Татарська пустеля - Сторінка 14

До цього часу він не посилив охорону, не розпорядився видати додаткову зброю, сурмити сигнал "велика тривога".

Немов охоплений таємничим знесиллям, він байдужно спостерігав за рухом чужинців, наче це його не стосувалось.

А за вікном тривав ясний жовтневий день, сяяло сонце, віяв вітерець, полоскався прапор над дахом форту. Сам час сприяв війні й перемозі.

Чудова днина, пане полковнику! Але він відверто давав зрозуміти, що волів залишитися сам, і коли в кабінеті вже нікого не було, став ходити од столу до вікна, од вікна до столу, неспроможний прийняти рішення. Без потреби погладжував сиві вуса, тяжко зітхав, поводячи себе як немічний старець.

Чорна орда чужинців раптом зникла з видного очам трикутника рівнини. Це означало, що вони ще ближче підійшли до кордону, а незабаром опиняться біля підніжжя гір.

Тим часом полковник протирав хустинкою скельця окулярів, гортав на столі папери: поданий на підпис розпорядок дня, чиєсь прохання про відпустку, доповідну записку військового лікаря, звіт про роботу майстерень.

Чого ви чекаєте, пане полковнику? Сонце вже височенько. Навіть майор Матті, що тільки-но з'явився у кабінеті, не приховує свого хвилювання. Навіть він, який ніколи нічому не вірить. Покажіться хоча б вартовим, прогуляйтеся трохи мурами. Серед чужинців, розповів капітан Форце, який тільки-но побував із перевіркою на Новому редуті, вже можна розгледіти окремі постаті. Вони озброєні, несуть на плечах рушниці, а тому небезпечно гаяти час.

Однак Філіморе воліє чекати. Він не заперечує — це справді чужі вояки, але скільки їх? Хто каже двісті, хто — двісті п'ятдесят. Якщо ж це передовий загін, то головні сили налічують щонайменше дві тисячі. А їх поки що не видно, можливо, взагалі нема.

Головних сил не видно, пане полковнику, через північні тумани. Цього ранку вони особливо густі й укрили значну частину рівнини. Ті двісті вояків не привертали б особливої уваги, якби за ними не рухалась велика армія, яка опівдні має з'явитись на обрії. Один вартовий каже, ніби хвилину тому побачив рух у тумані.

Але полковник так само ходить од столу до вікна, од вікна до столу і знехотя переглядає папери. Навіщо чужинцям Фортеця, міркує він. Можливо, це просто військові навчання у важких умовах пустелі. Час татар минув, од них залишилась тільки давня легенда. А хто інший мав би намір порушити кордон? В усій цій справі є щось непереконливе. Ні, то не татари, пане полковнику, але ж, напевно, чужі вояки. Ні для кого не є таємницею, що вже багато років триває ворожнеча з Північною державою і вже не раз заходила річ про війну. Напевно, то піхотинці й кіннотники, а незабаром з'являться гармати. Немає сумніву — ворог ще до вечора піде на штурм Фортеці Бастіані. Але ж її мури старі, її рушниці старі, її гармати старі. Все геть-чисто старе, крім солдатських сердець. Не покладайтесь на них, пане полковнику!

Тим часом годинник проти письмового столу відмірював у звичному ритмі хвилини життя, а худі пальці коменданта Фортеці все ще протирали хустинкою скельця окулярів, хоча в цьому не було жодної потреби.

Годинник вибив пів на одинадцяту, коли в кабінеті з'явився майор Матті й нагадав полковникові, що офіцери чекають щоденних інструкцій. Філіморе забув про це й трохи збентежився. Тепер йому доведеться говорити про тих, що з'явилися на рівнині, прямо назвати їх ворогами чи відбутися жартом. А може, краще зайняти гнучку позицію, вживши всіх заходів безпеки і водночас прикидаючись скептиком. Однак слід зрештою приймати якесь рішення, а це йому не подобалось. Він волів би й надалі безчинно чекати, нерухомо сидіти і кидати виклик долі, зробивши її призвідницею бурхливих подій.

— Здається, цим разом усе може статися, — сказав майор Матті зі своєю двозначною посмішкою.

Полковник нічого не відповів.

— Почали підходити нові сили. Три колони. Навіть звідси це видно, — продовжував майор.

Полковник пильно подивився йому в очі майже радісним поглядом.

— Кажете, прибувають?

— Звідси видно, пане полковнику, їх дуже багато.

Вони підійшли до вікна і на трикутнику північної рівнини побачили нові чорні ланцюжки в невпинному русі. Не один, як уранці, а три, й це ще не був кінець.

Війна, війна, подумав полковник, марно намагаючись відігнати цю думку, наче якесь гріховне бажання. Продовжуючи про це розмірковувати, він тим часом опинився у залі зібрань перед вишикуваними тут офіцерами. Над блакитними плямами мундирів вражали блідотою майже схожі обличчя. Молоді й постарілі, вони відбивали спільний неспокій, а їхні запалені гарячкою очі жадібно чекали офіційного повідомлення про те, що наближається ворог. Стояли струнко і вдивлялися в нього, немов вимагаючи, аби їх не було ошукано. В тиші, яка панувала у залі, чулось лише глибоке дихання офіцерів. І полковник зрозумів, що мусить щось казати, відчувши водночас, як його охоплює хвилювання. На власний подив, Філіморе без жодних доказів упевнився в тому, що чужоземці безперечно є ворогами, які збираються порушити кордон. Його немов полонило загальне духовне піднесення, і він розумів, що говоритиме без застережень. "Панове офіцери, — звернеться він до них, — нарешті настав час, якого ми чекали багато років". Він скаже так або приблизно так, а офіцери з вдячністю слухатимуть його слова — дороговказ на шляху до звитяги і слави.

Саме це він збирався говорити, але знову відчув у глибинах душі якийсь незборимий спротив. "Це неможливо, полковнику, — казав йому внутрішній голос, — стережися, поки є час, ти робиш помилку, фатальну помилку".

Охоплений хвилюванням, він стояв і слухав цей супротивний голос. Але було запізно — мовчання ставало обтяжливим.

Полковник ступив крок уперед, високо підняв голову як завжди, коли збирався говорити, й офіцери побачили, що його обличчя раптом спаленіло. Так, пан полковник зашарівся, мов дівчина, бо мав намір розповісти про старанно приховувану таємницю свого життя.

Він уже розтулив рота, щоб вимовити перше слово, коли несподівано залунали кроки на сходах, неподалік од зали зібрань. Ніхто з офіцерів, увага яких була прикута до командира, нічого не почув, але слух Філіморе впродовж багатьох років навчився вловлювати найтихіші шуми Фортеці.

Кроки наближалися з незвичною швидкістю. їхні звуки, чужі й дратівливі, нагадували підступну ходу військових інспекторів. Нарешті двері відчинилися і на порозі став, тяжко дихаючи, вкритий пилюкою незнайомий драгунський офіцер.

— Лейтенант Фернандес! — віддавши честь, мовив він. — Я привіз вам депешу від його ексцеленції начальника Генерального штабу.

Елегантно тримаючи кашкета зігнутою лівою рукою, він наблизився до полковника і вручив запечатаний конверт. Філіморе потиснув йому руку.

— Дякую, лейтенанте! Здається, дорога була нелегкою. Зараз вам покажуть, де можна поїсти і відпочити.

Полковник подав знак лейтенантові Санті, першому, хто навернувся йому на очі, й попросив того прийняти гостя. Обидва офіцери вийшли, і двері знов зачинилися.

— З вашого дозволу... — мовив Філіморе, показуючи всім депешу і даючи зрозуміти, що має намір негайно її прочитати. Його пальці акуратно зламали печатки, розірвали конверт і витягли звідти густо списаний аркуш паперу.

Поки він мовчки читав, офіцери стежили за виразом його обличчя, намагаючись угадати, про що сповіщає високе начальство. Та марно. Філіморе наче читав газету, сидячи біля каміна довгого зимового вечора. Лише з сухого обличчя зник недавній соромливий рум'янець.

Закінчивши читання, полковник згорнув папір, поклав його до конверта і підняв голову, збираючись говорити. Стало зрозуміло — щось насправді трапилось, і піднесений настрій присутніх раптом спав.

— Панове офіцери! — з великим зусиллям мовив полковник. — Якщо я не помиляюсь, сьогодні вранці серед солдатів, а також серед декого з вас спостерігалося неабияке збудження в зв'язку з появою збройних загонів у так званій Татарській пустелі.

Його слова з трудом торували собі шлях у загальній тиші.

— Йдеться, — продовжував він, — про підрозділи Північної держави, яким доручено розмежувати кордон, те, що свого часу зробили ми. Тому вони не підуть у бік Фортеці, а здогадно розіб'ються на групи і розташуються в горах. Так офіційно повідомляється в депеші його ексцеленції начальника Генерального штабу.

З самого початку полковник Філіморе передчував, що це не могли бути вороги, бо народився не для слави і вже багато разів зазнавав гірких розчарувань. Але для чого, для чого?

— Як вам відомо, — вів він далі майже байдужим тоном, — прикордонні стовпи та інші розмежувальні знаки ми поставили багато років тому. Одначе, як підкреслює його ексцеленція, в невизначеному стані залишається ще одна ділянка. Аби закінчити там роботу, я відправлю туди стільки треба людей. Це складна місцевість з двома чи трьома паралельними пасмами гір. Зайве доводити, що слід просунутись якомога далі, аби взяти під захист північний хребет. Не для того, щоб він став стратегічно важливим, якщо ви мене розумієте, бо там не можна ні розвивати бойові дії, ні маневрувати...

Він затнувся на мить, загубивши хід думки.

— Ні маневрувати... На чому я зупинився?

— Ви сказали, що слід просунутись якомога далі, — швидко підказав майор Матті.

— А, так! Я сказав, що слід було б просунутись якомога далі. На жаль, завдання не дуже просте. Ми відстаємо від тих із півночі... Зрештою, обміркуємо це пізніше.

Він замовк і здавався стомленим. Бачив на обличчях підлеглих тінь розчарування. Вони, професійні військові, які мріяли про битви і перемоги, знову ставали сірими гарнізонними служаками. Нічого, вони молоді, думав він, у них усе ще попереду.

— Ну, що ж, — мовив полковник. — Мені зараз прикро робити зауваження, які стосуються декого з вас. Я не раз помічав, що під час зміни варти окремі караули прибувають на плац без своїх командирів. Ті, мабуть, вважають, що їм дозволено запізнюватись...

Залою літала муха, нерухомо висів прапор над фортом, полковник говорив про дисципліну і статут, північною рівниною сунули озброєні загони — не готові до бою вороги, а такі ж мирні військові, як і вони. У Фортеці все знову поверталося до ритму минулих днів.

XV

Загін, який мав узятися до розмежування відкритої ділянки кордону, вирушив туди наступного ранку.