Свята Йоанна - Сторінка 5

Цією причиною може бути те, що Шекспір підкоригував перші розділи п'єси, яка спочатку була суцільною брехнею. Оскільки твір написаний, коли драматург тільки-но починав вправлятися зі словом, перелицьовуючи старі сюжети, ще до того як сформувався та утвердився його власний стиль, з'ясувати правдивість цього припущення неможливо. Його руки майже не впізнати в п'єсі — поганенькій і досить вульгарній; але можливо, він спробував пом'якшити власний провал, надавши крихітку чарівності образу Діви.

Два століття потому ми натрапляємо на "Орлеанську діву" Шиллера, вкинуту у відьомський казан бурхливого романтизму. Жанна Шиллера не має й краплі спільного зі справжньою Жанною, та й із жодною живою жінкою нашої планети взагалі. Єдине, що можна сказати, говорячи про драму, — вона зовсім не про Жанну; важко навіть повірити, що автор писав про неї, адже в Шиллера, не змирившись з вироком про спалення, вона помирає на полі битви.

Перед Шиллером був Вольтер, котрий спародіював Гомера у своїй сатиричній поемі "La Pucelle" ("Незайманка"). Зараз модно з глибоким обуренням морщити на неї лоба, як на безсоромний наклеп, і я, звичайно, не збираюсь виправдовувати цю поему чи заперечувати її непристойність. Однак метою Вольтера було не зобразити Жанну, а висміяти впень інституції та звичаї його часу, які він справедливо ненавидів. Він зробив Жанну посміховиськом, але не останньою нікчемою або (до певної міри) відвертою повією; з Жанною він ще обійшовся досить гарно, у порівнянні з тим, як глузував з Гомера, св. Петра, св. Даниїла та хороброго Дюнуа і наскільки непристойно змалював інших героїнь. Особисті авантюри героїв — настільки несамовиті й настільки гомерично-далекі від історичної достовірності, що ті, котрі беруть їх на віру, просто виставляють себе повними Пексніфами.[10]

Семюел Батлер вважав "Іліаду" сатирою на грецький шовінізм та релігію, написану заручником чи рабом, і "Орлеанська діва" робить його теорію майже переконливою. Вольтер представляє Агнесу Сорель, коханку дофіна, з якою Жанна ніколи не зналась, жінкою з поглинаючою пристрастю до непорочної любовної вірності, котра за іронією долі постійно потрапляє в руки розбещених покидьків та зазнає найжорстокішого насильства. Битви, в яких Жанна летить на крилатому ішаку, чи в яких вона, несподівано заскочена без одягу, рятує Агнесу, рубаючи мечем своїх противників, викликають тільки сміх, як, без сумніву, і було задумано автором; можливо, така безсоромна непоштивість п'єси менш безглузда, ніж сльозоточива сентиментальність Шиллера. Звичайно, Вольтеру на слід було заявляти, що батько Жанни був священиком, та коли вже йому закортіло знищити до тла французьку церкву, він зробив це без жодних вагань.

Поки що всі літературні образи Діви були легендарними. Публікація Жуля Кішра 1841 року, основана на звітах про судовий процес та подальшу реабілітацію Жанни, по-новому розставила акценти в даній справі. Ці абсолютно реалістичні документи викликали справжній інтерес до Жанни, чого так бракувало у пародіях Вольтера та романтичній маячні Шиллера. Взірцевими наслідками цього інтересу в Америці й Англії є твори про Жанну пера Марка Твена та Ендрю Ланга. Саме завдяки Кішру Марк Твен став відвертим шанувальником Жанни. Пізніше інший геній, Анатоль Франс, відреагував на хвилю ентузіазму, викликану публікацією Кішра, написавши "Життя Жанни", в якому доводив, що ідеї Жанни були їй намовлені духовниками, а її військовий успіх пояснювався вправним маніпулюванням Дюнуа, що використовував її як "mascotte" (тобто амулет); коротше кажучи, Франс заперечував її обдарованість як політика і полководця. Прочитавши таке, Ендрю Ланг аж побагровів з люті й у помсту Анатолю Франсу написав інше "Життя Жанни", що слід читати як доповнення попереднього. Ланг без жодних труднощів довів, що обдарованість Жанни є незаперечним фактом і не може пояснюватись як ілюзія, навіяна священиками та солдатами.

Можна припустити, що Анатоль Франс був парижанином з мистецького світу і для нього жінка з чоловічою логікою та статурою аж ніяк не вписувалась у рамки можливого, хоч такі жінки переважають у провінційній Франції та діловому Парижі, тоді як Ендрю Ланг був шотландським вченим, а шотландці знають, як багато жінок роблять чоловіків підкаблучниками. Все ж таке пояснення не переконує мене. Я не вірю, що Анатоль Франс може не знати того, що відомо всім. Якби ще всім знати стільки, як він! У його роботі відчувається явна антипатія. Він не налаштований проти Жанни, а радше проти церковного духовенства, проти містики, і за своєю природою ніяк не може повірити, що колись справді жила така людина як Жанна.

В Жанні, закутаній у спідниці до самої землі, як жінка Ноя з ковчега, Марк Твен ніби намагається поєднати Баярда з Естер Самерсон з "Холодного дому", зробивши з неї бездоганну американську вчительку в латах.

Як і Естер Самерсон, вона мимоволі викликає насмішку над своїм автором, однак, хоч писаний з дещо зайвим захопленням, та все ж таки генієм, її образ благочестивої людини не втрачає правдоподібності. Твен помилився скоріше в описі, ніж в оцінці. Ендрю Ланг і Марк Твен змальовують Жанну як вродливу, жіночну вікторіанку, та при цьому визнають її талант лідера, хоч шотландський вчений трохи менш романтичний, ніж лоцман з Міссісіпі. Знову ж таки, Ланг — скоріше критик, ніж біограф, тоді як Марк Твен з біографії робить роман.

Протестанти не збагнули середньовіччя

Все ж таки всі письменники мали одну спільну ваду — брак розуміння. Аби збагнути історію Жанни, необхідно зрозуміти не лише її характер, а й середовище. Жанна настільки вражала суспільство дев'ятнадцятого-двадцятого століть, як вразила б нас, з'явись вона у бойових обладунках п'ятнадцятого століття на Пікадиллі.[11] Для того, щоб її збагнути, потрібно розуміти християнство і католицьку церкву, святу Римську імперію і феодальний лад такими, як вони були і сприймалися в середньовіччі. Якщо ви плутаєте Середні віки з Темними віками, і якщо насміхаєтеся з "середньовічної" сукні своєї тітоньки, маючи на увазі моду 1890-х, і якщо ви переконані, що з часів Жанни світ зробив величезний крок уперед, як у моральному аспекті, так і в технічному, то ви ніколи не зможете втямити, чому Жанну спалили, так само як і не зможете уявити себе одним із асесорів, котрі голосували за її спалення; і побачите, що ви самі не знаєте про неї нічого суттєвого.

Для міссисипського лоцмана досить природно заплисти трохи не в той бік в розумінні середньовічної Європи. Чого ще можна очікувати від Марка Твена, наївного іноземця, байдужого до краси середньовічних церков, автора роману "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура", в якому вуличний араб веде розповідь про середньовічних лицарів і дам. Ендрю Ланг був більш начитаним, але як і Вальтер Скот, він скоріш захоплювався романами середніх віків, ніж історичними записами високорозвиненої європейської цивілізації, що трималась на католицькій вірі. Обоє хрещені як протестанти, вони виросли під великим упливом від всього вивченого та прочитаного і уявляли собі католицьких єпископів, які спалювали єретиків, найжорстокішими катами; а також вірили, що всі єретики були катарами або гуситами, або євреями, або протестантами з великої літери і що Інквізиція була камерою тортур, навмисно створеною виключно для спалення єретиків. Тож і не дивно, що вони описують П'єра Кошона, єпископа Бовеського (суддю, котрий відправив Жанну на вогнище), як безсовісного негідника, який ставив кожне питання, немов пастку, аби її впіймати та знищити. Інших кількадесят асесорів, знавців права і закону Божого, вони вважали точними копіями Кошона, з невеличкою відмінністю в тому, що ті мали нижчі крісла та інші головні убори.

Відносна справедливість суду над Жанною

Насправді ж англійці закидали Кошона погрозами і образами за його тактовне ставлення до Жанни. Сучасний французький письменник заперечує, що Жанна згоріла, і дотримується думки, ніби Кошон допоміг їй таємно втекти, спаливши натомість когось іншого, і що самозванка, яка пізніше в Орлеані видавала себе за неї, була ніким іншим як справжньою Жанною. Доводячи це припущення, він посилається на прихильність Кошона до Жанни. Його претензія до асесорів полягає не в тому, що вони були зграєю негідників у мантіях, а в тому, що працювали підставними політичними партизанами ворогів Жанни. Це слушне зауваження до всіх судових процесів, але за відсутності незаангажованого трибуналу цього практично не уникнути. Французькі прихильники вели б судовий процес над Жанною так само несправедливо, як і французькі противники, тому навіть рішення рівномірно сформованого трибуналу було б для неї однаково безнадійним. Такі ж претензії висувалися до рішення німецького трибуналу у справі Едит Кавел[12] та до англійського — у справі Роджера Кейсмента,[13] та обоє пішли на смерть, бо нейтральних трибуналів просто не існувало. Едит, як і Жанна, була єретичкою: у розпал війни вона на увесь світ заявила, що "одного патріотизму замало". Вона доглядала ранених ворогів, допомагала їхнім в'язням утекти, абсолютно не приховуючи, що готова простягнути руку милосердя кожному біженцю і постраждалому, не питаючи, на чиєму вони боці, бо перед Богом — усі рівні: Томмі та Джеррі — і Піту Le poilu.[14] Чи не хотіла б Едит повернутися в середні віки, заручитися підтримкою п'ятдесяти цивільних, котрі знаються на законі, склали присягу служити Господу та котрі б допомогли двом досвідченим суддям вести її справу відповідно до католицького закону християнства і тижнями, засідання за засіданням, відстоювати її невинність? Воєнна інквізиція її часів сильно не церемонилась. Едит розстріляли; а її співвітчизники, вбачаючи нагоду в такий спосіб провчити ворогів за їхню нетолерантність, звели їй пам'ятник, обминувши, однак, напис на п'єдесталі: "Одного патріотизму замало"; за цей злочин їм знадобиться заступництво Едит, коли вони самі постануть перед судом Божим, якщо тільки небесні сили помилують їх, вважаючи, що навіть такі боягузливі брехуни можуть заслужити прощення.

Гадаю, з цього приводу більш нема чого додати. У далекі часи Жанну переслідували так само, як це зробили б і зараз.