Таємничий сад - Сторінка 9

Тут, у Мізелтвейтському маєтку, вона знайшла для себе цілий світ, у якому були малинівка, Дікен, Мартина мама, старий Бен і сама Марта. І сад також мусив до нього належати! Дівчинка ішла уздовж тієї довгої стіни, вкритої плющем. Вона так заглибилася у свої роздуми, що навіть не помічала малинівки, яка летіла услід за нею. Мері снувала по доріжці і все поглядала на вершечки дерев, що росли за стіною, коли раптом знову почула щебетання. Вона обернулася і побачила малинівку. Пташка стрибала по порожньому квітнику лівобіч від доріжки і наче намагалася щось звідтам випорпати. Дівчинка усміхнулася. Подумати тільки, малинівка увесь час летіла назирці!

— Моя маленька! — ніжно вимовила вона.

Малинівка застрибала, розпушила хвіст і дзвінко защебетала, немовби відповідаючи їй. Пташка підпускала дівчинку все ближче і ближче, а міс Мері, забувши про все на світі, схилилася до неї і розмовляла, розмовляла, намагаючись наслідувати її щебетання. Дівчинка була на сьомому небі від щастя!

Сам квітник обмежували низькі кущі, підстрижені на зиму. Малинівка подалася ближче до них. Дівчинка завважила, що пташка пурхає над купкою свіжої землі. Нещодавно собака намагався тут добратися до крота і вигріб глибоку нору. Але Мері, звісно, про це не було відомо. Пташка зупинилася і спершу пильно придивлялася до землі, а тоді зиркнула на Мері. І так кілька разів.

Мері нахилилася ближче, аби роздивитися ту нору. І тут у свіжій землі помітила якесь іржаве кільце. Малинівка пурхнула на дерево, мовби звільняючи дівчинці місце. Мері простягла руку, потягла кільце до себе — і не повірила своїм очам. В руці у неї був старий заіржавілий ключ!

— Це ключ від того саду! — прошепотіла вона.

Розділ 8

Малинівка показує дорогу

Тепер, коли Мері мала ключ, у неї була одна думка: як знайти хвіртку? Дівчинка все уявляла собі, що її чекатиме там, усередині. Якщо цей сад стільки років простояв зачинений, то там, певно, усе виглядає не так, як у "дозволених" садах, які вона вже встигла десятки разів оглянути. Цікаво, що сталося з трояндами. Чи вони ще живі? Окрім того, якби їй вдалося знайти хвіртку, то у неї був би власний сад: вона прокрадалася б туди так, щоб ніхто не бачив, тихенько зачинила б за собою хвіртку — і бавилася б собі хоч цілий день. І ніхто б навіть гадки не мав там її шукати. Це особливо тішило Мері.

Дівчинка поклала ключа до кишені і ходила по доріжці то в один, то в другий бік. Та хоч як пильно вона приглядалася, за плющем годі було щось побачити. Це її аж розсердило.

— Це ж треба, бути так близько і не могти увійти, — пробуркотіла вона собі під ніс, дивлячись на дерева, що росли за стіною.

Врешті мусила повернутися в будинок. По дорозі вирішила, що ключ увесь час носитиме зі собою — ану ж знайде хвіртку, то зможе відразу відчинити!

Марта повернулася щойно зранку, бо місіс Медлок дозволила їй залишитися на ніч вдома. Дівчина вбігла до кімнати розчервоніла і радісна.

— Я встала о четвертій ранку, щоб встигнути, — швидко вимовила вона. — Ох! На пустищі так гарно, скажу тобі! Сходить сонце, пташки виспівують на всі голоси, кругом бігають дикі кролики. Я навіть не змучилася, бо один чоловік взяв мене на підводу.

Марта сипала розповідями про те, що було вдома. Вони з мамою все переробили в хаті, а тоді Марта навіть спекла для кожного по ощипку, посипаному зверху жовтим цукром.

— А наші прибігли з пустища, розпалені, голодні, а в хаті чисто, і хліб свіжий поспів, а ту' ще ощипки! Мене аж розцілували. А Дікен сказав, що в нашій хаті і короля можна приймати.

Увечері вся сімейка вмостилася коло каміна, аби собі побалакати. Марта з мамою латали одежу, зашивали панчохи. Марта розповідала всім про маленьку дівчинку, яка приїхала з Індії і яка спершу навіть панчіх сама вдягнути не вміла — там, бачте, індуси її вдягали.

— О, вони не могли наслухатися, — весело сказала Марта, — все розпитували про індусів і про корабель, на якому ти ото сюди припливла. Але що я могла їм розказати? Я ж там не була.

Мері на хвильку задумалася.

— Знаєш, коли наступного разу будеш збиратися додому, я все докладніше тобі опишу, то будеш мати що розказувати, — пообіцяла вона. — Думаю, про подорожі верхи на слонах і верблюдах чи про полювання на тигрів вони ще не чули.

— Та ну! — вигукнула захоплено Марта. — Мої будуть просто захоплені. Це все одно що потрапити на виставку диких звірів, яку, я чула, ото недавно показували в Йоркширі.

— В Індії все не так, як у Йоркширі, — поволі промовила Мері, немовби зважуючи. — А що, Дікен і мама також розпитували про мене? — поцікавилася далі.

— Та Дікен просто їв мене очима, — жваво відповіла Марта. — А мама все час випитувала, що тобі ся подобає, що тебе цікавить. Питала, чи містер Крейвен не збирає'ся знайти тобі гувернантку чи няню. Я кажу: "Нє, наразі не збирає'ся. Взагалі місіс Медлок каже, що колись, може, і знайде, але на то може піти два чи три роки, поки він ся надумає".

— Не хочу я ніякої гувернантки, — рішуче відказала Мері.

— Мама ся переймає, що тобі треба ся вчити, що хтось мусить пильнувати за тобою. Вона каже: "Ти тільки подумай, Марто, як то — жити самій у такому великому будинку, коли в тебе нема мами. Ти вже старайся якось її розвеселити, дитино". Отак сказала мені мама, і я сказала, що буду старатися.

— Так, з тобою мені і справді веселіше, — потвердила Мері. — Я люблю, коли ти приходиш, коли щось мені розказуєш.

Тут Марта ляснула себе чолі, мовби щось згадала. Дівчина вибігла з кімнати і за мить повернулася, ховаючи щось під подолком.

— Слухай, — вимовила весело, — маю для тебе подарунок.

— Подарунок?! — вражено вигукнула міс Мері. — Для мене? У вас же самих їсти нічого!

— Через пустище проїжджав міняйло, — пояснила Марта, — і зупинився просто перед нашими дверима. У нього там були казанки, пательні — от, всякий дріб'язок. Мама визирнула, але не мала грошей, аби щось купити. А наша Лізабет Елен каже: "Мамо, в нього є скакалки зі смугастими ручками". І мама відразу до нього: "Гей, зачекайте, містере! По чім вони?" — "По два пенси", — відказує той. І мама витягнула з кишені два пенси і купила, а мені каже: "Марто, дитино, ти пенс до пенса складаєш і приносиш додому, бо знаєш, що ту' на рахунку кожне пенні. Але най дівчинка має чим бавитися. На, візьми і занеси їй".

І Марта врочисто вихопила з-під подолка дарунок. Лишень Мері Ленокс ніколи в житті не бачила скакалки, тому зараз тільки спантеличено розглядала цю незрозумілу річ.

— А для чого вона? — поспитала здивовано.

— Як то для чого?! — вигукнула Марта. — То слонів, різних там тигрів і верблюдів ти бачила, а скакалки нє? Ото чудасія. Дивися!

Марта розправила скакалку, стала посеред кімнати і давай скакати. Мері заворожено спостерігала. Старі портрети на стінах, здавалося, також не могли зійти з дива, що це тут діється. Але Марта їх навіть не помічала — вона стрибала і рахувала і зупинилася лише коли долічила до ста.

— Колись… колись я могла і більше, — випалила задихано. — У дванадцять років я була легша, та й гасала цілий день, то могла хоч до п'ятсот.

Мері захоплено підвелася з крісла.

— Слухай, мама твоя — найліпша в світі! Ото штука! — радісно вимовила вона. — Тільки не знаю, чи так зможу. Як думаєш?

— А ти спробуй, чого тут думати, — заохотила Марта, простягаючи скакалку. — На початку сто разів напевно не вийде, але поволі, поволі — то і більше здужаєш. Мама так і казала: "Як погасає цілий день зі скакалкою, то і сила появи'ся. А то звідки їй взятися?"

Сили у міс Мері і справді не було багато: ледве почавши, вже мусила зупинитися на перепочинок. Але дівчинці так сподобалося, що вона стрибала ще і ще.

— Егей, вдягайся і біжи надвір, — мовила Марта. — Там собі і поскачеш. Іди, іди. Мама каже: свіже повітря — то найліпше для дитини. Навіть коли трохи мжичить — все одно можна собі поскакати. Тілько вбратися добре.

Мері вдягла пальтечко, капелюшок і вже рушила до дверей, але тут зупинилася.

— Марто, ти віддала свої гроші, своїх два пенси. Дякую, — зворушено вимовила вона. Для дівчинки, котра ніколи не помічала того, що для неї роблять слуги, це був неабиякий крок уперед. — Справді, дякую, — повторила і трохи зніяковіло подала Марті руку.

Марта дещо незґрабно її потиснула й усміхнулася.

— Ти як якась поважна пані, — мовила вона. — Наша Лізабет Елен — то кинулася б мені на шию і поцілувала б на радощах.

Мері ще більше зніяковіла.

— Хочеш, щоб я тебе поцілувала?

Марта знову засміялася.

— Та нє! Просто ти така поважна… не така, як всі діти, — відповіла вона. — Добре, біжи надвір. Бувай!

Мері вийшла трішки збентежена словами Марти. Йоркширський нарід взагалі дивний, а Марта все вміла закинути щось таке, про що вона потім мусила думати. Як ось цього разу…

Але потім її увага цілком перейшла на скакалку. Ото справді річ! Мері весело стрибала і лічила, пам'ятаючи, як це робила Марта. Світило сонечко, повівав легенький вітерець, який ніс зі собою запах вологої землі. Дівчинка кілька разів оббігла парк з фонтаном, а потім опинилася на городі. Там застала Бена Везерстафа за роботою у товаристві малинівки. Мері хотіла, щоб він сам її помітив. Старий справді випростався і вражено видивився на таку прояву.

— Най мене біда візьме! — вигукнув садівник. — Такого з тебе ся не сподівав! Розчервонілася, очка блищать — чи то ти? А певно, то ліпше, ніж ото все марудити! Вчися, вчися!

— Я тільки починаю, — з гордощами промовила Мері. — Зараз найбільше двадцять разів підряд виходить.

— Нічо', нічо', скоро будеш вміла ліпше, тілько вчися, — добродушно прогув старий Бен. — Диви, а та з тебе очей не зводить, — кивнув головою у бік малинівки. — Скакалку ся роздивляє. Ще такого чуда не бачила. О-ох, пильнуй, небого, бо та цікавість до добра тебе не доведе, — похитав головою, дивлячись на пташку, — як запхаєш носа де не тре'…

Мері оббігла зі скакалкою всі сади і городи, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих, а тоді подалася на свою доріжку. Дівчинка вирішила спробувати, чи зможе пробігти її від початку до кінця без зупинки, але вже на половині задихалася, тому мусила перепочити. Зате вона вже долічила до тридцяти! Мері аж засміялася від утіхи і глянула на малинівку. Пташка-бо увесь час летіла за нею, а зараз сіла на стіну і дзвінко защебетала.