Так казав Заратустра - Сторінка 25

А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.

Моя рука – рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!

Моя нога – чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.

Мій шлунок – хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.

Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті – така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!

До того ж мені нестерпний дух тяжкості, – така вже пташина вдача, – воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!

Я міг би заспівати про це пісню – і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.

Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим, – я не з таких.

2

Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом – "легка".

Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю, – так і людина, котра ще не вміє літати.

Земля і життя видаються їй тяжкими, – цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе – цього навчаю я.

Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!

Слід навчитися любити себе – цього навчаю я – повнокровною і здоровою любов'ю, – щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.

Таке блукання називається "любов'ю до ближнього", – досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.

Воістину, навчитися любити себе, – це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.

Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим, – так порядкує дух тяжкості.

Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями, – "добро" і "зло" – звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.

Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих, – так порядкує дух тяжкості.

А ми – ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: "Так, життя нести тяжко!"

Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.

А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей, – відтак життя видається їй пустелею!

Воістину! Тяжко нести навіть багато свого! Чимало людей усередині схожі на устрицю, тобто гидкі, слизькі й порскі,–

отож устрицю повинна захистити шляхетна оздоблена шкаралуща, – але цьому мистецтву слід навчитися: за шкаралущу обирати прекрасне видіння і мудре засліплення!

Проте людське майже завжди вводить в оману – часом шкаралуща тісна, похмура й надто вже шкаралуща на вигляд. Не вгадаєш у ній прихованої доброти і сили, і тому найчудовіші ласощі зостаються без ласунів!

Жінки, найласіші, це знають, – трошки більше жиру, трошки менше кісток – о, як часто доля залежить від такої дрібнички!

Людину відкрити важко, а себе – найважче, дух часто оббріхує душу. Так порядкує дух тяжкості.

Відкрив себе тільки той, хто каже: це моє добро і моє зло. Цим він затуляє рота кротові й карлику, котрий каже: "Добро і зло для всіх спільні".

Воістину, я не люблю тих, для кого все на світі добре, а сам світ навіть найкращий із світів. Таких я називаю всевдоволеними.

Всевдоволення, якому смакує все, – не найкращий смак! Поважаю непокірливі й перебірливі язики та шлунки, котрі навчилися казати "я", "так" і "ні".

А все жувати й перетравлювати – це вже справжня свиняча натура! Завжди казати "І-А!"[1], тобто з усім погоджуватись, навчився тільки осел і той, хто йому рідний за духом!

Мій смак воліє насичену жовтизну й гарячу червінь, – до всіх барв він домішує крові. А хто білить свій будинок вапном, той виказує свою поваплену душу.

Одні кохаються в муміях, інші – у видіннях; і ті й інші однаково ворожі всілякій плоті і крові – о, які огидні вони моєму смакові! Бо я люблю кров.

Я не хочу жити й зупинятися там, де кожний плює і харкає, – як на мене, то краще жити серед злодіїв та клятвопорушників. Ніхто не златоуст.

Та ще огидніші мені всі лакизи, найогиднішу тварю

ку, що траплялася мені серед людей, я назвав паразитом. Вона прагнула не любити, та все ж із любові жити.

Я називаю нещасними всіх, хто має тільки один вибір: стати лютим звіром або лютим приборкувачем звірів, – біля них я не поставив би хижі.

А ще для мене нещасні ті, хто завжди мусить бути насторожі, – моєму смакові огидні всі ці митники, крамарі, королі та інші сторожі країн і крамниць.

Воістину, я також сумлінно навчився бути насторожі, – але тільки на сторожі самого себе. Передусім я навчився стояти, ходити, бігати, стрибати, лазити і танцювати.

Бо моя настанова така: хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати – нараз літати не навчишся!

Мотузяними драбинами я навчився залізати в чимало вікон, хутко видряпуюсь на високі щогли, – я мав за неабияке щастя сидіти на високих щоглах пізнання,–

спалахувати на високих щоглах маленьким полум'ям, – хоч малим вогником, проте великою втіхою для мореплавців, що сіли на мілину, що розбилися об рифи!

Різними способами й засобами я дійшов до своєї істини: не однією драбиною я підіймався на висоту, звідки вдивляюся у свою далечінь.

І завжди неохоче напитував шлях – це було мені не до смаку! Волію самі шляхи розпитати і випробувати.

Випробовувати і розпитувати – в цьому сенс усіх моїх ходінь. Воістину, навіть відповідати на такі розпити треба навчитися! Але такий мій смак –

не хороший і не поганий, проте це мій смак, якого я вже не соромлюсь і не приховую.

"Відтепер – це мій шлях, а де ваш?" – так я відпо

відав тим, хто запитував у мене "про шлях". Бо одного шляху для всіх немає!

Так казав Заратустра.

ПРО СТАРІ І НОВІ СКРИЖАЛІ

1

Я сиджу і чекаю, круг мене старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані. Коли настане моя пора?

Пора зійти вниз, загинути, – бо я хочу ще раз піти до людей.

А тепер я чекаю, бо спершу має з'явитися знамення, що прийшла моя пора, – має з'явитись усміхнений лев з голубиною зграєю.

А поки що я розмовляю сам з собою, як той, хто має час. Ніхто не розповідає мені нічого нового, – тому я розповідаю сам собі про самого себе.

2

Коли я прийшов до людей, то побачив, що вони тримаються давньої зарозумілості: всім їм здавалося, ніби вони давно вже знають, що для людини є добром, а що злом.

Будь-яка мова про чесноту здавалася їм давньою стомливою нудьгою, і той, хто хотів міцно заснути, на сон грядущий любив побазікати про "добро" і "зло".

Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло, – хіба що творець!

Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім, – саме він створює те, що може стати добром і злом.

Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.

Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.

Я сидів край їхнього могильного шляху серед стерва й круків – і сміявся з усього минулого, оздобленого глевкою, прогнилою пишнотою.

Воістину, мов проповідники каяття і безумці, я вибухав гнівом і гвалтом проти всього їхнього великого і малого. Я насміхався, що все найкраще в них таке мізерне! Що найгірше в них таке мізерне!

Ось так криком і сміхом вибухала в мене туга за народженою в горах мудрістю, за моєю воістину несамовитою мудрістю, – моя велика бурекрила туга!

І часто вона поривала мене вдалину, вгору, в безвість, у регіт; тоді я летів і бринів стрілою крізь сп'янілий від сонця захват

ген у далеке майбутнє, ще не омріяне жодною мрією, у південь спекотніший, ніж будь-коли снили художники, де боги, танцюючи, соромляться будь-якого одягу,–

а що я промовляю символами і, мов поет, затинаюся і бурмочу, – мені, воістину, соромно, що я мушу бути ще й поетом!

Ген туди, де, як здавалося мені, всіляке становлення – божественний танок, а світ – вільний і свавільний – знову втікає до самого себе, –

як вічно втікають від себе численні боги і знову себе розшукують, щасливо собі суперечачи і знову себе слухаючи, знов собі належачи.

Ген туди, де час. здавався мені блаженним глумом над миттю, де свобода була необхідністю, яка щасливо забавлялася жалом свободи.

Ген туди, де я знову знайшов свого давнього демона й заклятого ворога – духа тяжкості й усе, що він створив: примус, принцип, необхідність, наслідок, мету, жадання, добро і зло.

Хіба не повинно існувати чогось, над чим можна було б танцювати і від чого відтанцьовувати? Хіба не задля легкого і найлегшого повинні існувати – кроти і гнітючі карлики?

З

Також там я підняв з дороги слово "надлюдина" і думку, що людина – це те, що слід подолати,

що людина – це міст, а не мета, що вона щасливо тішиться полуднем і вечором, як шляхом до нових світанків;

а слово Заратустри про великий полудень і те, що я ще поначіпляв на людину, – все це подоба другої багряної вечірньої заграви.

Воістину, я дав їм побачити і нові зірки разом з новим небом, а над хмаровищем, над днем і ніччю я напнув сміх, мов барвистий намет.

Я навчив їх усім моїм помислам і сподіванням: зібрати в одно і нести разом усе, що живе в людині уламком, загадкою і жахливим занепадом;

як поет, розгадник і спаситель випадку я навчив їх творити майбутнє, створюючи, давати спасіння всьому, що було.

Спасати в людині минуле й перетворювати все "було", поки жадання скаже: "Цього я прагнуло! Цього я прагнутиму", – це я назвав спасінням, тільки це я вчив їх називати спасінням.

Тепер я чекаю свого спасіння, – щоб піти до них востаннє.

Бо ще один раз я піду до людей, – серед них мені хочеться померти, і, вмираючи, я хочу дати їм свій найщедріший дарунок!

Так дарувати я навчився від щедротного сонця, – коли воно заходить, із невичерпних скарбниць висипає у море золото, – тоді й найубогіший рибалка веслує золотим веслом! Саме це я колись бачив і, споглядаючи, не міг вволю наплакатись...

Рівнею сонцю хоче зайти і Заратустра, а тепер він сидить і чекає, круг нього старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані.

4

Поглянь, ось нова скрижаль, але де брати мої, котрі разом зі мною понесуть її в долини й у серця з плоті?

Моя велика любов до найвіддаленіших вимагає так: не щади свого ближнього! Людина – це те, що слід подолати.

Є багато різних шляхів і способів долання, – шукай їх сам! То лише блазень гадає: "Через людину можна перестрибнути".

Здолай себе навіть у своєму ближньому, ти не повинен допускати, щоб право, яке ти можеш завоювати, тобі давали!

Що робиш ти, того ніхто не зможе тобі відшкодувати.