Таємничий острів - Сторінка 96

Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші. Відчувалося, що незабаром гроза охопить і гору Франкліна, й острів. Блискавки вихоплювали з темряви огорнену густою хмарою диму вершину з кратером вулкана.

У дворі загону для худоби нового дроту колоністи не знайшли, але, вийшовши за ворота, Сайрес Сміт побачив, коли знову блиснуло, що від ізолятора першого ж телеграфного стовпа опускається дріт.

— Ось він! — вигукнув інженер.

Дріт тягся по землі, але по всій довжині був загорнутий, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, а це забезпечувало добру передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він ішов через ліс і південні відроги гори на захід острова.

— Тримайтесь кабеля! — крикнув Сайрес Сміт.

То освітлюючи дорогу ліхтарем, то вдивляючись у неї під час блискавок, колоністи швидко пішли уздовж дроту.

Грім гримів тепер так сильно й часто, що несила було розмовляти; а втім, тепер.стало не до розмов: колоністи тільки думали, як швидше йти вперед.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на пагорб, що відокремлював долину із загоном для худоби від долини Водоспадної річки, спустилися його схилом і перейшли убрід цю річку в найвужчому місці. Дріт вився то по землі, то по нижніх гілках дерев і весь час служив для колоністів надійним провідником.

Інженерові чомусь здавалося, що таємниче житло незнайомця перебуває в глибині долини Водоспадної річки, але він помилився.

Довелося знову підніматися на схил південно-західного відрогу гори Франкліна, потім спускатися на кам'янисте [474] плоскогір'я, що тяглося аж до химерного нагромадження базальтових скель. Час від часу то один, то другий колоніст нахилявся і, намацуючи рукою дріт, перевіряв напрямок. Проте ніхто уже не сумнівався — телеграфна лінія вела до моря. Напевне, там, у глибокій печері, серед невідомих скель і знаходилося житло, яке вони шукали так довго, але марно.

Все небо аж палало. Ненастанно миготіли сліпучі блискавки, що били у вершину гори Франкліна, навіть у глибину кратера вулкана, огорненого густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум'я.

Близько одинадцятої ночі колоністи дійшли до урвистого берега океану на заході острова. Здійнявся сильний вітер. П'ятьмастами футів нижче ревіли океанські хвилі, з гуркотом налітаючи на гострі скелі.

Сайрес Сміт вирахував, що зі своїми супутниками він одійшов від загону для худоби на півтори милі. Від цього місця, дріт тягся вниз між скелі, пролягаючи крутим схилом вузького й звивистого бескиду.

Колоністи стали спускатися, кожної миті ризикуючи бути розчавленими або скинутими в море через обвал нестійких кам'яних брил, але, вже не володіючи собою, вони не думали про небезпеку. Таємниця притягувала їх, як магніт притягує залізо.

Не помічаючи смертельної загрози, вони спускалися крутосхилом, який і вдень був карколомним. Каміння осипалося під ногами колоністів, котилось їм услід і в спалахах блискавок мигтіло, мов метеорити. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон — позаду. Тут вони йшли вервечкою, там — рачкували, ще далі їм доводилось ковзати на животі або на спині, судомно чіпляючись за найменші виступи схилу; потім колоністи знову зводились на ноги і йшли далі.

Та ось дріт, круто повернувши, потягся поміж прибережних скель до чорного пасма рифів, об які важко бились океанські хвилі під час припливів. Нарешті колоністи дісталися підніжжя кам'яної кручі.

Тут дріт побіг уздовж вузького прискалка, що ледь здіймався над водою. Та не пройшли вони і сотні кроків, як прискалок похило пішов донизу й привів до моря.

Сайрес Сміт ухопив дріт і виявив, що той пірнув у воду.

Біля інженера збились приголомшені товариші.

Крик розчарування, майже відчаю вирвався з їхніх грудей. Невже треба пірнати в воду й шукати там підводну печеру? їхнє збудження вийшло тепер за всякі межі, і вони ладні були й на таке. [475]

Проте Сайрес Сміт зупинив друзів.

Він підвів їх до заглиблення у скелі й сказав:

— Почекаймо тут. Зараз приплив. А коли почнеться відплив, шлях знову буде відкрито.

— А чому ви так думаєте? — запитав Пенкроф.

— Він не став би нас кликати, якби його житло було недоступне.

У голосі інженера звучала така впевненість, що ніхто не відважився суперечити. А втім, інженерові міркування були цілком логічні. Очевидно, справді в скелі існував отвір, що виходив на поверхню води при відпливі і ховався при припливі.

Чекати треба було кілька годин. Починався дощ, і мовчазні колоністи відступили під своєрідний дашок над глибокою западиною в скелі. А дощ дужчав, дужчав і незабаром із чорних хмар, що їх шматували блискавки, полив потоком. > Луна гучно повторювала страшний гуркіт грому.

Колоністи аж тремтіли від збудження. Не злічити дивовижних припущень і фантастичних надій, що не давали їм спокою. Усі чекали чогось надзвичайного: ось-ось постане перед ними величне видиво в образі велетня-чарівника — адже лише казковий образ міг виникнути в уяві цих людей, коли йшлося про їхнього могутнього заступника.

Опівночі Сайрес Сміт узяв ліхтаря і спустився до місця, де дріт пірнав під воду. На той час відплив тривав уже дві години.

Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого гроту. Кабель, зігнувшись лід прямим кутом, зникав у його зяючому отворі.

Сайрес Сміт повернувся до супутників і просто сказав:

— За годину можна буде зайти в отвір.

— То він таки є? — запитав Пенкроф.

— А ви сумнівалися? — мовив Сайрес Сміт.

— Але дно печери, напевне, все ж таки залишиться під водою, — зауважив Герберт.

— Або печера зовсім звільниться від води, — відповів інженер, — і ми зможемо пройти по сухому, або нам буде надано якийсь засіб для пересування по воді.

Минула ще година. Колоністи вийшли з-під скелі й під зливою спустилися до моря. За три години, що минуло від початку припливу, рівень води знизився футів на п'ятнадцять. Склепіння печери здіймалось над водою принаймні на вісім з половиною футів. Воно тепер скидалося на арку моста, під якою, шумлячи й пінячись, біжить швидка річка, [476]

Нахилившись і заглянувши під склепіння, інженер помітив якийсь темний предмет, що плавав на поверхні води, і притяг його до себе.

То був човен, прив'язаний мотузком до виступу на внутрішній стіні печери. Човен зроблено із жерсті. На його дні, під лавками, лежало два весла.

— Сідайте! — сказав інженер.

За мить колоністи посідали в човен. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф — до стерна. Сайрес Сміт став на носі з ліхтарем у руці, щоб освітлювати шлях.

Низько нависле склепіння біля входу до печери різко пішло вгору, але навколо стояла густа темрява, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити розміри печери у ширину, у висоту і глибину. Тут панувала велична тиша. Ні шум прибою, ні гуркіт грому не долинали сюди крізь товщу кам'яних стін.

Подекуди на земній кулі є величезні підземні печери, свого роду велетенські природні склепи, що зберігають сліди далекої реологічної епохи, коли вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. Для прикладу можна назвати печеру Фінгала на острові Стаффа, одному з Гебрідських островів, гроти Морга в бухті Дуарнене в Британі, гроти Боніфачо на Корсиці, печеру Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенську Мамонтову печеру в Кентуккі заввишки п'ятсот футів і завдовжки двадцять миль. Природа створила такі склепи в багатьох місцях, вони й досі збереглися і захоплюють усіх, хто туди потрапляє.

Що ж до печери, у яку пробрались колоністи, то в них складалося враження, що вона доходить чи не до середини острова. Човен плив уже чверть години; Пенкроф повертав там, де вказував інженер, коротко подаючи сигнал. І раптом Сайрес Сміт дав команду:

— Правіше!

Човен змінив напрямок і пішов під правою стінкою печери. В інженера виникло справедливе бажання перевірити, чи тягнеться, як і досі, уздовж неї дріт.

Дріт висів, прикріплений до виступів у стіні.

— Уперед! — мовив інженер.

Два весла водночас занурилися в чорну воду, і човен поплив далі.

Так минуло іще чверть години; від виходу з печери колоністи пропливли, напевне, з пів милі, і знову пролунав голос Сайреса Сміта:

— Стоп! [477]

Човен завмер. Колоністи побачили в далині якесь яскраве світло, що сяяло у величезній печері, так глибоко викопаній природою в надрах острова.

Тільки тепер можна було роздивитися цю печеру, про існування якої досі ніхто й не підозрював.

За сто футів над водою здіймалося склепіння, яке підтримували базальтові стовпи, ніби виліплені за однією міркою. Такі величезні колони природа створювала тисячами в перші енохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися неправильної форми арки й дивовижні карнизи. Обрубки базальту, нагромаджені один на один, здіймалися на сорок — п'ятдесят футів; підніжжя колон ховалося під дзеркальною гладінню води, хоча над островом ще шаленіла буря. Проміння, що лилося з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вирізняло кожну грань базальтових призм, запалювало на них вогняні іскри і мов пронизувало, здавалося, прозорі стіни печери, перетворюючи їхні виступи в блискучі самоцвіти.

Усі ті різноманітні сяйливі блиски відбивались у воді, мерехтіли на її поверхні, і складалося враження, ніби човен пливе серед вогняних струменів.

Не могло бути жодних сумнівів щодо відбитого у воді світла, яке вихоплювало з темряви снопами свого проміння обриси базальтових стін, колон і склепіння печери. Воно, звичайно ж, було електричним, про його походження свідчила білизна і яскравість проміння. Тут сонце замінювала електрика, заливаючи всю печеру світлом.

За знаком Сайреса Сміта весла знову занурились у воду, піднімаючи тисячі бризок, що переливалися всіма барвами райдуги.

Підземне водоймище сягало тут ширини в триста п'ятдесят футів, а за сліпучим джерелом світла видно було кам'яну стіну, що закривала шлях далі. Печера помітно розширювалась, і морські води утворили тут озеро, та, як і досі, й склепіння, й бокові стінки печери, і кам'яна стіна у глибині, всі оті базальтові призми, циліндри, конуси потопали в електричному світлі, такому яскравому, наче воно випромінювалось із отих кам'яних брил, огранених, мов найкоштовніші діаманти, кожна грань яких мерехтіла різнобарвним сяйвом.

Посеред печери на поверхні води виднівся якийсь веретеноподібний предмет, нерухомий і німий.