Тарзан та його звірі - Сторінка 11

Він був переконаний, що ця зустріч відбудеться незабаром.

Вождь підтвердив: так, білий бородань залишив селище лише сьогодні вранці, й бвана Тарзан, безсумнівно, наздожене його дуже швидко. Іншого ж гурту вождь не бачив і нічого про нього не чув. Принаймні, так він стверджував.

Тарзан не мав особливої довіри до цього типа, що силкувався удавати з себе приязного, тамуючи презирство до напівголого білого чоловіка, який прибув без власного загону й не запропонував ніяких подарунків. Але Тарзан потребував спочинку та їжі, що їх можна було легше мати тут, у селищі, аніж у пралісі. Отож Тарзан, не почуваючи страху ані перед людиною, ані перед звіром чи дияволом, ліг собі в затінку хатини і спокійно заснув.

Щойно вождь пересвідчився, що Тарзан спить, він підкликав двох своїх воїнів, показав пальцем на сплячого й пошепки щось звелів. За хвилину стрункі чорні постаті вже мчали береговою стежкою вгору понад річкою.

Тоді вождь покликав інших людей і наказав дотримуватися цілковитої тиші в селищі: заборонив пісні, голосні розмови й звелів нікому не наближатися до сплячого Так-то вже він піклувався про спокій свого гостя.

Через три години на Угамбі з'явилося кілька човнів, які швидко линули вниз за течією; чорношкірі в них веслували сильно і вправно. На березі чекав вождь: коли човни підпливли, він підніс списа горизонтально над головою, даючи сигнал тим, хто сидів у човнах. Це був знак, що білий і далі спокійно спить у селищі.

Обидва посланці теж були в цих човнах. Очевидно було, що вождь послав їх до загону білих, який стояв неподалік селища. Посланці верталися тепер саме з цими людьми й, побачивши сигнал вождя, пояснили білим, що це означає. Тубільці й білі вистрибнули на берег, витягли з води човни. Білих було з півдесятка. Це були похмурі люди з бридкими обличчями. Особливо вирізнявся їхній лиховісний чорнобородий зверхник.

— Де білий, про якого казали твої гінці? — спитав він вождя.

— Тут, бвано, — відповів дикун. — Я підтримував тишу в селищі, щоб він не прокинувся до твого повернення. Не знаю, чи він тебе шукає, аби заподіяти тобі зло, але він допитувався докладно, куди ти подався і що робив. А ще ж із вигляду він дуже схожий на того чоловіка, про якого ти розповідав, ніби він лишився десь на Острові Джунглів. Якби ти мені про нього нічого не розповідав, я не впізнав би його, і тоді він пішов би назирці за тобою і, може, вбив би тебе. Хай навіть він і не ворог твій, але мені здається, я добре вчинив, що покликав тебе, бвана. А коли з'ясується, що він справді твій ворог, то я хотів би в нагороду від тебе отримати рушницю й набої.

— Ти добре вчинив, — відповів білий. — Хай там друг він чи ворог, а ти дістанеш від мене рушницю й набої, якщо й надалі будеш на моєму боці.

— Авжеж, я на твоєму боці, бвана! — запевнив вождь. — А зараз ходім глянемо на зайду, що спить у моєму селищі.

Мовивши це, він крутнувся й пішов до хатини, де спокійнісінько спав собі Тарзан.

За обома чоловіками мовчки йшли решта білих і з двадцятеро чорних. Піднесені догори вказівні пальці вождя та його супутника змушували всіх дотримувати мовчання.

Обережно, навшпиньках підійшли вони до рогу хатини. Вуста білого скривила посмішка, коли він побачив сплячого мавполюда.

Вождь дикунів запитально глянув на свого супутника. Той ствердно кивнув головою, даючи знати, що вождь не помилився. Тоді обернувся до воїнів, показав на сплячого і знаками наказав схопити й зв'язати його.

Вмить двадцятеро воїнів накинулися на сплячого Тарзана й міцно його зв'язали. Все це скоїлося блискавично — Тарзан не встиг зробити хоч найменшу спробу врятуватися.

Потім його кинули на спину, й коли він глянув на юрбу, що обступила його, то зразу побачив хиже обличчя Ніколая Рокова.

Зловтішна посмішка заграла на вустах росіянина. Він підступив до Тарзана впритул.

— Свиня! — вигукнув він. — Ти й досі не спромігся. збагнути, що тобі годі змагатися з Ніколаем Роковим? — Потім копнув лежачого в обличчя й сказав: — Ось тобі моє вітання! Сьогодні ввечері, перш ніж мої чорношкірі друзі поласують тобою, я розповім тобі, що трапилося з твоїми дружиною і нащадком та що чекає на них у майбутньому.

8. ТАНОК СМЕРТІ

Крізь буйні, непролазні хащі в пекельній нічній пітьмі скрадався великий гнучкий звір, нечутно ступаючи своїми оксамитовими лапами.

Лише подеколи при світлі тропічного місяця крізь густолист, що шурхотів від нічного вітру, жевріли два жовто-зелені вогники.

Час від часу звір зупинявся, підводив голову й принюхувався. Іноді його мандрівка на схід сповільнялась — коли він робив короткий, раптовий стрибок на гілки. Його ніздрі вирізняли ледь чутний дух численних тварин, і від того духу в звірові будився мимовільний голод і хижо-відвисала нижня щелепа.

Але він невпинно продовжував свій самотній гін, не зважаючи на сильні напади голоду, які за інших обставин змусили б його негайно вгородити ікла комусь в горлянку.

Звір біг цілу ніч, лише на хвильку спинився уранці, щоб усе-таки вгамувати голод. Він роздер випадкову здобич і похапцем проковтнув її великими шматками.

Вже смеркало, коли хижак підбіг до огорожі великого тубільного селища. Швидко й тихо звір оббіг селище, і його чорна тінь зловісно відбивалась на пакіллі огорожі. Він повсякчас принюхувався і, повертаючи голову в різні боки, нашорошено ловив кожен звук.

Людський слух не вчув би ніяких звуків, але витончене й загострене тваринне чуття завважило щось таке, що змусило працювати звірів мозок. Ще мить тому стояла ніби викарбувана з живої бронзи непорушна статуя з кісток і м'язів — і враз уся вона перемінилась.

Швидко й нечутно, мов на сталевих пружинах, звір перестрибнув пакілля і, ковзнувши в селище, мов кіт, щез у темному проміжку між огорожею і стіною хатини.

* * *

На селищній вулиці негритянки розпалювали вогнище й наливали воду в казани. Вони готувалися до великого бенкету, що мав відбутися цієї ночі. Серед вогнищ височів великий стовп, біля якого гомонів гурт чорношкірих воїнів. Їхні тіла були помальовані білими, синіми й жовтими смугами, а кольорові кола прикрашали очі, губи, груди й живіт. У волоссі, вимащеному глиною, стирчали довгі дротини й строкате пір'я.

Селище готувалося до свята, а жертва в той час лежала зв'язана в одній з хатин. Вона була призначена для прийдешньої учти, і її чекав кінець. Та який кінець!

Тарзан, годованець великих мавп, напружував свої могутні м'язи, силуючись порвати вірьовки, якими його обплутано, але вони були так міцно, на пораду росіянина, затягнуті, що навіть велетенські м'язи мавполюда не могли дати їм ради.

Смерть!

Тарзанові часто доводилося дивитися в вічі цій Бридкій Мисливиці, й завжди він при цьому посміхався. Він би й тепер так само посміхався, знаючи, що незабаром прийде кінець, коли б не карався долею своїх близьких: адже якщо він загине, найдорожчі йому люди зазнають таких мук...

Джейн ніколи не довідається, якою смертю він загинув. За це Тарзан був вдячний Небу. Його втішала думка, що дружина в безпеці у себе вдома серед великого світового . міста, поміж добрих і чуйних друзів; вони допоможуть їй пережити горе.

Але хлопчик! Сердешний синок...

Тарзан весь аж корчився від душевного болю. Він — могутній Володар Джунглів, Мавпячий Цар, єдиний у світі, хто міг би врятувати дитину від страхіть, що їх наготував йому триклятий Роков, лежить зв'язаний, немічний, мов тварина, що попала в пастку! Він має померти за кілька годин, а з ним щезне остання надія на порятунок дитини.

Упродовж дня Роков кілька разів заходив до нього, засипав прокльонами, всіляко знущався, та жодне слово жоден стогін не зірвався з вуст могутнього бранця.

Врешті Роков облишив його. Найбільше знущання, найсильнішу моральну муку, яку він винайшов для свого ворога, росіянин вирішив притримати насамкінець. Саме перед тим, як списи людожерів завдадуть Тарзанові останнього удару, Роков оповість Тарзанові правду про страшні злигодні його дружини...

У селищі посутеніло. Мавполюд чув, як готуються замордувати його й з'їсти. Він виразно уявляв собі, як відбуватиметься танок смерті, бо не раз бачив це в минулому. І ось тепер йому самому випадало бути головною дійовою особою в цій страхітливій забаві: жертвою, прив'язаною до стовпа!

Його не лякала повільна смерть від тортур, коли воїни, танцюючи довкола, відрізатимуть шматки м'яса від його живого тіла. Він звик бачити кров і жорстоку смерть, терпіти фізичний біль і знегоди. Але в ньому палало непереборне бажання жити, й до останнього спалаху життя, аж доки він згасне, все його єство буде сповнене надії та рішучості, буде готове діяти. Якби ж воїни хоч на мить послабили свою пильність, то його меткий розум і сталеві м'язи, напевне, знайшли б шлях до втечі — до втечі й помсти...

Лежачи отак на долівці й гадаючи про свою долю, Тарзан раптом учув легкий знайомий запах. Вмить кожна клітина його мозку ожила й напружилась. Врешті його треновані вуха уловили майже нечутний звук — хтось був поблизу, за хатиною, в якій він лежав.

Тарзан заворушив губами, видаючи якісь звуки, такі слабкі, що людське вухо не могло б їх уловити поза межами його в'язниці. Але він був певен, що той, хто знаходиться неподалік, неодмінно почує його. Бо вже знав, хто це, бо ніздрі розповіли йому так докладно, як ваші чи мої очі кажуть нам про присутність нашого давнього друга, зустрінутого при світлі дня.

І справді за мить він почув легенький шерех пухнастого тіла й оксамитових лап: звір перелазив пакілля за хатиною. А потім почав продирати отвір поміж стовпами, що формували стіну. Врешті через дірку в стіні ковзнув досередини великий звір і тицьнувся холодним носом Тарзанові в шию.

Це була Шіта, його вірний друг. Легенько повискуючи,, вона уважно обнюхала простертого на землі чоловіка. Можливості обміну думками між цими двома були обмежені, тож Тарзан не був певен, чи Шіта зрозуміє те, що він хотів би втовкмачити їй. Шіта, звісно, бачила, що він зв'язаний і безпомічний, але чи до розуму пантери дійде, що її панові заподіяно зло?

Шітина поява тут була дуже добрим знаком — пантера могла б добряче допомогти Тарзанові. Але хоч як Тарзан наказував Шіті перегризти його пута, великий звір ніби зовсім не розумів, чого від нього хочуть, і тільки лизав Тарзанові руки.

Коли це щось урвало їхню спробу порозумітися.