Сумні елегії - Сторінка 8
- Овідій -
Упізнавши, прагнучи слави,
Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: "Це ж я!"
Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,
Щоб із хвалою з'єднать рідкісну вірність твою.
Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:
Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.
Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),
Що пам'ятливий — я, що незрадливий — ти.
Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки
Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.
Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу
Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.
Рук усе ж не складай і стійко — рідкісна риса! —
Дружбі, що в'яже нас, дружбі несхитній служи!
Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,
Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.
Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,
Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.
Хто з тобою у кровнім зв'язку, хай так тебе любить,
Як близнюка свого — Кастора — любить близнюк.
Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,
Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.
Донька — зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,
Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.
6
З часом привчається віл терпляче плуга тягнути —
Сам же він шию нагне в лукоподібне ярмо;
З часом скоряється кінь віжкам, хоча й норовистий, —
Поки гнуздають його, вже не стає на диби;
З часом стихає лють лячного пунійського лева —
Дикість, що нею жахав, не озивається вже;
Навіть індійський слон із часом вчиться служити:
Велет виконує все, що лиш йому повелять.
Час промине — й на лозі виногроно туге набрякає;
Грає у ягоді сік, ледве вміщається в ній.
З часом із зерня стебло розцвітає колосом сивим,
Плід, на початку терпкий, потім медовим стає.
Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом,
Час непомітно зітре криці чи каменя твердь.
Він найдикішу лютість гамує, гасить повільно,
З серця знімає тягар і проганяє печаль.
Раду з усім собі давність дає, ступаючи тихо,
Тільки безсила вона проти моєї журби.
Двічі, відколи я тут, на токах зерно молотили,
Двічі вже гроно туге боса чавила нога.
Та за той довгий час терплячості я не навчився,
Начебто вчора лишень горе спіткало мене.
Часто й старий уже віл важкого ярма уникає,
Часто вудила гризе навіть об'їжджений кінь.
Туга моя ще чорніша тепер, ніж два роки тому,
Хоч не змінилась, але час їй додав чорноти.
Спершу не до кінця усвідомлював я своє горе,
Нині — вже до кінця, от і гострішає біль.
Це неабияка річ — почерпнути свіжої сили,
Поки до решти її не ізсушила біда!
І чи не краще свіжий борець на жовтій арені
Виступить, аніж пітний, що боротьбою втомивсь?
І гладіатор сміліше йде в бій, коли свою зброю
Власною кров'ю іще забагрянити не встиг.
Непогамовні вітри не страшні кораблеві новому,
А для старого — біда й під перелітним дощем.
Так от і я: колись легше знегоди свої переносив,
Нині обтяжує їх днів плетениця сумна.
Вірте, збуваюся сил, але — вже недовго терпіти:
Сам те пророчу собі з немочі тіла свого.
Сили бракне, кажу, з рум'янця — сліду немає,
Шкіра — сухість одна, ледь укриває кістки.
Так, я тілом ослаб, та значно більше — душею:
Бачить вона лиш одне: вічну скорботу свою.
Рим далеко відсіль; моя втіха, друзі, — далеко,
І найдорожча з усіх — ой, як далеко тепер!..
Близько — скіфи і ґети в штанах, понурі сусіди,
Все — і далеке й близьке — наче на рану сіль.
Є надія, проте, — розрада моя в тій печалі:
Скоро ті муки мої смерть рятівна перерве.
7
Двічі до мене по лютій зимі наблизилось сонце,
Двічі, сягнувши Риб, шлях закруглило воно.
Стільки часу спливло, а ти таки не спромігся
Хоч би рядочком одним поспівчувати мені!
Де ж люб'язність твоя? Таж інші, хоч і не тісно
Дружба в'язала нас, пишуть вигнанцю листи.
То чому ж досі, чому — коли сувій розгортаю,
Маю надію, що там буде імення твоє?
Може — дали б то боги! — ти пишеш, тільки до мене
Із багатьох тих листів жоден чомусь не дійшов.
Дійсно! Все так і є! Інакше — скажу, що в Горгони
Чорним гадюччям довкіл їжилось грізне чоло,
Що нижче пояса в діви шкірились пси, що Химера,
Тілом левиця й змія, дихала вбивчим вогнем,
Що, позроставшись грудьми, жили люди чотириногі,
Що був тритілий пастух, був і тритілий пес,
Гарпії, Сфінкс, а ще — змієноге плем'я Гігантів,
Як і сторукий Пас і чоловік-напівбик, —
Радше в ті чуда, аніж у твою переміну повірю,
Друже, у те, що забув, викинув з серця мене!
Скільки то гір, доріг між нами — не зрахувати!..
Скільки річок, рівнин, навіть морів пролягло —
Є тисячі причин — чому, хоч листи висилаєш,
Досі з них жоден мені ще не потрапив до рук.
Пишучи часто, долай ті причини, аби не шукав я
Те, що доводиться: чим виправдать маю тебе.
8
Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір'ю,
Старість, де волос темнів, білим уже повела.
Вже хворобливі надходять літа — пора небадьора,
Вже наче й сам собі зайвим стаю тягарем.
Нині, поклавши край трудам виснажним, мені б жити
В спокої, а головне — жодного страху не знать!
Нині б вітати я мав дороге для мене дозвілля,
Часом (то втіха моя!) братись до милих занять,
І шанувати скромне житло стародавніх Пенатів,
Батьківську ниву, на жаль, осиротілу тепер.
Чуючи ласку жони, щебетання милих онуків,
Мав би вік доживать я на вітчизні своїй.
От яку старість ще молодим я бачив для себе,
І, видавалось мені, що заслужив на таку.
Інше снували боги: суходолами гнавши, морями,
У савроматські краї врешті мене привели.
Судна, що в бурях були, для направи в гавань заводять,
їх серед моря тонуть не залишає ніхто;
Щоб не зганьбити своїх перемог, упавши зненацька,
Кінь, що вже вибився з сил, тихо пасеться собі.
Воїн, що вже застарий до важкої військової служби,
Ларам, прадавнім богам, зброю свою оддає.
Так і мене, кому сили надточує старість повільна,
Вже б дерев'яним пора нагородити мечем.
Нині пора вже не під сарматським дихати небом,
І не до ґетських тягтись, чуючи спрагу, джерел,
А десь у Римі — то милуватись його велелюддям,
То на дозвіллі піти в затінок наших садів.
Так уявляв я собі (прийдешні біди й не снились!)
Без хвилювань та тривог віку свого доживать.
Доля сказала — ні! Як раніш мене пестила в Римі,
Так мене нині гнітить, сивого, на чужині.
Десять я гідно прожив п'ятиліть, тепер — похилився:
Надто вже прикрий тягар гіршої частки життя.
Вже до близької мети, здавалось, — рукою подати,
Та з колісниці нараз друзки лишились одні.
Чи, нерозсудливий, я переповнив гнівом до себе
Мужа, що світу всьому дивну ласкавість явив?
Хай я її похитнув своїм необачним учинком,
Та за той вчинок усе ж не поплатився життям!
От і живу, де світу межа, під північною віссю,
Де непривітна лежить, зліва од Понту, земля.
Хай би таке віщували мені чи Додона, чи Дельфи —
Пустопорожніми б я дві ті святині назвав.
Де є міцність така, — хоч бери обруч з адаманту,
Що не розбила б її Батька вогненна стріла?
Де є така височінь, безпека така, що стояла б
Вище од божества чи дорівняла б йому?
Я от кару несу: частково за власну провину,
Більше, однак, через те, що божество розгнівив.
Приклад моїх бідувань хай буде вам за науку:
Дбайте про ласку того, хто вже на рівні богів!
9
Ймення твого не назву, якщо можна, якщо даси згоду —
Так усі вчинки твої кануть у Лету німу.
Хай лиш ласкавість мою розчулить сльоза твоя пізня,
Хай буде видно, що ти — сам дорікаєш собі.
Ще й засуди себе сам, із життя старайся зітерти
Час, коли душу твою шал Тісіфони посів.
А коли ні, коли все ще ненависть чуєш до мене, —
Що ж, нехай кривда моя зброю бере захисну.
Хоч би я був (а я таки є!) десь на краю світу,
Та через гори, моря гнів мій досягне тебе!
Всі ж бо права, нагадаю тобі, лишив мені Цезар:
Чим, запитаєш, скарав? — Риму позбавив мене!
Втім, у вітчизну, тільки б він жив, гадаю вернутись:
Громом уражений дуб часто у зелені знов.
Хай і не мав би я змоги за кривду віддати належне,
Музи снаги додадуть, Музи й озброять мене.
Хоч у далекім краю, де скіфи, живу, й наді мною
Так уже близько — сухі, що не заходять, зірки,
Голос мій жалібний між безкрайні піде племена,
Світ, хоч яка далина, всюди почує його.
Що не скажу — од сходу ген аж на захід полине;
Свідком західних слів стане віддалений схід.
Через моря, через обшир землі мій голос почують,
Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.
Тож про твій злочин не тільки твоє почує століття:
Із роду в рід буде йти слава про тебе лиха.
Вже пориваюся в бій, а рогів усе ще не маю,
Краще б ті роги, однак, не знадобились мені!
Цирк ще порожній, а бик уже б'є копитом об землю,
Сипле з-під нього піском, лють роздуває в собі.
Я задалеко зайшов!.. Сурми до відступу, Музо,
Поки ще ймення своє може приховувать він.
10
Ось я — хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,
Ближче пізнати мене — твору й цього не одкинь.
Щедрий на хвилі холодні Сульмон — моя батьківщина,
Десять по дев'ять миль — відстань до Риму відсіль.
Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили
Консули, що полягли, долю єдину на двох.
Має вагу це чи ні, та мій рід — із вершників давніх,
Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.
Первістком не довелось мені бути: переді мною,
Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.
Тож уродини обом нам осяяв один Світлоносець,
А задля дня одного — два випікались коржі.
Перший із ряду днів п'ятиденного свята Мінерви,
Збройної діви, цей день славила кров на піску.
Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:
В Римі навчалися ми — в славних тоді вчителів.
До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:
Форум вабив його, й Форуму зброя — слова.
Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,
Муза мене тайкома в діло втягала своє.
Батько не раз дорікав: "І навіщо тобі ці марниці?
Віршами сам Меонід не доробився майна".
Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,
Брався писати тоді вільні від ритму слова.
Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,
Тільки-но слово скажу — віршем виходить воно.
Так непомітно бігли роки дитинні — і брат мій,
А після нього і я тогу дорослу влягли.
Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,
Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.
Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,
Вмер — і тоді я себе мовби нецілим одчув.
Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:
Третім став у числі обраних наглядачів.
Далі — до курії шлях, що був мені не під силу,
Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.
Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,
Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.
До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,
Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:
І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.
Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний —
З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.
Понтик, гекзаметром славний, а Басе — елегійним двовіршем,
Також у колі моїх друзів солодких були.
Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій —
Пісню добірну снував на авзонійській струні.
Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом
Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом — Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Як я до старших — так і до мене ставилась молодь:
Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.
А коли вірші свої я вперше читав перед людом,
Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.
Перше натхнення моє — оспівана в цілому Римі
Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.
Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,
Тут же вогню віддавав — щоб виправляв помилки.
Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,
Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.
Серце моє м'яке й Купідонові стріли діймали,
Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.
А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,
В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.
Ще майже хлопцем я був — із пустою мене одружили
Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.
Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,
Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.
От лише третій судилося довго зі мною пробути,
Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.
Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила
Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.
Батько до дев'яти п'ятиліть іще раз додавши
Дев'ять, ними й замкнув коло своє життьове.
Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,
Згодом і матері я почесті склав жалібні.
Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,
Бо закінчили життя ще до вигнання мого!
Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,
Вмерши, над сином своїм не побивались вони.
Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,
І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,
І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,
І на стігійськім суді будуть судити мене, —
Знайте, молю, — не мені вас обманювать, — я на вигнанні
Не через злочин якийсь — це необачність була.
Манам достатньо цього.
Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: "Це ж я!"
Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,
Щоб із хвалою з'єднать рідкісну вірність твою.
Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:
Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.
Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),
Що пам'ятливий — я, що незрадливий — ти.
Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки
Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.
Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу
Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.
Рук усе ж не складай і стійко — рідкісна риса! —
Дружбі, що в'яже нас, дружбі несхитній служи!
Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,
Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.
Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,
Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.
Хто з тобою у кровнім зв'язку, хай так тебе любить,
Як близнюка свого — Кастора — любить близнюк.
Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,
Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.
Донька — зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,
Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.
6
З часом привчається віл терпляче плуга тягнути —
Сам же він шию нагне в лукоподібне ярмо;
З часом скоряється кінь віжкам, хоча й норовистий, —
Поки гнуздають його, вже не стає на диби;
З часом стихає лють лячного пунійського лева —
Дикість, що нею жахав, не озивається вже;
Навіть індійський слон із часом вчиться служити:
Велет виконує все, що лиш йому повелять.
Час промине — й на лозі виногроно туге набрякає;
Грає у ягоді сік, ледве вміщається в ній.
З часом із зерня стебло розцвітає колосом сивим,
Плід, на початку терпкий, потім медовим стає.
Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом,
Час непомітно зітре криці чи каменя твердь.
Він найдикішу лютість гамує, гасить повільно,
З серця знімає тягар і проганяє печаль.
Раду з усім собі давність дає, ступаючи тихо,
Тільки безсила вона проти моєї журби.
Двічі, відколи я тут, на токах зерно молотили,
Двічі вже гроно туге боса чавила нога.
Та за той довгий час терплячості я не навчився,
Начебто вчора лишень горе спіткало мене.
Часто й старий уже віл важкого ярма уникає,
Часто вудила гризе навіть об'їжджений кінь.
Туга моя ще чорніша тепер, ніж два роки тому,
Хоч не змінилась, але час їй додав чорноти.
Спершу не до кінця усвідомлював я своє горе,
Нині — вже до кінця, от і гострішає біль.
Це неабияка річ — почерпнути свіжої сили,
Поки до решти її не ізсушила біда!
І чи не краще свіжий борець на жовтій арені
Виступить, аніж пітний, що боротьбою втомивсь?
І гладіатор сміліше йде в бій, коли свою зброю
Власною кров'ю іще забагрянити не встиг.
Непогамовні вітри не страшні кораблеві новому,
А для старого — біда й під перелітним дощем.
Так от і я: колись легше знегоди свої переносив,
Нині обтяжує їх днів плетениця сумна.
Вірте, збуваюся сил, але — вже недовго терпіти:
Сам те пророчу собі з немочі тіла свого.
Сили бракне, кажу, з рум'янця — сліду немає,
Шкіра — сухість одна, ледь укриває кістки.
Так, я тілом ослаб, та значно більше — душею:
Бачить вона лиш одне: вічну скорботу свою.
Рим далеко відсіль; моя втіха, друзі, — далеко,
І найдорожча з усіх — ой, як далеко тепер!..
Близько — скіфи і ґети в штанах, понурі сусіди,
Все — і далеке й близьке — наче на рану сіль.
Є надія, проте, — розрада моя в тій печалі:
Скоро ті муки мої смерть рятівна перерве.
7
Двічі до мене по лютій зимі наблизилось сонце,
Двічі, сягнувши Риб, шлях закруглило воно.
Стільки часу спливло, а ти таки не спромігся
Хоч би рядочком одним поспівчувати мені!
Де ж люб'язність твоя? Таж інші, хоч і не тісно
Дружба в'язала нас, пишуть вигнанцю листи.
То чому ж досі, чому — коли сувій розгортаю,
Маю надію, що там буде імення твоє?
Може — дали б то боги! — ти пишеш, тільки до мене
Із багатьох тих листів жоден чомусь не дійшов.
Дійсно! Все так і є! Інакше — скажу, що в Горгони
Чорним гадюччям довкіл їжилось грізне чоло,
Що нижче пояса в діви шкірились пси, що Химера,
Тілом левиця й змія, дихала вбивчим вогнем,
Що, позроставшись грудьми, жили люди чотириногі,
Що був тритілий пастух, був і тритілий пес,
Гарпії, Сфінкс, а ще — змієноге плем'я Гігантів,
Як і сторукий Пас і чоловік-напівбик, —
Радше в ті чуда, аніж у твою переміну повірю,
Друже, у те, що забув, викинув з серця мене!
Скільки то гір, доріг між нами — не зрахувати!..
Скільки річок, рівнин, навіть морів пролягло —
Є тисячі причин — чому, хоч листи висилаєш,
Досі з них жоден мені ще не потрапив до рук.
Пишучи часто, долай ті причини, аби не шукав я
Те, що доводиться: чим виправдать маю тебе.
8
Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір'ю,
Старість, де волос темнів, білим уже повела.
Вже хворобливі надходять літа — пора небадьора,
Вже наче й сам собі зайвим стаю тягарем.
Нині, поклавши край трудам виснажним, мені б жити
В спокої, а головне — жодного страху не знать!
Нині б вітати я мав дороге для мене дозвілля,
Часом (то втіха моя!) братись до милих занять,
І шанувати скромне житло стародавніх Пенатів,
Батьківську ниву, на жаль, осиротілу тепер.
Чуючи ласку жони, щебетання милих онуків,
Мав би вік доживать я на вітчизні своїй.
От яку старість ще молодим я бачив для себе,
І, видавалось мені, що заслужив на таку.
Інше снували боги: суходолами гнавши, морями,
У савроматські краї врешті мене привели.
Судна, що в бурях були, для направи в гавань заводять,
їх серед моря тонуть не залишає ніхто;
Щоб не зганьбити своїх перемог, упавши зненацька,
Кінь, що вже вибився з сил, тихо пасеться собі.
Воїн, що вже застарий до важкої військової служби,
Ларам, прадавнім богам, зброю свою оддає.
Так і мене, кому сили надточує старість повільна,
Вже б дерев'яним пора нагородити мечем.
Нині пора вже не під сарматським дихати небом,
І не до ґетських тягтись, чуючи спрагу, джерел,
А десь у Римі — то милуватись його велелюддям,
То на дозвіллі піти в затінок наших садів.
Так уявляв я собі (прийдешні біди й не снились!)
Без хвилювань та тривог віку свого доживать.
Доля сказала — ні! Як раніш мене пестила в Римі,
Так мене нині гнітить, сивого, на чужині.
Десять я гідно прожив п'ятиліть, тепер — похилився:
Надто вже прикрий тягар гіршої частки життя.
Вже до близької мети, здавалось, — рукою подати,
Та з колісниці нараз друзки лишились одні.
Чи, нерозсудливий, я переповнив гнівом до себе
Мужа, що світу всьому дивну ласкавість явив?
Хай я її похитнув своїм необачним учинком,
Та за той вчинок усе ж не поплатився життям!
От і живу, де світу межа, під північною віссю,
Де непривітна лежить, зліва од Понту, земля.
Хай би таке віщували мені чи Додона, чи Дельфи —
Пустопорожніми б я дві ті святині назвав.
Де є міцність така, — хоч бери обруч з адаманту,
Що не розбила б її Батька вогненна стріла?
Де є така височінь, безпека така, що стояла б
Вище од божества чи дорівняла б йому?
Я от кару несу: частково за власну провину,
Більше, однак, через те, що божество розгнівив.
Приклад моїх бідувань хай буде вам за науку:
Дбайте про ласку того, хто вже на рівні богів!
9
Ймення твого не назву, якщо можна, якщо даси згоду —
Так усі вчинки твої кануть у Лету німу.
Хай лиш ласкавість мою розчулить сльоза твоя пізня,
Хай буде видно, що ти — сам дорікаєш собі.
Ще й засуди себе сам, із життя старайся зітерти
Час, коли душу твою шал Тісіфони посів.
А коли ні, коли все ще ненависть чуєш до мене, —
Що ж, нехай кривда моя зброю бере захисну.
Хоч би я був (а я таки є!) десь на краю світу,
Та через гори, моря гнів мій досягне тебе!
Всі ж бо права, нагадаю тобі, лишив мені Цезар:
Чим, запитаєш, скарав? — Риму позбавив мене!
Втім, у вітчизну, тільки б він жив, гадаю вернутись:
Громом уражений дуб часто у зелені знов.
Хай і не мав би я змоги за кривду віддати належне,
Музи снаги додадуть, Музи й озброять мене.
Хоч у далекім краю, де скіфи, живу, й наді мною
Так уже близько — сухі, що не заходять, зірки,
Голос мій жалібний між безкрайні піде племена,
Світ, хоч яка далина, всюди почує його.
Що не скажу — од сходу ген аж на захід полине;
Свідком західних слів стане віддалений схід.
Через моря, через обшир землі мій голос почують,
Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.
Тож про твій злочин не тільки твоє почує століття:
Із роду в рід буде йти слава про тебе лиха.
Вже пориваюся в бій, а рогів усе ще не маю,
Краще б ті роги, однак, не знадобились мені!
Цирк ще порожній, а бик уже б'є копитом об землю,
Сипле з-під нього піском, лють роздуває в собі.
Я задалеко зайшов!.. Сурми до відступу, Музо,
Поки ще ймення своє може приховувать він.
10
Ось я — хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,
Ближче пізнати мене — твору й цього не одкинь.
Щедрий на хвилі холодні Сульмон — моя батьківщина,
Десять по дев'ять миль — відстань до Риму відсіль.
Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили
Консули, що полягли, долю єдину на двох.
Має вагу це чи ні, та мій рід — із вершників давніх,
Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.
Первістком не довелось мені бути: переді мною,
Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.
Тож уродини обом нам осяяв один Світлоносець,
А задля дня одного — два випікались коржі.
Перший із ряду днів п'ятиденного свята Мінерви,
Збройної діви, цей день славила кров на піску.
Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:
В Римі навчалися ми — в славних тоді вчителів.
До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:
Форум вабив його, й Форуму зброя — слова.
Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,
Муза мене тайкома в діло втягала своє.
Батько не раз дорікав: "І навіщо тобі ці марниці?
Віршами сам Меонід не доробився майна".
Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,
Брався писати тоді вільні від ритму слова.
Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,
Тільки-но слово скажу — віршем виходить воно.
Так непомітно бігли роки дитинні — і брат мій,
А після нього і я тогу дорослу влягли.
Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,
Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.
Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,
Вмер — і тоді я себе мовби нецілим одчув.
Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:
Третім став у числі обраних наглядачів.
Далі — до курії шлях, що був мені не під силу,
Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.
Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,
Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.
До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,
Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:
І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.
Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний —
З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.
Понтик, гекзаметром славний, а Басе — елегійним двовіршем,
Також у колі моїх друзів солодких були.
Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій —
Пісню добірну снував на авзонійській струні.
Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом
Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом — Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Як я до старших — так і до мене ставилась молодь:
Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.
А коли вірші свої я вперше читав перед людом,
Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.
Перше натхнення моє — оспівана в цілому Римі
Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.
Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,
Тут же вогню віддавав — щоб виправляв помилки.
Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,
Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.
Серце моє м'яке й Купідонові стріли діймали,
Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.
А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,
В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.
Ще майже хлопцем я був — із пустою мене одружили
Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.
Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,
Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.
От лише третій судилося довго зі мною пробути,
Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.
Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила
Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.
Батько до дев'яти п'ятиліть іще раз додавши
Дев'ять, ними й замкнув коло своє життьове.
Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,
Згодом і матері я почесті склав жалібні.
Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,
Бо закінчили життя ще до вигнання мого!
Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,
Вмерши, над сином своїм не побивались вони.
Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,
І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,
І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,
І на стігійськім суді будуть судити мене, —
Знайте, молю, — не мені вас обманювать, — я на вигнанні
Не через злочин якийсь — це необачність була.
Манам достатньо цього.