моє "Прощавай!", що його вже ніколи не вчуєш,
Наче відлунням услід відповісти: "Прощавай!"
Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, —
Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.
Може, різнило щось нас? У дружбі тісній не були ми?
Може, ті довгі роки нас не в'язала любов?
Не допускав я тебе у своє — і грайливе, й поважне?
Чи про твоє я не знав — і про поважне, й пусте?
Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти
Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!
Все це намарно пішло — вітрам морським на забаву.
Кануло в Лету усе, до забуття попливло?..
Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,
Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, —
Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,
Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;
Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,
Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.
Та, що ссати тобі свої груди повні давала,
Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.
В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,
Й за безсердечність твою я не судив би тебе.
Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі
Нашої дружби роки правди собі не дали, —
Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,
Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.
9
Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути
Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.
Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,
Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.
Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів,
Хмарні настануть часи — лишишся на самоті.
Бачиш: де крівля ясна — голубів там пурхають зграї,
А до зруйнованих веж птах ні один не летить.
Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,
Так — і друзі у дім, що до кінця зубожів.
Як за супутницю — тінь, коли всміхається сонце,
А не проб'ється з-за хмар, глянеш — і тіні нема,
Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;
Варто нахмуритись їй — врозтіч уся та юрба.
Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!
Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.
Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,
Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.
А як од грому здригнувсь — усі, налякавшись падіння,
Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.
Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться:
Від налітнбго вогню все по сусідству горить.
Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,
Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,
Верх справедливості й міри, — чи буде у гніві за те, що
Ти й до поверженого тепле чуття бережеш?
Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,
НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.
Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом
Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.
А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,
Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.
Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,
Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.
Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають —
Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..
Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.
Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.
Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,
Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.
Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,
Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.
І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,
То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.
І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,
То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець?
Я це одразу сказав, твій хист помітивши: "Друже,
Твій неабиякий дар сцени широкої жде!"
І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,
Лету чи мови птахів пророкував я таке:
Розум — за віщуна, майбутнє він прозріває,
З ним я — не треба прикмет — вгледіти правду зумів.
А що здійснилось усе — тебе й себе з тим вітаю,
Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.
О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло
Не виставляв я колись, а непримітно творив!..
Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,
Так легковажне моє шкоду мені принесло.
Втім, все життя моє — перед тобою: хоч подавав я
Приписи різні, та сам одаль тримався од них.
Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави:
їх і хвалити не варт — от собі жарти пусті.
Виправдань стільки моїх.
Мусив я з ним одійти — так мені Цезар велів.
Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись —
Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.
Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,
Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.
Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:
Дихає ще, та життя не відчуває свого.
І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу
І коли я з забуття знову до тями прийшов,
Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне —
А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...
Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,
Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.
Донька не з нами була.— далеко в лівійському краї
Про мою долю сумну знати вона не могла.
Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали —
Все тут на мій голосний похорон схоже було.
Чоловіки і жінки, навіть діти — й ті наді мною
Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.
І якщо можна мале зіставляти з чимось великим —
Троя такою була, як здобували її.
Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,
Люна вже коней своїх високо в небі вела.
Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,
Що надарма височить побіч пенатів моїх, —
Мовив я: "O божества, що тут живете по сусідству,
Вже мені ваших святинь не озирати повік!
Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,
Нині в останній раз шану од мене прийміть!
І, хоча пізно братись за щит уже після рани, —
Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.
Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,
Похибку прикру мою злочином хай не назве.
Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.
Вляжеться гнів божества — горя убуде мого".
Так я всевишніх благав. А ще палкіше — дружина,
Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.
Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,
Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.
Як не благала вона немов оглухлих Пенатів —
Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.
Ніч одлітала таки — не давала для гаяння часу:
Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.
Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла
Крок мій, а ніч, ота ніч — в Римі остання була.
Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати:
"Гей, зупинись, поміркуй: звідки й куди так спішиш?"
Скільки разів я дурив себе сам: мовляв, не настала
Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.
Тричі ступав на поріг — і тричі намарно: вертались
Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.
Часто, сказавши "Прощай!", я знову ставав балакучим
І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.
Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз
Бачити любих своїх — так я дурив сам себе.
Врешті, куди поспішаю? До скіфів?.. А що залишаю?
Рим?.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!
Так ото просто й піду — живий од живої дружини?..
Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік?..
Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, —
Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили?..
Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,
Кожна година тепер — неоціненний мій зиск".
Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові
Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.
Поки те мовлю я, поки всі плачемо, — в небі засяяв
Люцифер, світла зоря, — темна, одначе, для нас.
Мовби живцем моє тіло ділили: здавалося, бачу
Частку себе — як вона осторонь мене лежить.
Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,
Коні у різні боки рвучко шарпнули його.
Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,
В груди оголені всяк бити руками почав.
Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина
Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені:
"Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!
Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.
Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, —
Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.
В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене — моя вірність.
Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря — ти".
Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,
Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.
Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,
Радше то винос мій був — винос живого мерця.
Потім жона, так я чув, лежала посеред дому
Ницьма: од болю й журби розум потьмарився їй.
А як до тями прийшла і з холодної встала долівки —
Навіть волосся її в попелі, бруді було —
То над собою вона, то над домом самотнім ридала,
Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.
Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх
Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.
Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,
Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.
Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку
Хай подає рятівну через таку далечінь.
4
Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,
Води схитнулися вже, захвилювались під ним.
Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори
Борознимо кораблем — смілості страх додає.
Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!
Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!
Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою
Висне — і з розмаху б'є різьблених наших богів.
Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,
Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.
Блідістю страх льодяний керманича видав: уже він
Сам не керує судном — здався на ласку його.
Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу
Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,
Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,
Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.
І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,
То повернуся туди, де я не смію вже буть.
Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,
Край італійський, куди вже нам нема вороття.
До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!
Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.
Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,
Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.
О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!
Досить того, що мене сам Громовержець скарав.
Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати
Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.
5
Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,
Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,
Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,
Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,
Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,
Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.
Знаєш, кому те кажу, ті спогади — замість імення,
Всі твої добрі діла — дороговказом тобі.
їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,
Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.
Знай же: скоріше мій дух розтане у порожнечі,
Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,
Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги
Переді мною, твою вірну, сердечну любов.
Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,
Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.
Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,
Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.
Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній
Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.
Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця:
Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.
Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив
Збройним рутулам до рук, слави б гучної не мав.
Як на живому вогні випробовують золото жовте,
Так лишень у біді дружби ціну пізнають.
Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,
Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,
Та загримить — і врозтіч усі; з того велелюддя
Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.
Все це раніше я знав — із давніх зразків, але нині
З власних бід я збагнув слів отих правду гірку:
З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє —
Іншим потрібне було щастя моє, а не я.
Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю —
Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!
І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,
Тим благородним чуттям збудите гнів божества.
Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар:
Любить її у своїх, цінить її — в ворогах.
Справа моя не важка: до змовників не приставав я —
Через свою простоту на вигнання заслужив.
Майте ж на оці справу мою: не проґавте нагоди,
Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.
А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, —
Знайте: бажанню його — сили не рівні мої.
Скільки на небі зірок, піщинок — на узбережжі,
Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,
Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,
Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.
Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.
Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!
Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене
Груди із міді були, голос трубою дзвенів,
Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами:
Сам неосяжний предмет був би над сили мої.
Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!
Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.
Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,
Час — великий, зате простір блукань тих малий.
Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,
Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.
Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,
Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.
Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,
Я ж од вітчизни пливу — скараний, гнаний, сумний.
Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,
То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.
Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає
Обрії світу, наш Рим — осідок влади й богів!
Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,
Я ж — од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.
Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,
Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.
Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,
Збройна богиня в боях побіч Улісса була.
Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,
Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.
Те, що він звідав, додай, — переважно одні побрехеньки,
В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.
Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,
Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,
Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що
З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.
6
Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,
Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,
Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,
Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.
Я до падіння близький, а ти мені — наче опора:
Те, що й досі живу, — в тому заслуга твоя.
Що голяком не зробили мене — то це та відігнала
Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.
Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,
Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,
Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,
Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,
Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,
Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.
Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла
З поміччю друзів моїх — чим я свій борг оплачу?
Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,
Тільки чи свідчення це матиме силу якусь?
Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,
Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.
От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,
То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.
Ти — поміж героїнь займала б місце почесне,
Ти благородством душі сяяла б серед усіх.
Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,
Може, ще від пелюшок — славні чесноти твої,
Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад
Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,
Стала для інших зразком — якою жона має бути,
Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять?..
Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!
Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.
Ту, що тримала мене, — снаги живої іскрину,
Врешті згасили таки біди, страждання мої.
Все ж, коли в тій похвалі — хоч відблиск давнього хисту,
То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.
7
Може, обличчя мого є карбований образ у тебе —
Вакхову зелень зніми, друже, з волосся мого,
Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам —
Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав?
Так, я тобі не пишу, ти знаєш — не признаєшся,
Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,
Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого
Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.
Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш:
"Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!"
Миле мені це чуття, та у віршах — правдивіший образ,
їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,
Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, —
Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, —
Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,
Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.
Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,
Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,
Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,
Щоб водночас із творцем згинули твори його, —
Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,
Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.
Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,
І переписують їх, і розбирають у вас, —
Нині прошу: хай живуть, дозвілля хай прикрашають,
Хай і про мене вони часом нагадують вам.
Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,
Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.
Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок
Так і не взявся: з-під рук твір мій забрали мені.
Не похвали, отже, — ласки прошу: якщо та, читачу,
Не гордуватимеш ним — матиму це за хвалу.
Шлю тобі ще шість рядків — аби під назвою книги
Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.
'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!
Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!
Зваж їх у світ не поет виряджав — при його похованні
Хтось таки вихопив їх — попелом стати не дав.
Змога була б — я сам шорсткуватий вірш би підправив,
Де там нерівність яка — все б я до ладу довів".
8
Глибоководні назад попливуть — од верхів'їв до моря
Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,
Зорі земля понесе, небосхил — зачорніє під плугом,
Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.
Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі
Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;
Що неможливим щойно здавалося — стане можливим,
Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, —
Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого
Помочі ждав я в біді — першого з-поміж усіх!
Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,
Так ізлякала тебе близькість чужої біди,
Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,
Навіть в останню путь приятеля не провів?
Дружби самої ім'я — святе й шановане всюди —
Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!
Що ж то за труд — того, хто впав, уражений громом,
Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,
Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,
Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить?
Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,
Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,
Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,
Глянути ще раз у цей справді останній мій день!
І на моє "Прощавай!", що його вже ніколи не вчуєш,
Наче відлунням услід відповісти: "Прощавай!"
Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, —
Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.
Може, різнило щось нас? У дружбі тісній не були ми?
Може, ті довгі роки нас не в'язала любов?
Не допускав я тебе у своє — і грайливе, й поважне?
Чи про твоє я не знав — і про поважне, й пусте?
Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти
Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!
Все це намарно пішло — вітрам морським на забаву.
Кануло в Лету усе, до забуття попливло?..
Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,
Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, —
Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,
Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;
Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,
Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.
Та, що ссати тобі свої груди повні давала,
Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.
В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,
Й за безсердечність твою я не судив би тебе.
Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі
Нашої дружби роки правди собі не дали, —
Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,
Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.
9
Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути
Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.
Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,
Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.
Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів,
Хмарні настануть часи — лишишся на самоті.
Бачиш: де крівля ясна — голубів там пурхають зграї,
А до зруйнованих веж птах ні один не летить.
Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,
Так — і друзі у дім, що до кінця зубожів.
Як за супутницю — тінь, коли всміхається сонце,
А не проб'ється з-за хмар, глянеш — і тіні нема,
Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;
Варто нахмуритись їй — врозтіч уся та юрба.
Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!
Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.
Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,
Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.
А як од грому здригнувсь — усі, налякавшись падіння,
Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.
Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться:
Від налітнбго вогню все по сусідству горить.
Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,
Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,
Верх справедливості й міри, — чи буде у гніві за те, що
Ти й до поверженого тепле чуття бережеш?
Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,
НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.
Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом
Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.
А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,
Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.
Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,
Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.
Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають —
Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..
Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.
Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.
Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,
Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.
Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,
Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.
І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,
То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.
І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,
То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець?
Я це одразу сказав, твій хист помітивши: "Друже,
Твій неабиякий дар сцени широкої жде!"
І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,
Лету чи мови птахів пророкував я таке:
Розум — за віщуна, майбутнє він прозріває,
З ним я — не треба прикмет — вгледіти правду зумів.
А що здійснилось усе — тебе й себе з тим вітаю,
Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.
О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло
Не виставляв я колись, а непримітно творив!..
Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,
Так легковажне моє шкоду мені принесло.
Втім, все життя моє — перед тобою: хоч подавав я
Приписи різні, та сам одаль тримався од них.
Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави:
їх і хвалити не варт — от собі жарти пусті.
Виправдань стільки моїх.