Таємничий сад - Сторінка 15

Мабуть, моє товариство годі назвати веселим, але можу тебе запевнити: найбільше моє бажання — щоб ти почувалася тут добре. Шкода, що не можу присвятити тобі досить часу й уваги — я сам надто нещасливий і сумний, аби когось розвеселити. Зрештою, мені так мало відомо про дітей… Але місіс Медлок отримала моє розпорядження і має пильнувати, щоб у тебе було все, чого потребуєш. Знаєш, нещодавно я розмовляв з місіс Совербі. Вона вважає, що зараз тобі найбільше потрібно свіже повітря і рух, щоб набратися сил. Це вона переконала мене зустрітися з тобою — і бачу, що цілком мала слушність.

— Так-так, вона має слушність, — знову геть по-дорослому потвердила Мері.

— Вона мудра жінка, то правда, — кивнув головою містер Крейвен. — Отож бався собі надворі скільки душа забажає. Маєток великий, місця багато — є де гуляти. Може, ще чогось хочеш? — спитав він. — Може, тобі потрібні забавки, книжки, ляльки?

— А можна… а можна мені взяти якийсь клаптик землі? — з тремом у голосі спитала Мері.

Містер Крейвен здивувався.

— Клаптик землі? — перепитав він. — Що ти будеш з ним робити?

— Хочу… хочу висіяти насіння… аби щось росло, — проказала Мері.

Якусь хвильку він заворожено дивився неї, а тоді провів рукою по очах, мовби прагнучи стерти побачений образ.

— Ти… ти так любиш доглядати сад? — повільно спитав він.

— В Індії я нічого не робила на землі, бо нічого і не вміла, — пояснювала Мері. — Ото хіба насипала маленькі клумби з піску і встромлювала туди квіти. Але тут все інакше.

Містер Крейвен підвівся і повільно проходжувався по кімнаті.

— Клаптик землі, — промовив він до себе. Мері бачила, що це йому про щось нагадало. Врешті він зупинився і заговорив до неї. У його темних очах світилося розчулення.

— Дитино, можеш взяти собі стільки землі, скільки схочеш, — лагідно мовив він. — Ти… ти нагадала мені про одну людину. Вона також дуже любила землю і все, що на ній росте. Якщо знайдеш собі якийсь вільний клаптик, — спробував усміхнутися, — то бери і вирощуй все що хочеш.

— Себто можна зайняти ділянку будь-де… якщо вона нікому не потрібна? — допитувалася дівчинка.

— Звісно, якщо там нічого не росте, — ствердно хитнув він. — Гаразд, тобі пора, я стомився. — Він теленькнув дзвіночком, кличучи місіс Медлок. — Бувай здорова. Завтра я поїду і мене не буде ціле літо.

Тієї ж миті з'явилася місіс Медок — мабуть, вона увесь той час чекала у коридорі.

— Місіс Медлок, — звернувся до неї містер Крейвен, — тепер я зрозумів, що мала на увазі місіс Совербі. Дівчинці треба набратися сил. Заняття з гувернанткою почекають. Нехай тій дитині дають просту здорову їжу і нехай собі гуляє надворі скільки завгодно. Бачу, Мері не потребує надмірної опіки. Найбільше їй потрібна свобода і свіже повітря. Якщо захоче, то час до часу може гостювати у хатині місіс Совербі. Це все.

Місіс Медлок явно втішилася, почувши, що не мусить "занадто опікувати" Мері. Вона й так присвячувала дівчинці не особливо багато уваги, а тепер мала ще й потвердження господаря, що діяла правильно. Окрім того, місіс Медлок дуже шанувала Мартину маму.

— Дякую Вам, сер, — сказала вона. — Знаєте, сер, ми зі Сюзан Совербі разом ходили до школи. Вона справді мудра і добросерда жінка. І діти в неї виховані і здорові. Міс Мері напевно буде цікаво з ними зазнайомитися. Коли йдеться про виховання дітей, то ліпшої порадниці від Сюзан Совербі Ви і не знайдете, сер. Та жінка має голову на плечах.

— Розумію, — відповів містер Крейвен. — А зараз відведіть міс Мері і пришліть до мене містера Пітчера.

Місіс Медлок завела Мері назад. У кімнаті дівчинку чекала Марта — їй, ясна річ, було страшенно цікаво довідатися, як минула зустріч.

— Тепер у мене є свій сад! — ще з порога вигукнула Мері. — Можу собі влаштувати квітник де заманеться! І з гувернанткою вони не поспішатимуть! І мама твоя буде мене навідувати, а я можу навідувати вас. А ще дядько сказав, що мені нема чого боятися… і що можу бігати і бавитися де завгодно… де завгодно!

— Та ну! — захоплено вимовила Марта. — То дуже файно. Він чоловік добрий, виявляє'ся.

— Мій дядько дуже добрий, Марто. Тільки страшенно сумний, — з певністю заявила Мері.

Дівчинка чимдуж побігла у сад. Хоча вона знала, що Дікен збирався іти додому, та однак у глибині душі ще сподівалася його там застати. Звісно, хлопця в саду вже не було. Знаряддя лежали складені під деревом. Дівчинка підбігла туди, ще раз озирнулася довкола — нікого. Хіба що малинівка спостерігала за нею з трояндового куща.

— Шкода, — із сумом вимовила Мері. — Чи він іще тут з'явиться?

Раптом увагу дівчинки привернула якась біла плямка на трояндовому кущі. На колючці тримався клаптик паперу — відірваний від листа, що його вона писала Дікенові. Там був якийсь малюнок. Спершу Мері не могла збагнути, що там зображено, та потім побачила: це пташка, що сидить у гнізді. Внизу нерівними друкованими літерами напис: "Я ся поверну".

Розділ 13

"Я — Колін"

Мері працювала у саду сама геть до вечора. Малюнок забрала зі собою і за вечерею показала його Марті.

— Ого, я ся не сподівала, що Дікен так добре малює. То дрізд у своєму гнізді. Ти диви, а добре вийшло! Дрізд як справжній, — з гордощами заявила Марта, роздивившись малюнок.

Тепер Мері знала, що Дікен хотів їй сказати: їй нема чого боятися, бо як він ніколи не викаже гніздо дрозда, так само нізащо не зрадить таємницю їхнього саду. Ох, милий, милий Дікен!

Дівчинка засинала з думкою, що зранку знову його побачить.

Проте у весняну пору йоркширська погода — одна несподіванка. Вночі полив дощ. Мері прокинулася від того, що по шибці із силою молотили важкі краплі, а скрізь надсадно вив вітер. Дівчинка сіла на ліжку. Серце їй стислося від жалю і гніву. Ну чому знову дощ?

— Ото впертий дощисько, — пробуркотіла вона, дивлячись у вікно. — Навмисне падає, аби я не могла працювати у саду.

Мері знову лягла, проте заснути вже не могла. Якби усі її думки не були зайняті садом… і Дікеном, то, можливо, дощ заколисав би її і вона спала б до ранку.

А так дівчинка лише крутилася в ліжку і прислухалася до вітровію, який часом геть нагадував людські голоси. "Ніби хто з пустища кличе. Загубився посеред ночі і кличе на поміч", — подумала Мері.

Так минуло близько години. Вітер наче трішки стих. Але раптом з коридору долинув інший звук. Дівчинка рвучко сіла і повернулася до дверей.

— Щойно був не вітер, — голосно прошепотіла вона. — Хтось знову плаче.

Мері прислухалася ще. Не було жодного сумніву: це плач. Гаразд, вона мусить з'ясувати, у чому тут річ. Знову пахло якоюсь таємницею, а Мері відступати не звикла. Отож вона притьмом вислизнула з-під ковдри і стала на підлогу.

— Зараз усі сплять — це добре, — мовила вона до себе. — Маю надію, місіс Медлок також. Хоча вона мене мало хвилює. Врешті-решт, я повинна знати, що тут діється!

Мері накинула на себе вовняний халат, взяла свічку і тихенько вийшла з кімнати. У темряві коридор здавався страшенно довгим, проте дівчинка була надто збуджена, аби на це зважати. Вона була певна, що добре пам'ятає шлях до того коротенького коридору, де є двері, завішані гобеленом. Саме звідти її завернула місіс Медлок, коли вона там заблукала. Плач долинав з-за тих дверей. Дівчинка ішла вперед, тримаючи перед собою свічку. Серце так сильно калатало у грудях, що їй здавалося, ніби його чути на цілий коридор. Вона йшла на той плач. На якусь мить Мері зупинилася, пригадуючи, де треба повернути. Чи тут? Так, це той коридор. Потім далі, далі, тоді лівобіч, тоді піднятися двома сходинками догори, а тоді ще повернути правобіч. Так, і там за гобеленом були ті потаємні двері.

Мері натиснула на клямку, дуже обережно відчинила двері, а тоді так само обережно зачинила їх за собою. Тепер плач було чути дуже добре. За кілька кроків дівчинка побачила ще одні двері. З-під них вибивалося тьмяне світло. І звідтам долинав цей плач. Там плакала дитина.

Мері підійшла до тих дверей, відчинила їх і поволі увійшла.

Вона опинилася у великій кімнаті із гарними старовинними меблями. У каміні горів вогонь, побіля ліжка із різьбленими ніжками, завішаного парчевою завісою, світився каганець. При блиманні каганця Мері побачила на ліжку заплаканого хлопчика.

Дівчинка протерла очі: ява це чи сон? Може, вона знову заснула і це все їй наснилося? Мері знову подивилася на хлопчика. Воскове личко, на якому застиг ображений вираз, густе волосся, мокре від сліз, злиплося на чолі, великі сіро-блакитні очі — ось що вона побачила, стоячи при дверях.

Тримаючи перед собою свічку, Мері повільно наблизилася до хлопця. Він повернув голову і видивився на неї широко відкритими очима.

— Хто ти? — врешті прошепотів він налякано. — Привид?

— Ні, я не привид, — теж трішки злякано відповіла Мері. — А ти?

Він не зводив з неї погляду. Тепер Мері зрозуміла, чому очі хлопчика здаються такими великими: через густі чорні вії, що їх обрамлювали.

— Ні, — відповів він після хвилинної павзи. — Я — Колін.

— Колін? — повторила із запинкою Мері.

— Мене звати Колін Крейвен. А ти хто?

— Я — Мері Ленокс. Містер Крейвен — мій дядько.

— А мій — батько, — сказав хлопець.

— Твій батько?! — видихнула Мері. — Ніхто не казав мені, що у нього є син! Чому?!

— Підійди сюди, — сказав він, усе ще не відриваючи від неї своїх дивних неспокійних очей.

Вона наблизилася до ліжка. Він витягнув руку і торкнувся дівчинки.

— Ти справді жива? — спитав він. — У мене часто бувають такі сни… наче все діється насправді. Може, ти один із них таких снів?

Мері взяла край халата і вклала хлопцеві між пальці.

— Помацай, який він товстий і теплий, — сказала вона. — Якщо хочеш, я легенько ущипну тебе — може, тоді повіриш, що я справжня. Хоча спершу мені також здавалося, що ти — сон.

— Звідкіля ти прийшла? — спитав він.

— Зі своєї кімнати. Вітер так завивав, що я не могла спати. Потім почула, як хтось плаче, і пішла шукати, хто це. Чому ти плакав?

— Бо не міг заснути і голова боліла. Повтори, як тебе звати.

— Мері Ленокс. Тобі ніхто не говорив, що я тепер тут живу?

Колін усе ще теребив пальцями складку її халата, але по його очах було видно, що хлопець повірив: Мері жива, вона не сон і не привид.

— Ні, — відповів він. — Певно, не сміли.

— Чому? — спитала Мері.

— Бо тоді я б нервував, що ти можеш побачити мене.