Світ Софії - Сторінка 37

Зрозумій мене. Ми просиділи понад дві години, і увесь той час, по суті, тільки я й говорив. Хіба ти не мала повернутися додому на обід?

Софії видалося, ніби філософ хоче її вигнати. Вона вийшла до передпокою, напружено думаючи, чому ж він обмовився. Альберто провів її.

Під невеличким вішаком, на якому висіло усяке вбрання, що нагадувало театральні костюми, спав Гермес Альберто кивнув на пса:

~ Він прийде за тобою.

— Дякую за гостину, — сказала Софія. Вона підстрибнула і міцно обняла Альберто.

— Ти найкращий і наймиліший учитель філософії, якого я коли-небудь знала, — мовила вона і з тими словами вийшла на сходову клітку

На прощання Альберто промовив:

— Невдовзі ми побачимося знову, Гільдо.

Софія зосталася сама. Знову Альберто, цей паскудник, обмовився! Софія уже хотіла загримати в двері, але щось її стримала

На вулиці їй спало на думку, що вона зовсім не має грошей, тож доведеться усю дорогу додому йти пішки. От чорт! Мама буде хвилюватися і сердитися, якщо вона не повернеться до шостої.

Не пройшла дівчинка і кілька кроків, як несподівано помітила на тротуарі десятку. Квиток на автобус з пересадкою коштує саме десять крон.

Софія розшукала автобусну зупинку і стала чекати на автобус, котрий їхав до Стурторґет. А звідти інший автобус довозив ЇЇ майже до самої хати.

Чекаючи на Стурторґет наступного автобуса, дівчинка подумала про те, як їй пощастило з десяткою саме тоді, коли вона їй так була потрібна.

А може, це батько Гільди там її поклав? Він же був майстром розставляти різні речі у найнесподіваніших місцях.

Як йому це вдається, якщо він у Лівані?

І чому Альберто помилився іменем? До того ж не раз, а двічі?

Софія відчула, як їй сипонуло холодом по плечах.

БАРОКО

...матерія та сама, з якої снуються сни...

Минуло кілька днів, а від Альберто не було ні слуху ні духу. Софія по кілька разів на день виходила в сад. виглядаючи Гермеса. Мамі вона розказала, що пес сам знайшов дорогу додому, а його господар, старий учитель фізики, запросив її до себе в гості. Він розповів Софії про Сонячну систему та нову науку, яка зародилася у XVI столітті.

Юрунн Софія розповіла більше: про гостину в Альберто, про поштівку на сходовій клітці та про десять крон, які знайшла дорогою додому. А сон про Гільду та золотий хрестик приберегла для себе.

У вівторок, 29 травня, Софія витирала на кухні посуд, а мама дивилася у вітальні "Новини дня". Коли музична заставка закінчилася, до Софії долинув голос диктора, який повідомляв, що від вибуху гранати загинув майор норвезького батальйону ООН.

Дівчинка кинула на стіл рушник і вихором влетіла до вітальні. Ще кілька секунд на екрані було видно солдатів у синіх беретах, а потім продовжилися новини.

— О ні! — вирвалося у Софії. Мама обернулася до дочки.

— Так, війна — це страшна річ... Тут Софія розридалася.

— Але, Софіє! Чому це тебе так вразило?

— Вони назвали його ім'я?

— Так... Але я не пригадую. По-моєму, він з Грімстада,

— Хіба це не те ж саме, що Ліллесанн?

— Не вигадуй.

— Однак, якщо хтось живе у Грімстаді, то, напевно, ходить до школи у Ліллесанні,

Софія перестала плакати. Тепер захвилювалася мама. Вона встала з крісла і вимкнула телевізор.

— Що це за нові вибрики, Софіє?

— Нічого особливого...

— Щось є. Напевно, маєш таки коханого, і мені здається, набагато старшого від тебе. Скажи: ти знаєш якогось чоловіка у Лівані?

— Зовсім ні...

— А може, зустрічаєшся з сином того, хто у Лівані?

— Та ні ж бо. Я навіть доньки його ні разу не бачила.

— Кого це "його"?

— Це не твоя справа.

— Як не моя справа?

— А якщо я тебе почну випитувати? Чому тата немає ніколи вдома? Може тому, що ви боїтеся розлучення? А може ти маєш коханця, про якого не знаємо ні я, ні тато? І так далі, і так далі. Давай розпитуватимемо одна одну навзаєм.

— У кожному разі наїи треба поговорити.

— Можливо. Але зараз я дуже втомлена і хочу спати. До того ж у мене "гості".

І Софія побігла нагору до своєї кімнати, ледь стримуючи плач. Не встигла вона помитися і залізти під ковдру, як увійшла мама.

Софія вдала, ніби спить, хоча добре знала, що мама не вірить у це. Вона чудово розуміла, що мама не вірить, ніби Софія вірить, що мама вірить, що вона спить. В усякому разі мама прийняла Софіїну гру. Вона сіла на край ліжка і погладила доньку по голові.

Софії подумалося, як важко вести таке подвійне життя. Вона була б уже рада, якби той курс філософії нарешті закінчився. Можливо, вони завершать навчання до її дня народження чи принаймні до святого Івана, коли з Лівану повернеться тато Гільди...

— Я б хотіла відсвяткувати свій день народження, — сказала Софія.

— Чудово. Кого ми запросимо?

— Багатьох... Можна?..

— Звичайно. У нас великий сад... Будемо сподіватися на гарну погоду

— От би влаштувати забаву у святіванський вечір.

— Чом би й ні.

— Це важливий день, — промовила Софія, полинувши думками деінде.

— О так...

— Мені здається, я так подорослішала останнім часом.

— Це ж чудово.

— Не знаю.

Розмовляючи з мамою, Софія лежала, зарившись головою у подушку.

Тепер заговорила мама:

— Ти мусиш розповісти мені, чому ти сьогодні... така не-врівноважена.

— А ти завжди бувала врівноважена у свої п'ятнадцять років?

— Маєш рацію. Однак ти добре знаєш, про що я кажу. Софія обернулася обличчям до мами.

— Пес називається Гермес, — почала вона. —Так?

— Його господар — чоловік на ім'я Альберто.

— Добре.

— Він живе у старому місті.

— Ти зайшла зі собакою аж так далеко?

— А що в тому поганого?

— Цей пес бував уже тут не раз, сама казала.

— Хіба я таке говорила?

Софія задумалася, їй хотілося розповісти якнайбільше, але не все.

— Тебе ж ніколи немає вдома.

— Я на роботі.

— Альберто і Гермес не раз уже бували тут і раніше.

— З якої рації? Вони заходили до хати?

— Чи не могла б ти задавати питання по одному? Ні, вони не були в хаті. Але часто гуляють по лісі. Невже у цьому є щось таке вже загадкове?

— Та ні, жодної загадковості.

— Вирушаючи на прогулянку, вони минали нашу хвіртку. Якось, повертаючись зі школи, я зустріла Гермеса, а потім познайомилася і з Альберто.

— А як це пов'язано з білим кроликом?

— Про кролика розповів Альберто. Він справжній філософ. А ще розповів про усіх філософів.

— Як? Через паркан?

— Ми собі присіли на хвильку, невже не зрозуміло? А ще він писав мені листи і навіть дуже багато. Кілька разів листи приносив листоноша, та здебільшого Альберто сам вкидав їх до скриньки під час прогулянки.

— І той "амурний" лист, якого ти тоді одержала, також?

— Так, але він зовсім не був "амурним".

— Писав тільки про філософів?

— Уяви собі, що так. Від нього я здобула більше знань, ніж за вісім років у школі. Чи доводилось тобі коли-небудь чути, наприклад, про Джордано Бруно, якого спалили на вогнищі 1600 року? Або про закон всесвітнього тяжіння Ньютона?

— Ні. Мені багато чого невідомо...

— Наскільки я знаю, ти поняття не маєш, чому Земля обертається навколо Сонця, хоча це твоя планета.

— Скільки ж йому років?

— Хтозна... Мабуть, п'ятдесят.

— А що у нього спільного з Ліваном?

Це було найкаверзніше запитання. Усі думки перемішалися Софії у голові. І тоді вона випалила перше-ліпше, що спало їй на гадку:

— Альберто має брата, майора батальйону ООН. Той брат, власне, з Ліллесанну. Це, напевно, він жив колись у Хатині Майора.

— Потішне ім'я — Альберто.

— Можливо.

— Звучить якось по-італійськи.

— Знаю. Врешті усе. що має хоч якусь вартість, походить з Греції або Італії.

— Але він розмовляє по-норвезьки?

— Бездоганно.

— Знаєш, що я подумала, Софіє? Давай коли-небудь запросимо цього твого Альберто до нас у гості. Я ще ніколи не зустрічалася зі справжнім філософом.

— Побачимо.

— А може, запросимо його на твої уродини? Товариство людей різних поколінь дуже цікаве. Тоді, можливо, і мені буде дозволено залишитися. Я б могла накривати на стіл. Непогана ідея, правда?

— Якщо він захоче. У кожному разі з ним цікавіше розмовляти, ніж з хлопцями нашого класу. Але...

-Що?

— Мої друзі можуть подумати, що Альберто твій новий коханець.

— Ти їм поясниш, що це не так.

— Побачимо.

— Так, побачимо. Знаєш, Софіє, це правда, що між мною і татом не завжди бували гарні стосунки, але ніколи не було когось іншого...

— Я уже хочу спати. Мене так болить живіт.

— Принести тобі таблетку?

— Принеси.

Коли мама повернулася з ліками та склянкою води, Софія уже спала.

31 травня було в четвер. Софія ледве висиділа останні уроки в школі. Відколи у її житті з'явилася філософія, вона стала собі краще давати раду з деякими шкільними предметами.

Оцінки у неї здебільшого коливалися між "четвіркою" та "п'ятіркою", але за останній місяць одержала тверді "п'ятірки" з контрольної з суспільствознавства та за домашній твір. Гірше було з математикою.

На останньому уроці вони знову писали класний твір. Софії випало завдання "Людина та техніка". Вона написала про ренесанс та наукову революцію, про новий погляд на природу, про Френсіса Бекона, якому належить знаменитий вислів "Знання — це сила", та про новий науковий метод. Вона старанно обґрунтувала думку, що емпіричний метод був попередником технічних відкриттів. А потім писала уже все, що спало їй на гадку про негативні аспекти технічного прогресу. "Усе, що б не робила людина, можна використати для добра і для зла. Добро і зло, як біле і чорне, постійно переплітаються між собою, а деколи склубочуються так міцно, що й годі їх роз'єднати", — цими словами Софія завершила свій твір.

Коли вчитель роздавав зошити з творами, він нахилився до Софії і, хитро примружившись, заглянув їй у вічі.

Вона отримала "п'ятірку" з плюсом ще й коментар: "Звідки ти цього набралася?"

Софія вийняла фломастер і написала у зошиті великими літерами: "Я вивчаю філософію".

У ту мить, як вона згортала зошит, з-поміж сторінок щось випало. Це була листівка з Лівану. Софія схилилася над партою і пробігла очима текст.

Люба Гільдо! Ти читатимеш цю листівку уже після нашої телефонної розмови, коли я тобі розповів про трагічний випадок, який тут стався. Часом запитую себе, чи вдалося б уникнути воєн та насильства, якби люди були хоч трохи розсудливіші. Можливо, найкращім засобом проти війни міг би стати невеличкий курс філософії Скажімо, короткий підручник філософії, виданий ООН, екземпляр якого рідною мовою одержував би в подарунок кожний новонароджений мешканець Землі.