Таємничий острів - Сторінка 67

Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного ґоря і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.

— Айртоне, — сказав Сайрес Сміт, — ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?

Айртон позадкував.

— Ось вам моя рука! — промовив інженер. Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.

— Хочете жити з нами? — запитав інженер.

— Пане Сміте, дозвольте мені ще трохи... дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!

— Як хочете, Айртоне, — відповів інженер.

Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:

— Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас? [331]

— Записку? — перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.

— Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли у морі і в якій було вказано точні координати острова Та-бор!

Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:

— Я ніколи не кидав у море ніяких записок!

— Ніколи? — вигукнув Пенкроф.

— Ніколи!

І Айртон, уклонившись, вийшов.

РОЗДІЛ XVIII

Розмова. — Сайрес Сміт і Гедеон Спілет.— Інженерова ідея.— Телеграф.— Дроти.— Батарея.— Абетка.— Літо.— Процвітання колони.— Фотокартка.— Білі пташки.— Два роки на острові Лінкольна.

— Бідолаха! — сказав Герберт, повертаючись до урочистої зали після марної спроби догнати Айртона, що спустився мотузкою підйомника і зник у темряві.

— Він повернеться, — мовив Сайрес Сміт.

— Пане Сміте! — вигукнув Пенкроф. — Що все це означає? Як це так? Виходить, записку кинув у море не Айртон? Хто ж тоді це зробив?

Пенкрофове запитання було надзвичайно доречним.

— Він сам кинув записку, — відповів Наб. — Тільки бідолаха був уже тоді несповна розуму і тому не запам'ятав...

— Авжеж, Набе, — притакнув Герберт. — Він зробив це несвідомо.

— Іншого пояснення й бути не може, — аж надто охоче погодився інженер. — Зрозуміло також, завдяки чому Айртон міг точно назвати розташування острова: попередні події цілком пояснюють це.

— Проте, — заперечив Пенкроф, — якщо він кинув записку в море до свого здичавіння, тобто сім-вісім років тому, то як сталося, що вона зовсім не намокла?

— Це тільки доводить, що Айртон утратив розум значно пізніше, ніж він сам думає.

— Так, це єдине, що можна припустити, — сказав Пенкроф. — Інакше ця історія була б зовсім непоясненна.

— Атож, непоясненна, — буркнув інженер, якому ніби хотілося уникнути цієї розмови. [332]

— Але чи правда те, що розповів Айртон? — запитав Пенкроф.

— Так, — відповів журналіст. — Усе, що він нам розповів, — чистісінька правда. Я чудово пам'ятаю, що в газетах було вміщено саме такий звіт про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

— Не сумнівайтеся, Пенкрофе, —— запевнив Сайрес Сміт. — Айртон сказав правду, жорстоку правду. Коли люди такі нещадні до себе, вони завжди кажуть правду.

Наступного дня, 21 грудня, обійшовши берег, колоністи піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій, але Айртона там не знайшли. Очевидно, він іще напередодні вирушив до хатини в загоні, й вони вирішили не мозолити йому очей, сподіваючись, що час краще загоїть рани, яких не вилікувала дружня увага.

Герберт, Пенкроф і Наб узялися до своєї звичної роботи. Того ж дня інженер і Гедеон Спілет повернулися до майстерні в Комині.

— Знаєте, дорогий Сайресе, — мовив журналіст, — ваше вчорашнє пояснення пригоди з пляшкою аж ніяк не задовольнило мене! Як можна робити припущення, ніби той бідолаха написав записку і кинув її в море, а в нього не зосталося про це й сліду в пам'яті?

— Та я й не думав, що то він кинув записку, дорогий Спілете.

— Як, ви досі вважаєте...

— Нічого я не вважаю... Я нічого не знаю! — відповів Сайрес Сміт, перебиваючи журналіста. — 3 мене досить того, що я занотував і цю пригоду до списку тих таємничих подій, яких ніяк не можу пояснити!

— Справді, Сайресе, незбагненні події! Ваше врятування,ящик, викинутий на піщаний берег, пригоди Топа й нарешті ота пляшка... Чи знайдемо ми коли-небудь ключ до розгадки всіх цих таємниць?

— Так! — рішуче сказав інженер. — Знайдемо, навіть якби довелося перекопати весь острів аж до надр!

— Може, з часом якась випадковість допоможе нам розгадати цю таємницю?

— Якась випадковість, Спілете? Я так само мало вірю у випадковість, як і в дива на білому світі. Усі ті незбагненні події мають якусь причину, і я розгадаю її! А поки що працюймо й спостерігаймо!

Настав січень. Починався 1867 рік. У розпалі були літні роботи. Герберт і Гедеон Спілет, відвідавши загін для худоби, переконалися, що Айртон оселився в спорудженій для [333] нього хатині. Він турботливо доглядав довірене йому велике стадо кіз та муфлонів і звільнив колоністів від стомливої необхідності що два або що три дні ходити до загону. Проте вони вирішили все ж таки досить часто навідуватися сюди, щоб не лишати Айртона довго на самоті.

Перебування Айртона у цій частині острова, яка викликала в інженера й Гедеона Спілета певні підозри, було корисним іще й тому, що він наглядав за околицями і в разі чого повідомив би про все, що там трапилося б.

Могла статися й така пригода, про яку слід було негайно повідомити інженера. Не кажучи про все, що пов'язане з таємницями острова Лінкольна, на обрії міг з'явитися корабель, могла статися аварія на західному узбережжі, могли, зрештою, висадитись пірати і таке інше.

Тому Сайрес Сміт вирішив налагодити швидкий зв'язок із Гранітним палацом.

Десятого січня він поділився з колоністами своїми міркуваннями з цього приводу.

— Все це так, пане Сайресе, — зауважив Пенкроф, — але як це зробити? Чи не думаєте ви провести телеграф?

— Саме так, — відповів інженер.

— Електричний? — здивувався Герберт.

— Електричний, — відповів Сайрес Сміт. — Ми маємо все необхідне, щоб виготовити батареї; важче буде зробити залізний дріт, але, гадаю, з допомогою волочильні ми й цьому дамо раду.

— Еге-е-е, після цього, — сказав моряк, — я не втрачаю надії незабаром покататися по острову на поїзді!

Колоністи відразу взялися до діла, почавши з найскладнішого — виготовлення дротів, бо якби тут їх спіткала невдача, все інше — батареї та обладнання — було б непотрібне.

Як відомо, залізо на острові Лінкольна було найвищої якості, а отже, мало добре витягуватися.

Сайрес Сміт почав із того, що зробив волочильню — стальну дошку з отворами різного діаметра, проходячи крізь які, залізний прут щораз тоншає, аж доки сягає необхідної товщини. Максимально, як кажуть металурги, загартувавши стальну волочильню, інженер нерухомо закріпив її на глибоко вкопаних у землю стовпах, неподалік від водоспаду, силу якого він знову хотів використати.

Йому спало на думку переобладнати тимчасово зупинену сукновальню на волочильню і примусити вал, який обертала сила води, протягувати дріт, намотуючи його на себе.

Цей процес був досить складний і клопіткий. Тонкі штаби [334] м'якого заліза, загострені з одного кінця терпугом, вставлялися в найбільші отвори волочильні й протягувалися, намотуючись на вал сукновальні. Намотана на вал стрічка завдовжки від двох до тридцяти футів розмотувалася і знову протягувалася, але цього разу крізь отвір меншого діаметра. Кінець кінцем інженер одержав достатню кількість дротин завдовжки від сорока до п'ятдесяти футів; їх легко було з'єднати і протягти на п'ятимильну відстань, що відокремлювала Гранітний палац від загону для худоби.

На цю роботу пішло лише кілька днів; до того ж, переконавшись, що машина працює добре, Сайрес Сміт залишив коло неї друзів, а сам заходився виготовляти батареї.

Тепер ішлося про виготовлення батарей постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються із штучного графіту, цинку й міді. Міді інженер не мав, — попри всі пошуки, він не виявив навіть найменших ознак цього металу на острові Лінкольна; доводилось обходитися без неї. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як із кам'яного вугілля в ретортах виділиться увесь водень; аби добути такий графіт, довелося б установити спеціальні прилади, що було надто складним завданням. А цинк вони мали, читачі пам'ятають: у ящик, знайдений на мисі Знахідка, було вкладено другий, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі було й придумати.

Отож, добре поміркувавши, Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, подібну до тієї, яку 1820 року винайшов Беккерель, бо для такої батареї потрібний тільки цинк. Що ж до інших речовин, — азотної кислоти і поташу, — то їх інженерові не бракувало.

Пояснимо, як було влаштовано що батарею, що працювала на взаємодії азотної кислоти й поташу.

Сайрес Сміт заготував кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім затулив кожну банку корком із прорізаним посередині отвором; в отвори він уставив скляні трубки, нижній кінець яких позатикав глиняними втулками та обмотав клаптиками тканини. Потім через верхню, відкриту, частину трубок налив у них розчин поташу, добутого із золи різних рослин: таким чином азотна кислота й поташ вступали в реакцію між собою, пройшовши крізь глиняну втулку. Відтак Сайрес Сміт узяв дві смужки цинку і занурив одну в азотну кислоту, а другу — в розчин поташу. Коли обидві пластинки були з'єднані дротиком, виник електричний струм, що йшов від негативного полюса, зануреного в азотну кислоту, до позитивного полюса, [336] зануреного в розчин поташу. Щоб одержати батарею, достатню для живлення електричного телеграфу, лишалося тільки послідовно з'єднати між собою кілька елементів.

Шостого лютого колоністи почали встановлювати стовпи із складними ізоляторами для дротів, що їх мали протягти понад шляхом до загону для худоби. Через кілька днів проводка була готова до передачі електричних сигналів зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, а земля мала служити тим провідником, по якому струм ішов би до відправної точки.

Колоністи виготовили дві батареї: одну — для Гранітного палацу, другу — для загону, щоб установити між ними двосторонній зв'язок.

Приймальний і передавальний апарати були дуже прості.