Свято, яке завжди з тобою - Сторінка 2

Камін у номері мав добру тягу, і працювати там було тепло й приємно. Я приносив з собою дрібні апельсини та смажені каштани в паперових торбинках, обчищав і їв ті схожі на мандарини апельсинчики, і кидав їхні шкуринки та спльовував зернята у вогонь, а коли ще хотілось їсти, їв смажені каштани. Від ходіння, холоду й роботи мені завжди хотілось їсти. В тому номері нагорі я тримав пляшку вишнівки, яку ми привезли з гір, і коли закінчував оповідання чи свою денну роботу, то випивав чарчину вишнівки. Закінчивши роботу, я ховав записник чи папір у шухляду стола, а якщо не з'їдав усі апельсини, клав решту в кишеню. Якби я залишив їх у номері на ніч, вони б померзли.

Чудово було спускатися довгими сходами, знаючи, що ти добре попрацював. Я завжди працював, аж поки в мене щось виходило, і завжди припиняв роботу, коли ще знав, щб має статися далі. В такий спосіб я міг бути певний, що й завтра мені писатиметься. Та часом, розпочинаючи нове оповідання, я ніяк не міг зрушити з місця, і тоді сідав перед каміном, і стискав над вогнем шкуринки тих своїх дрібних апельсинів, і дивився, як вичавлені з них бризки спалахують синіми пломінцями. А то ставав біля вікна, дивився на паризькі дахи й думав: "Заспокойся. В тебе завжди виходило, вийде і сьогодні. Треба тільки написати одне справжнє речення. Написати щонайсправжніше речення з усіх, які ти знаєш". І зрештою я писав те одне справжнє речення, а від нього вже посувався далі. То було неважко, бо завжди знаходилось одне справжнє речення з усіх, які я знав, або читав, або від когось чув. А коли я далі починав писати вигадливо або, як ото дехто, детально змальовувати щось, то потім переконувався, що можна спокійно повилучати всі ті велемовні прикраси, повикидати їх і повернутися до того-от справжнього простого розповідного речення, яке я написав на-початку. Там, у своєму номері нагорі, я постановив собі писати по оповіданню про все, що я знаю. І намагався не відступати від свого правила, і то була добра, сувора дисципліна.

У тому-таки номері я ще навчився не думати про оповідання, яке пишу, відтоді як закінчував денну роботу, й аж до наступного дня, коли знову брався писати. Таким чином моя підсвідомість і далі працювала над ним, а сам я тим часом слухав, що кажуть інші, і сподівався, що все запам'ятовую і що чогось навчаюся; або ж брався читати, щоб не думати про свою роботу й не втратити снаги до неї. Коли я спускався сходами, добре попрацювавши, я почував себе чудово й мав право гуляти по Парижу де завгодно.

Якщо пополудні я сходив котроюсь із вулиць до Люксембурзького саду, то міг погуляти там, а потім піти в Люксембурзький музей, де були прекрасні картини, здебільшого перенесені тепер до Лувру та галереї "Же-де-Пом". Я ходив туди мало не щодня задля Сезанна, а також щоб побачити картини Мане, Моне та

інших імпресіоністів, з якими вперше познайомився в Інституті мистецтв у Чікаго. Полотна Сезанна навели мене на думку, що тієї багатовимірності, якої я намагався надати своїм оповіданням, не досягнеш самими простими, нехай і справжніми, реченнями. Я багато чого навчився від нього, та навряд чи зміг би доладно пояснити кому-небудь, чого саме. До того ж це була таємниця. А коли в Люксембурзькому музеї було замало світла, я йшов далі через сад і спинявся перед будинком № 27 на вулиці Флерюс, де в квартирі-студії мешкала Гертруда Стайн.

Ми з дружиною колись зробили візит до міс Стайн, і вона та її подруга, що мешкала разом з нею, прийняли нас дуже щиро й приязно, і нам страшенно сподобалась велика студія з чудовими картинами. Вона скидалася на пишні зали найкращих музеїв, тільки в ній був ще камін, і було тепло й затишно, і нас частували добрими наїдками, чаєм та натуральними горілками з рожевих і жовтих слив і лісової малини. То були запашні, чисті, як сльоза, трунки, що їх подавали в кришталевих карафках і наливали в маленькі чарочки, і залежно від того, як вони називалися — quetsche, mirabelle чи framboise,— кожен мав смак відповідної ягоди, приємно обпікав язик, зігрівав тебе й викликав почуття невимушеності.

Міс Стайн була дуже огрядна жінка, але не надто висока на зріст, дебела, як селянка. Вона мала прегарні очі й різко окреслене обличчя німецької єврейки, що так само могло належати й жінці родом з Фріулі, і взагалі вона нагадувала мені селянку з Північної Італії — і вбранням, і рухливим обличчям, і гарним густим волоссям, яке вона зачісувала назад так, як це робила, певно, ще в коледжі. Говорила вона не вгаваючи, і спершу тільки про людей та про різні місця.

Її товаришка мала дуже приємний голос, була тендітна, із смаглявим обличчям, чорнявим волоссям, підстриженим, як у Жанни д'Арк на малюнках Буте де Монвеля, та гачкуватим носом. Коли ми вперше прийшли до них, вона щось вишивала і так, не полишаючи вишивання, частувала нас наїдками та напоями й розмовляла з моєю дружиною. Вона говорила про щось своє, та водночас дослухалась і до тієї розмови, яку вели ми, і раз у раз втручалася в неї. Згодом вона пояснила мені, що завжди провадить розмови з дружинами. Дружин, як відчули я і моя дружина, тут хіба що терпіли. Але нам сподобалась і міс Стайн, і її подруга, хоч остання мала досить страхітливий вигляд. А картини, тістечка й eau-de-vie1 були просто-такі чудові. Ми начебто теж сподобались господиням, і вони поводилися з нами, мов з добре вихованими дітьми, від яких можна чогось 1 2

сподіватися, і, як я відчув, пробачили нам те, що ми закохані й одружені,— з часом, мовляв, усе владнається,— отож, коли дружина запросила їх на чай, вони прийняли запрошення.

Коли вони завітали до нашого помешкання, ми начебто сподобались їм ще дужче; а може, так здалося тільки тому, що кімната була надто мала і ми всі опинилися куди ближче одне до одного. Міс Стайн сіла на наше імпровізоване ліжко й попросила показати оповідання, які я написав, а тоді сказала, що всі вони їй сподобались, крім одного — "Десь у Мічігані".

— Загалом оповідання добре,— сказала вона.— Справді добре. Але воно іпассгосІгаЬІе '. Тобто воно немов картина, яку художник намалював, але не може показати на виставці, і ніхто її не купить, бо теж не зможе ніде показати.

— А коли в ньому немає нічого непристойного? Просто автор намагався вживати такі слова, яких люди вживають насправді. І коли це єдині слова, здатні зробити оповідання правдивим, і автор ніяк не може без них обійтися? Він просто не може не вживати цих слів.

— Ви зовсім не зрозуміли суті,— відказала вона.— Не слід писати нічого ілассгосЛаЬ/е. У цьому немає ніякого сенсу. Це нерозумно, безглуздо.

Сама вона, як сказала мені, хотіла друкуватись в "Атлантік манслі" й була певна, що доможеться свого. А от я, мовляв, ще не досить добрий письменник, щоб друкуватися там або в "Сетердей івнінг пост", хоча, можливо, я письменник якогось нового типу, цілком своєрідний; та все-таки найперше, що треба затямити,— це ніколи не писати оповідань, які є іпассюсЬаЬІе. Я. не став сперечатися й не пробував знову пояснювати, яким прагну зробити діалог. Це стосувалося тільки мене, та й мені самому було цікавіше слухати про інші речі. Того дня міс Стайн розказала нам, крім усього, як купувати картини.

—■ Або ви купуєте одяг, або купуєте картини,— сказала вона.— Все зовсім просто. Ніхто, крім дуже багатих людей, не може купувати й те, і те. Не зважайте, як ви вдягнені, ніколи не зважайте на моду, купуйте речі тільки зручні й міцні, і ті гроші, які ви мали витратити на одяг, залишаться вам на купівлю картин.

— Але ж навіть якщо я взагалі не купуватиму собі одягу,— мовив я,— то все одно ніколи не заощаджу таких грошей, щоб придбати картини Пікассо, які хотів би мати.

— Авжеж. Для вас він неприступний. Ви повинні купувати картини своїх ровесників, людей одного з вами призовного віку. Ви познайомитеся з ними. Зустрічатимете їх у своєму кварталі.

Сёред початківців завжди є добрі, справжні художники. І потім, ідеться не про ваш одяг. Йдеться завжди про одяг дружини. Дороге ж бо с&ме жіноче вбрання.

Я бачив, як моя дружина уникає дивитися на дешеве вбрання міс Стайн, що пасувало б хіба якійсь палубній пасажирці,— і це в неї непогано виходило. Коли гості пішли, я зрозумів, що ми ще не втратили їхньої прихильності,— адже нас запросили знову завітати до будинку № 27 на вулиці Флерюс.

А згодом, уже серед зими, мене запросили приходити до студії в будь-який час після п'ятої. Я тоді зустрів міс Стайн у Люксембурзькому саду. Не пригадую вже, чи вона гуляла того дня із собакою, чи ні, і взагалі чи був уже тоді в неї собака. Знаю тільки, що я гуляв сам, бо на той час ми не могли дозволити собі не те що собаки, а навіть кота, тож котів я бачив лише в кафе й невеличких ресторанах та ще милувався розкішними вгодованими котиськами у вікнах консьєржок. Згодом я часто зустрічав міс Стайн у Люксембурзькому саду із собакою, але тоді, здаєтеся, собаки в неї ще не було.

Та байдуже, був тоді собака чи не був, а я прийняв запрошення міс Стайн і відтоді почав частенько заглядати до її студії, і щоразу вона частувала мене справжньою eau-de-vie, наполягаючи, щоб я наливав собі ще і ще, а я дивився на картини, і ми розмовляли. Картини були прекрасні, і розмови дуже цікаві. Здебільшого говорила сама міс Стайн: вона розповідала мені про новітній живопис і про художників — більше як про людей, ніж як про митців,— і про свою роботу. Вона показувала мені величезні папуші своїх рукописів — її товаришка день у день передруковувала їх на машинці. Міс Стайн тішилася тим, що працює кожного дня, але, познайомившись із нею ближче, я виявив, що втіхи вона зазнавала лише тоді, коли її доробок, щоденний обсяг якого коливався залежно від її снаги, з'являвся друком і вона здобувала визнання.

На той час, як я познайомився з нею, вона була вже досить визнаною письменницею, бо саме перед тим опублікувала троє оповідань, що їх міг зрозуміти кожен. Одне з тих оповідань, "Меланкта", було дуже добре, і найкращі зразки її експериментального письма невдовзі вийшли окремою книжкою, яку високо оцінили критики, що зустрічалися чи просто були знайомі з нею. Міс Стайн мала таку вдачу, що, коли вона хотіла залучити ко-"гось на свій бік, перед нею ніхто не міг встояти, і критики, що бували в неї й бачили її картини, просто брали на віру її твори, яких самі не розуміли,— так вони схилялися перед нею як перед особистістю і так покладались на її судження.