Так казав Заратустра - Сторінка 16

Воістину, з нечистим сумлінням блукає він над покрівлями.

Бо цей чернець у подобі місяця ласолюбний і ревнивий, ласий до землі й до всіх радощів закоханих.

Ні, не до вподоби він мені, цей кіт на дахах! Огидні мені всі, хто скрадається до напіввідчинених вікон!

Побожно й мовчки блукає він зоряними килимами – та мені не до вподоби чоловічі ноги, хцо ступають нечутно, ноги, на яких не брязнуть хоча б остроги.

У відвертого хода тверда, та кішка ходить по землі скрадаючись. Поглянь, місяць сходить по-котячому і нещиро.

Тонкі лицеміри, прихильники "чистого пізнання", – з місяцем і я вас порівнюю. Вас я назву ласолюбами!

Ви також любите землю й земне: я добре вас розгадав! Та у вашій любові сором і нечисте сумління, – ви ніби місяць!

Земне зневажає ваш дух, а не ваше нутро: воно ж у вас найсильніше!

І тепер ваш дух соромиться, що догоджає нутру, і через той сором скрадається манівцями облуди.

"Найвищим щастям для мене, – каже собі ваш брехливий дух, – було б дивитись на життя без жадливості, не скидатися на пса, що аж висолопив язика; вдовольнятися спогляданням, умертвити волю, відцуратися себелюбних змагань і прагнень – бути холодним і зотлілим, мати нечутливе тіло – і сп'янілі місячні очі!

Наймиліше для мене, – спокушає себе спокушений, – було б любити землю, немов місяць, лише очима обіймати її красу.

Я назву це непорочним пізнанням усіх речей. Адже мені від них нічого не потрібно, хіба віддзеркалювати їх стооким свічадом".

Ох ви, тонкі лицеміри, ласолюби! Вам бракує невинності в пристрастях, і тому ви й паплюжите їх!

Воістину, ви любите землю не як творці, що радіють роботі й розвитку.

Де невинність? Там, де є воля до зачаття. І хто хоче творити щось вище, ніж він сам, у того, як на мене, найчистіше жадання.

Де краса? Там, де моє жадання має бути найдужчим; де я хочу любити й загинути, щоб образ не зостався лиш образом.

Любити й загинути – це поєднане споконвіку. Жадати любові, – отже, жадати і смерті. Так кажу я вам, страхополохи!

А ви свою кастровану зизоокість прагнете називати "спогляданням"! А те, що вдається намацати боягузливим оком, ви звете "прекрасним"! Ох, ви ж паскудите шляхетні слова!

Непорочні шукачі чистого пізнання, таж у тому ваше прокляття, що ви ніколи не народите, навіть якщо б і лежали широко й тілисто на обрії!

Воістину, ви сиплете з уст шляхетними словами: невже, брехуни, ми повинні вірити, що й серце ваше повне по вінця?

Та мої слова – невибагливі, зневажені, грубі; я залюбки підбираю те, що падає зо столу на ваших бенкетах.

Одначе я можу ними сказати істину лицемірам! Так, мої риб'ячі кістки, мушлі та колюче листя полоскочуть лицемірам носа!

Довкруг вас і ваших бенкетів завжди задуха: адже в повітрі застоялися ваші хтиві думки, брехня і потайливість!

Відважтеся спершу повірити собі – собі й своєму нутру! Хто сам собі не вірить, завжди бреше.

"Чисті", ви самі від себе сховались у лялечці Бога, а в тій лялечці зачаїлися, мов огидний кільчастий черв.

Воістину, "споглядальники", ви дурите! Навіть Заратустра був колись уведений в оману вашим божественним покровом; не розпізнав він зміїного клубка, що чаївся всередині.

Шукачі чистого пізнання, колись я мріяв побачити, як у ваших ігрищах проступає Божа душа! Ваше мистецтво марилось мені якнайкращим!

Зміїну нечисть і сморід, хитрощі ласолюбної ящірки приховувала від мене відстань.

Та я підступив ближче: настав для мене день, – а тепер настає й для вас, – коли урвались місяцеві походеньки!

Погляньте на нього! Який він заскочений і поблідлий – перед вранішньою зорею!

Бо вже сходить воно, вогненне, сходить його любов до землі! Невинність і палка пристрасть творця – ось де справжня сонячна любов!

Погляньте, як нетерпляче здіймається воно над морем! Хіба ви не відчуваєте спраглого й гарячого подиху його любові?

До моря хоче воно припасти й увібрати всю його глибочінь; тисячами грудей прагне до нього море.

Море хоче, щоб сонячна спрага цілувала його і впилася ним; воно хоче стати повітрям, височінню, світляною стежкою і самим світилом!

Воістину, я, немов сонце, люблю життя і глибокі моря.

Пізнання моє в тому, щоб усі глибини піднялися до мене на височінь!

Так казав Заратустра.

ПРО ВЧЕНИХ

Поки я спав, вівця об'їдала плющевий вінок на моїй голові, об'їдала, примовляючи: "Заратустра більше не вчений".

Об'ївши, вівця пішла собі далі. А мені те переказала дитина.

Люблю я полежати там, де бавляться діти, біля зруйнованого муру, серед будяків та червоних маків.

Для дітей, будяків та червоних маків я ще й досі вчений. Адже вони невинні навіть у своїй злості.

Та для овець я вже не вчений; так забаглося моїй долі – благословенна будь вона!

Бо ось у чому істина: я покинув будинок учених, ще й грюкнув за собою дверима.

Моя душа надто довго сиділа голодна за їхнім столом; на відміну від них я не можу братися до пізнання, немов до лузання горіхів.

Я люблю свободу, землю і свіже повітря; краще я спочиватиму на волячих шкурах, ніж на лаврах їхньої шани.

Я надто гарячий і попалений власними думками: часто мені навіть дух забиває. Тоді я мушу вийти на привілля, подалі від запорошених покоїв.

А вони, холодні й незворушні, сидять у затінку: всюди вони прагнуть бути лише глядачами й остерігаються сидіти на осонні.

Мов ті, що стоять на вулиці й витріщаються на перехожих, сидять вони й витріщаються на думки, що прийшли в чужі голови.

Як тільки доторкнешся до них руками, від них мимоволі здіймається курява, наче від мішків з-під борошна; та кому спаде на думку, що та курява від зерна й від золотої благодаті серпневої ниви?

Коли вони вдають з себе мудрих, мене морозить від їхніх дрібних сентенцій та істин: часто несе від них наче з болота; воістину, я чув уже, як там квакала жаба!

Спритні вони, вправні у них пальці: Що моя простота супроти їхнього розмаїття. їхні пальці плетуть, тчуть і снують – виплітають панчохи духу!

Вони хороші дзиґарі: слід лише правильно їх заводити! Тоді вони безпомилково показують час і тихенько цокають.

Наче млини, вони працюють і гримотять: тільки підкидуй їм своє стигле зерно! – вони зуміють тонко змолоти його і обернути на білу куряву.

Один одному вони пильно дивляться на пальці і нітрохи не вірять. Винахідливі на маленькі хитрощі, вони підстерігають тих, чиї знання кульгають, – підстерігають, наче павуки.

Я бачив, як вони з незмінною обережністю готують отруту, завжди при цьому надягаючи скляні рукавички.

А ще вони вміють грати шахрайськими костями; я бачив, як вони грали з таким запалом, що аж повпрівали.

Ми чужі одне одному, а їхні чесноти мені огидніші за їхню нещирість та шахрайські кості.

Коли я жив у них, то жив над ними. Тому вони й сердиті на мене.

Вони й чути не хочуть, щоб хтось ходив у них над головою; через те й наклали колод, землі й непотребу між мною та своїми головами.

Так вони приглушили мою ходу: досі мене найгірше чули найученіші.

Всі хиби й слабості людські поклали вони між собою і мною і назвали їх у своїх будинках "хиблогою".

Одначе із своїми думками я ходжу у них над головою; навіть коли б мені заманулося ходити по власних помилках, я все ж був би над ними й над їхніми головами.

Тому що люди не рівні: так каже справедливість. І те, чого хочу я, вони хотіти не сміють!

Так казав Заратустра.

ПРО ПОЕТІВ

– Відколи я краще знаю своє тіло, – сказав Заратустра одному з своїх учнів, – то дух для мене і далі дух, а все "неминуще" – тільки символ.

– Це я вже колись чув від тебе, – відповів учень, – і тоді ти додав: "Але поети забагато брешуть". Чому ж ти сказав, що поети забагато брешуть?

– Чому? – перепитав Заратустра. – Ти питаєш чому? Та я не з тих, у кого можна питати про їхнє "чому".

Хіба відучора почались мої переживання? Давно вже я пережив обгрунтування своїх думок.

Хіба ж я бочка для пам'яті, щоб зберігати ще й обгрунтування своїх думок?

Вже й так забагато для мене – самому зберігати свої думки; багато птахів відлітає.

А серед них у своїм голубнику помічаю і чуже мені приблудне пташеня, що тремтить, коли я кладу на нього долоню.

Так що казав тобі колись Заратустра? Що поети забагато брешуть? Але й Заратустра поет.

Чи віриш ти, що він тут не погрішив проти правди? Чому ти віриш у це?

Учень відповів:

– Я вірю в Заратустру.

Та Заратустра похитав головою й усміхнувся.

– Віра не дарує мені блаженства, – сказав він, – а надто віра у мене.

Та припустімо, ніби хтось цілком серйозно сказав, що поети забагато брешуть: він мав би рацію – ми брешемо забагато.

А знаємо надто мало, і погані з нас учні; отже, ми мусимо брехати.

І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруйної бовтанки готувалось у наших погребах; багато невимовного коїлося там.

Оскільки ми знаємо мало, то нам припадають до серця вбогі духом, надто коли це гарні молодички.

І ласі ми навіть до того, про що вечорами гомонять між собою старі баби. Це ми самі називаємо вічною жіночністю в нас.

Ніби існує якийсь особливий таємний шлях до знань, прихований від тих, що чому-небудь навчаються; ми віримо в народ і "мудрість" його.

Усі поети вірять: коли хтось, лежачи в траві або на самотньому схилі, нащулить вуха, то трохи дізнається про те, що відбувається між небом і землею.

А коли на поетів находять хвилі ніжності, вони завжди гадають, ніби сама природа закохана в них.

І ніби вона підкрадається до їхніх вух, щоб нашептати таємничі, пестливі, повні любові слова, – цим величаються й хизуються вони перед усіма смертними!

Ох, між небом і землею є стільки всього, про що мріяти дозволяли собі лише поети!

А надто вище неба: адже всі боги – це маяччя й вигадки поетів!

Воістину, нас завжди тягне вгору – у царство хмар: на них ми садимо своїх барвистих пустунчиків і називаємо їх богами та надлюдьми.

Адже вони якраз досить легкі для тих престолів – всі ці боги й надлюди.

Ох, як я стомився від усього недосяжного, що неодмінно хоче стати реальністю! Ох, як стомився я від поетів!

Поки Заратустра говорив, гнівався на нього учень його, однак мовчав. Замовчав і Заратустра; погляд його був звернутий усередину, неначе вдивлявся він у безмірну далечінь. Нарешті Заратустра зітхнув і перевів дух.

– Я – від сьогодні й від учора, – сказав він тоді, – та є в мені щось від завтра, від післязавтра і від колишнього.

Я стомився від поетів, давніх і новітніх: неглибокі вони для мене й плиткі.

Недалеко сягали вони думкою углиб, тому й не опускалися їхні почуття до самого дна.

Трошки хтивості й трошки нудьги – це ще найкращі їхні помисли.

Зітханням і шарудінням привидів видається мені дзенькіт їхніх арф; що знали вони дотепер про вогняне шаленство звуків!

До того ж, як на мене, поети не досить полюбляють чистоту: всі вони каламутять воду, щоб вона здавалася глибшою.

Цим вони люблять видавати себе за примирителів, – та для мене вони залишаються звідниками й баламутами, половинчастими й нечистими!..

Ох, я закидав свої сіті в їхні моря й хотів наловити доброї риби, та завжди витягав голову якого-небудь старого бога.

Так голодному море подавало камінь.