Світ Софії - Сторінка 8

Разом з конвертом вона піднялася нагору до своєї кімнати, щоб одразу взятися за читання. Але сьогодні Софія ще й пильнуватиме поштову скриньку

Теорія атомів

Привіт, Софіє! Нині ти почуєш про останнього великого натурфілософа. Він називався Демокріт (бл. 460 — 370 р. до Р. X.) і походив з міста Абдери, що на північному узбережжі Егейського моря. Якщо ти зрозуміла загадку склада-нок, то зовсім легко збагнеш, у чому полягало завдання цього філософа.

Демокріт погоджувався зі своїми попередниками, що причина змін у природі полягала зовсім не в тому, наче щось насправді "змінювалося". Він припускав, що все навколо складається з малень'ких невидимих частинок, кожна з яких вічна і незмінна. Демокріт назвав ці найменші частинки атомами.

Слово "атом" означає неподільний. Для Демокріта важливо було довести, що матерія, з якої створено все навколо, не може й далі поділятися на ще дрібніші часточки. Якби так було, атоми уже не могли б служити будівельним матеріалом. Подумай, якби атоми щораз більше дробилися й ділилися на нові частинки, вся природа розрідла би й потекла, як суп, у який раз у раз доливають води.

Будівельний матеріал природи мусить обов'язково бути вічним — бо ніщо не твориться з нічого. Тут Демокріт погоджувався з Парменідом та елеатами. Далі він вважав, що всі атоми повинні бути міцними й масивними. Але не однаковими. Якби атоми не різнилися між собою, нам важко було б знайти переконливе пояснення, як вони з'єднуються між собою, творячи мак чи оливкове дерево, шкіру кози чи людське волосся.

У природі існує безмежно багато різноманітних атомів, стверджував Демокріт. Деякі з них круглі й гладенькі, інші асиметричні і кривобокі. Саме завдяки розмаїттю форм і несхожості вони можуть з'єднуватись, утворюючи безліч усіляких тіл. Але через те, що їхня кількість небезмежна і небезмежне розмаїття їхніх форм, усі вони вічні, незмінні й неподільні.

Кали тіло — наприклад, дерево або тварина — вмирає, відбувається процес розпаду, атоми розсипаються, і з них знову можна складати нові тіла. Атоми рухаються в просторі і завдяки своїм "гачечкам" та "зачіпкам" можуть з'єднуватися докупи, утворюючи предмети, які нас оточують.

Тепер ти зрозуміла, про що йшлося, коли я говорив про складанки? Вони мають майже всі властивості, які Демокріт приписував атомам, і тому так цікаво щось з них вимудровувати. Передовсім вони неподільні. Вони різні за формою й розмірами, масивні й нероздільні. Окрім того, складанки мають "гачки" і "гаплички", за допомогою яких можна творити будь-які фігури. їх можна теж згодом розібрати і знову змайструвати щось нове.

Саме те, що складанки "Леґо" можна вживати знову і знову, зробило їх такими популярними. Звичайні елементи гри можуть бути частиною автомобіля сьогодні, а замку — завтра. Ми готові також стверджувати, що "складанки" вічні. Нинішні діти можуть бавитися тими самими складанками, якими бавилися їхні батьки, коли самі ще були малими.

Людина вміє формувати предмети також з глини. Але глину не застосуєш удруге, бо вона кришитиметься на все менші й менші шматочки, і їх уже не зчепиш докупи, щоб створити нову річ.

Сьогодні можна стверджувати, що вчення Демокріта про атоми було правильним. Природа й справді збудована з безлічі різноманітних атомів, які сполучаються між собою, а потім знову розпадаються. Атом води, що знаходиться в клітинці на кінчику мого носа, належав колись хоботу якогось слона. Атом вуглецю з мого серцевого м'яза був колись у хвості динозавра.

Сучасна наука відкрила, що атоми поділяються на ще менші, т. зв. "елементарні частинки". Ми називаємо такі елементарні частинки протонами, нейтронами та електронами. Вони, можливо, теж поділяються на ще менші частинки. Але фізики сходяться на думці, що десь повинна існувати межа такого поділу. Повинні бути якісь найменші частинки, з яких побудована природа.

Демокріт не мав доступу до сучасних електронних апаратів. Єдиним дійовим інструментом для нього був розум. Але розум не давав вибору. Коли ми визнаємо, що ніщо не змінюється, ніщо не виникає з нічого і ніщо не зникає, тоді нам доведеться також визнати, що природа мусить складатися з крихітних частинок, котрі, об'єднуючись, здатні потім розпадатися знову.

Демокріт не визнавав якоїсь сили чи духа, котрі втручаються в природні процеси. Існують тільки атоми і порожній простір, вважав він. А оскільки філософ визнавав лише матерію, то ми називаємо його матеріалістам.

За рухом атомів не стоїть жоден усвідомлений намір. У природі все відбувається механічно. Це зовсім не означає, що такі процеси випадкові, ні, вони здійснюються за непорушними законами. Демокріт вважав, що кожна зміна має природні причини, які закладені в самих речах. Якось він зізнався, що волів би відкрити новий закон природи, аніж стати перським царем.

На думку Демокріта, атомна теорія пояснювала також і природу наших відчуттів. Коли ми щось відчуваємо, то причина полягає в атомах, які рухаються в порожньому просторі. Якщо я бачу місяць, то це "місячні" атоми торкаються мого ока.

А свідомість? Вона ж бо, напевно, не складається з атомів, тобто з матеріальних речей. Нічого подібного! — запевняє Демокріт. Дуща складається з особливих круглих і гладеньких "духовних" атомів. Коли людина вмирає, атоми душі розбризкуються вусібіч. Згодом вони можуть увійти в нову душу, яка з'явилася на світ. Це означає, що людина не має безсмертної душі. Думку Демокріта поділяє нині багато дюдей. Вони, як і грецький філософ, переконані, що душа пов'язана з мозком, і тому не може існувати жодної форми свідомості, коли мозок гине.

Своїм атомістичним ученням Демокріт підвів риску під грецькою натурфілософією. Він погоджувався з поглядами Геракліта, що все в природі "тече*. Бо форми з'являються і зникають. Але за усім, що "тече*, стоять вічні й незмінні частки, котрі "не течуть*. їх Демокріт назвав атомами.

Читаючи, Софія раз у раз позирала через вікно, чи не з'явиться містичний листоноша біля поштової скриньки. Тепер вона сиділа, не спускаючи ока з вулиці, і роздумувала над прочитаним.

їй здавалося, що Демокріт розмірковував дуже просто, та водночас надзвичайно глибоко. Він, власне, й знайшов розв'язок проблеми про "первісну матерію" та "перетворення". Це питання було таким заплутаним, що філософам багатьох поколінь довелось мізкувати над ним. Та врешті-решт Демокріт розв'язав проблему, послуговуючись тільки своїм розумом.

Софія мало не засміялася. Так і є насправді: природа складається з невидимих частинок, які ніколи не змінюються. І Геракліт, звісно, також мав рацію, вважаючи, що всі форми в природі "течуть". Бо всі люди й тварини рано чи пізно помирають, і навіть гірські хребти поволі руйнуються. Суть лише в тому, що й гірські хребти збудовані з маленьких неподільних частинок, які ніколи не розпадаються на ще менші.

Водночас Демокріт заторкнув кілька нових проблем. Він, приміром, сказав, що всі процеси мають механічний характер. Він не визнавав присутності в бутті якихось вищих сил, як Емпедокл та Анаксагор. Крім того, Демокріт вважав, що душа в людини не безсмертна. Але чи так воно насправді?

Софія цього не знала. Що ж, вона стоїть лише на порозі курсу філософії.

доля

...ясновидець намагається витлумачити те, що не піддається тлумаченню...

Софія й далі поглядала на садову хвіртку, читаючи про Демокріта. Для більшої впевненості вона вирішила пройтися до поштової скриньки.

Відчинивши двері, дівчина побачила на порозі маленький конверт. На конверті було написано: "Софії Амундсен".

Він її перехитрив! Саме сьогодні, коли вона ревно пильнувала поштову скриньку, загадковий філософ закрався до будинку з іншого боку і просто поклав листа під поріг, а потім знову зник у лісі. Ошуканець!

Звідки він міг знати, що Софія пильнуватиме скриньку саме нині? Можливо, він (або вона?) помітили дівчинку у вікні? Незважаючи на невдачу, Софія все ж тішилася, що встигла підняти конверт до повернення матері. Вона подалася до своєї кімнати й відкрила листа. Білий конверт був ледь вогкий по краях і надірваний у кількох місцях. Чому б це?

На крихітному клаптику було написано:

Чи віриш ти в долю?

Чи хвороба є Божою карою?

Які сили керують ходом історії?

Чи вірить вона в долю? Цього Софія не була певна. Але вона знала багатьох людей, котрі вірили. Наприклад, кілька її подруг з класу, які постійно вичитували гороскопи із що-

тижневих журналів. Якщо вони вірять в астрологію, то, звичайно, вірять і в долю, бо, на думку астрологів, розташування небесних світил може розповісти про життя людей на Землі.

Якщо хтось вбачає в чорному котові погану прикмету, то чи вірить він у долю? Чим більше вона розмірковувала над цим, тим більше прикладів віри в долю знаходила. Чому, приміром, кажуть: "постукай об дерево"? А чому п'ятниця, 13 число, — нещасливий день? Софії доводилось чути, що в багатьох готелях пропускають номер 13 на дверях кімнат. Напевне тому, що існує чимало марновірних людей.

"Марновірство". Чи не дивне слово? Коли людина сповідує християнство чи іслам, це називається "вірою". Як тільки ж вона вірить в астрологію або п'ятницю 13 числа — одразу ж говорять про марновірство!

Кому дано право визначати, де віра, а де марновірство? Для Софії сумніву не підлягало тільки одне: Демокріт не вірив у долю. Він був матеріалістом. Він вірив лише в атоми та порожній простір.

Софія спробувала замислитися над іншими питаннями, записаними на аркушику.

"Чи хвороба є Божою карою?" Певно, годі знайти людину, яка б вірила в це? згодом майнула думка: багато людей просять у Бога допомоги в зціленні, а отже, вони вірять, що від Бога залежить їхнє здоров'я чи неміч.

Щодо останнього запитання, то їй важко було знайти якусь певну позицію. Софія ніколи не замислювалася над тим, що керує ходом історії. Напевне, люди? Був би це Бог чи фатум, що б тоді важила добра воля людини?

Думка про добру волю нагадала Софії про інше. Чому вона повинна миритися з тим, що таємничий філософ грається з нею в кота й мишку? Чому б їй не написати до нього листа? Він або вона обов'язково прийдуть ще нинішньої ночі або завтра до полудня, щоб покласти нового жовтого конверта до поштової скриньки. Тож і Софія може залишити там свого листа для вчителя філософії.