Тарзанів син - Сторінка 43

Він уважно вдивлявся в обличчя рятівника Меріем і поволі, дедалі більше дивуючись, починав усвідомлювати, в чому справа.

Тантор, не перестаючи сердито бурчати, стояв просто перед білим велетнем, переступаючи з ноги на ногу. Велетень ступив зовсім близько до слона, під самісінький хобот, і додав кілька лагідних слів. Величезна тварина враз угамувалася. В її очицях згасли вогники люті, і коли незнайомець пішов до Корака, Тантор покірно поплентався слідом.

Меріем здивовано стежила за ними з дерева. Раптом чоловік обернувся до неї, наче раптово згадавши про її присутність.

— Ходи сюди, Меріем, — гукнув він, і дівчина впізнала його.

З радісним вигуком "Бвана!" вона швидко зістрибнула з дерева і побігла до нього. Тантор скосив очі на білого велетня, почув відповідь, заспокоївся і дав дівчині спокій. Вони підійшли до Корака, що дивився широко розплющеними очима, сповненими невимовного щастя і водночас почуття провини.

— Джеку! — вигукнув білий велетень, схиляючись над мавполюдом.

— Батьку! — вихопилося з вуст Убивці. — Дяка Богові, що це ти. Ніхто в джунглях більше не зміг би спинити Тантора.

Чоловік швидко перетнув ножем Коракові пута. Хлопець підвівся і кинувся в батькові обійми. Тарзан обернувся до Меріем.

— Мені здавалося, — суворо сказав він, — що я наказав іти додому.

Корак здивовано дивився на них. Йому дуже хотілося обійняти дівчину, але саме тоді він згадав про іншого — молодого англійця — і про те, що сам він, Корак, — лише дикий незграбниймавполюд.

Меріем благально подивилася Бвані в очі.

— Ти сказав мені, — мовила вона дуже тихо, — що моє місце поруч з людиною, котру я люблю. — І подивилася на Корака поглядом, сповненим дивного світла, яке промінилося лише для однієї людини в світі і якого більше ніхто не міг бачити.

Корак кинувся до неї з розкритими обіймами, але несподівано втіав перед нею на одне коліно, ніжно притиснув її руку до вуст і поцілував, вітаючи королеву своєї лісової країни.'

Галас, що його зчинив Тантор, не залишив у джунглях нікого байдужим. Тантор озирнувся, люди за ним, і всі вони побачили, як з-поміж листя визирнула голова і плечі великої мавпи. Якусь мить це створіння дивилося на них, а потім з його грудей вихопився крик радості й захвату, наступної миті звір зістрибнув на землю, а за ним — десяток одноплеміннів. Вони побігли до людей, щасливо вигукуючи мовою людиноподібних мавп:

— Тарзан повернувся! Тарзан, король джунглів!

Це був Акут, що стрибав і радісно беркицявся довкола них трьох з таким вереском і гримасами, що будь-хто інший сприйняв би це як вияв неймовірного гніву. Але ці троє знали, що мавпячий король у такий спосіб виказу повагу до славетнішого, ніж він, короля. Почет поводивсі так само, й кожен намагався стрибнути вище за іншоґі і видавати звук, якого досі ще не чули в джунглях.

Корак з глибоким зворушенням поклав руку батьков на плече.

— Є лише один Тарзан, — сказав він, — іншого бути не може.

Через два дні вони виїхали з лісу на рівнину. Віддалік над комином бунгало вився димок. Тарзан з Великих Мавп забрав речі з дерева, на якому він раніше за лишив свій європейський одяг, а оскільки Корак відмо вився з'явитися перед матір'ю через стільки часу напівго лим дикуном, то Меріем залишилася з ним, остерігаючись що він передумав і знову чкурне в джунглі. Батьков довелося їхати до бунгало по коней і одяг самому.

Моя Люба зустріла його біля воріт, погляд її буї сповнений смутку й запитань, оскільки Меріем із ним ні було.

— Де вона? — спитала жінка тремтячим голосом. — Мувірі сказав мені, що вона не послухалася і побігла за тобою в джунглі. Джоне, я не переживу цієї втрати!

І леді Грейсток похилила голову й заплакала на широ ких грудях того, хто так часто втішав її в усіх життєви? знегодах.

Лорд Грейсток підвів її голову і подивився просто в очі усміхненим, радісним поглядом.

— Що сталося, Джоне? — вигукнула вона. — Ти повернувся з добрими новинами, тож не змушуй мене довге чекати,

— Я не скажу ані слова, доки ти не приготуєшся вислухати новину, найприємнішу з усіх, які будь-коли доводилося чути! — заявив він.

— З радощів не вмирають! — вигукнула вона. — Ти знайшов її?!

Вона не могла повірити в неможливе.

— Так, Джейн! — сказав він приглушеним від хвилювання голосом. — Я знайшов її, і — його!

— Де вони? — схопилася леді Грейсток.

— Недалеко звідси, на узліссі. Він не хотів повертатися напівголим, в леопардовій шкурі — послав мене по одяг.

Вона сплеснула руками від хвилювання і кинулася була в дім.

— Постривай! — гукнула, озирнувшись через плече. — Я зберегла усі його костюми — весь одяг, до ниточки. Я зараз принесу тобі один якийсь із них.

Тарзан засміявся і спинив її.

— Дай тим костюмчикам спокій, — сказав він, — візьми мій. Хоча й мій, можливо, буде йому трохи замалий. Твій хлопчик виріс, Джейн!

Вона й собі засміялася, вкладаючи в цей сміх все і нічого. Світ зараз складався для неї поспіль з радості й щастя — світ, що його кілька років сповивав глибокий смуток. Вона була така щаслива, аж забула на якусь мить, що на Меріем чекає сумна звістка. Вона гукнула її Тарзанові навздогін, але той уже чимдуж скакав по деревах і не чув її.

Через годину Вбивця Корак повернувся в материнський дім, дім рідної матері, образ якої ніколи не згасав у хлоп'ячому серці, — і кинувся в її обійми, зустрівши погляд, сповнений любові і всепрощення. Потім мати повернулася до Меріем, і в її очах майнув вираз жалю.

— Моя маленька дівчинко, — співчутливо сказала вона, — життя принесло тобі й гірку новину: пан Бейнс помер від ран.

Очі Меріем посумнішали, але то не був смуток жінки, яка втратила коханого.

— Мені шкода його, — сказала вона дуже просто. — Він завдав мені багато прикрощів, але перед смертю спокутував свою провину. Спочатку я думала, що люблю його. Спочатку він мені подобався, — тому що я ніколи не бачила таких людей, — а потім я почала поважати його за хоробрість, з якою він зізнався у своїх вчинках, і відвагу, з якбю дивився в обличчя смерті, виправляючи помилки. Але то не була любов. Я не знала, що таке любов, поки не довідалася, що Корак живий. — І усміхнена Меріем повернулася до Джека.

Леді Грейсток швидко позирнула в очі сина — сина, який невдовзі стане лордом Грейстоком. Але в неї й на думці не було зауважувати різницю в походженні її сина і дівчини. Для неї Меріем була гідною її короля. Вона лише хотіла дізнатися, чи справді Джек любить маленьку арабську сирітку. Вона прочитала в його очах відповідь, обняла їх обох і розцілувала.

— Нарешті, — вигукнула вона, — у мене справді буде донька!

Найближча місія була за кілька переходів звідти, ад вони пробули там, у бунгало, лише кілька днів, готуючис до урочистої події, а потім до подорожі, і зразу післ шлюбної церемонії вони вирушили на узбережжя, й сіл на пароплав до Англії. Це були найщасливіші дні в житті Меріем. Вона і уявити не могла, скільки див ховає в собі життя цивілізованих людей. Океан і величезний паропла будили в ній шанобливість. Штовханина, гуркіт і гамір залізничного вокзалу приголомшили її.

— Якби тут поблизу росло чимале дерево, — щиро сказала вона Коракові, — я від переляку вилізла б аж на вершечок.

— Передражнювала і кидала б гілками в паровоз? — засміявся він.

— Бідолашний старий Нума! — зітхнула дівчина. — Що він робитиме без нас?

— О, там буде кому дошкулити йому, моя маленька Мангані, — запевнив Корак.

Коли Меріем побачила будинок Грейстоків, у неї перехопило подих. Але вона й далі поводилася, як личить чемній дівчині.

Через тиждень лорд Грейсток отримав листа від свого давнього приятеля Д'Арно.

В листі містилася рекомендація генералові Арманові Жако. Лорд Грейсток пригадав ім'я, і без труднощів, бо всяк, обізнаний з історією сучасної Франції, не може не знати про Жако, — насправді принца де Кодрена, — що через республіканські переконання назавжди зрікся гучного імені, яке упродовж століть носили його предки.

— Принцам не місце в республіці! — любив він повторювати.

Лорд Грейсток прийняв сивовусого горбоносого вояка в бібліотеці, і з перших слів обоє відчули взаємну симпатію.

— Я приїхав до вас, — пояснив генерал Жако, — тому що наш любий адмірал твердить, ніби понад вас немає у світі знавця Північної Африки. Дозвольте, я почну розповідь ось із чого. Багато років тому мою маленьку доньку викрали, — певне, араби. Я на той час служив у Іноземному Легіоні в Алжирі. Ми вдавалися до всіх засобів, щоб розшукати її, але марно. Не було жодної провідної газети у великих містах світу, яка не надрукувала б її фото, але не знайшлося нікого, хто вказав би на її слід чи з'ясував обставини її загадкового зникнення. Тиждень тому до мене в Парижі навідався якийсь араб на ймення Абдул Камак і ствердив, що він знає, де відшукати мою доньку, і вкаже місце. Я відразу взяв його до адмірала Д'Арно, котрий, як мені відомо, чимало подорожував Центральною Африкою. Коли чоловік розповів адміралові, де, ймовірно, перебуває біла дівчинка, викрадена арабами, то ми дійшли висновку, що це недалеко ваших африканських володінь, тому він порадив негайно сконтактувати з вами, — якщо дівчина поблизу, то ви, напевно, знатимете.

— Які у араба докази, що це — ваша донька? — спитав лорд Грейсток.

— Жодних, — відповів співрозмовник. — Ось чому ми вирішили, перш ніж організувати експедицію, порадитись із вами. Той чолов'яга має лише стару фотографію, на звороті якої газетна вирізка, де оголошується розшук дівчинки і обіцянка винагороди. Я боюся, що араб десь знайшов стару газету, побачив наше оголошення, спокусився обіцянкою винагороди і тепер намагається накинути нам першу-ліпшу білу дівчину, розраховуючи, що через стільки років ми не зможемо пересвідчитися достеменно, наша це донька чи ні.

— У вас є з собою фотографія? — спитав лорд Грейсток.

Генерал дістав з кишені конверт, витяг пожовклу фотографію і подав англійцеві.

І коли старий вояк знову побачив риси обличчя загубленої доньки, йому на очі навернулися сльози. Лорд Грейсток якусь мить вивчав фотографію. В його очах з'явився дивний вираз. Він натиснув ґудзик дзвінка на столі. Вмить з'явився служник.

— Попросіть дружину мого сина, якщо її ласка, зайти до мене в бібліотеку, — наказав він.

Двоє чоловіків сиділи мовчки.