Татарська пустеля - Сторінка 19

Але їх насправді роз'єднувала якась незрима запона відчуження, що не збиралася зникати. Можливо, вона утворилась поступово, день по дню впродовж тривалої розлуки, відштовхуючи їх одне від одного, й ніхто цього не помітив.

— У мене відпустка два місяці. Тоді повернусь до Фортеці чи служитиму в іншому місці, не виключено, що навіть тут, — пояснив Дроґо.

Розмова почала гнітити його, душу охопила байдужість.

Обоє замовкли. Над містом панував полудень, птахи перестали співати, чулися лише звуки піаніно, сумні й монотонні, які гучнішали й гучнішали, наповнюючи дім, і в них відчувались гарячкові зусилля висловити щось незбагненне.

— Це дівчина з родини Мікелі. Вони живуть поверхом вище, — сказала Марія, помітивши, що Джованні слухає музику.

— Начебто ти теж колись грала цю річ?

— Ні, вона надто складна для мене.

— А мені здалось...

Піаніно грало без угаву. Джованні розглядав сонячну пляму на килимі, думав про Фортецю, уявляв, як тане сніг і з терас струмує вода бідною гірською весною, що знає лише дрібні квіточки і принесені вітром пахощі трав.

— А зараз ти проситимеш про переведення, так? — знову почала дівчина. — По стількох роках маєш право. Уявляю, яка там нудота.

Останні слова вона вимовила з певним обуренням, наче Фортеця була їй ненависна.

"Там справді-таки нуднувато. Краще залишитися тут із тобою". Ці вбогі слова промайнули в голові Дроґо, і він з відразою подумав, як би смішно прозвучали вони, якби їх сказати вголос.

— Звичайно, — погодився Дроґо. — Але дні так швидко летять.

Піаніно грало все гучніше. Чому ці акорди гримлять і гримлять без кінця? По-школярському нудні, вони покірно повторювали милу стару історію, нагадуючи про туманний вечір, жовтаві міські ліхтарі, їх двох, що блукали щасливі серед голих дерев бульвару, тримаючись за руки як діти. Того вечора, пригадував він, у будинках теж грала музика. Звуки піаніно лилися з освітлених вікон, і хоча, напевно, це теж були нудні учбові вправи, Джованні і Марія ніколи не чули більш хвилюючих мелодій.

— Так, — додав Дроґо. — У нас справді бракує розваг, але ми потроху призвичаїлись...

Розмова у вітальні, де пахло квітами, починала набувати поетичного смутку, що сприяє любовним освідченням.

Хтозна, думав Джованні, мабуть, ця перша зустріч по тривалій розлуці й не могла бути іншою і ми ще зможемо знайти спільну мову. Попереду в мене багато часу, тож не слід робити хапливих висновків. Якщо вона мене кохає, я не повернусь до Фортеці.

Але дівчина раптом сказала:

— Який жаль! Через три дні я їду з мамою та Джорджиною. Нас не буде кілька місяців. Ми їдемо до Голландії.

— До Голландії?

Марія з радісним збудженням почала розповідати про наступну подорож, друзів і знайомих, розваги на недавньому карнавалі, геть забувши про Дроґо. Тепер вона поводила себе розкуто і здавалась іще гарнішою.

— Чудова ідея, — мовив Дроґо, відчуваючи, як важкий клубок підкочується до горла. — В Голландії зараз найкраща пора. Кажуть, там є цілі поля квітучих тюльпанів.

— Мабуть, це дуже красиво, — підхопила Марія.

— Замість збіжжя голландці вирощують троянди, — вів далі Джованні з легким тремтінням у голосі, — мільйони й мільйони троянд. Куди не кинь оком, над ними підносяться вітряки, помальовані яскравими фарбами.

— Яскравими фарбами? Невже? — перепитала Марія, гадаючи, що Джованні жартує.

— Так кажуть, — відповів Дроґо. — До того ж я читав про це в книжці.

Перетнувши килим, сонячний зайчик гайно повз угору інкрустованим письмовим столом. День переходив у вечір, звуки піаніно прищухли, десь заспівала самотня пташка, Дроґо роздивлявся камінні щипці, такі самі, як у Фортеці, і цей збіг давав йому невелику розраду. Виходило, що Фортеця і місто були єдиним світом. Одначе, крім щипців, більш нічого схожого помітити не вдалось.

— Мабуть, у Голландії насправді гарно, — сказала Марія, опускаючи зір.

— Але зараз, коли вже час збиратися, в мене пропала охота їхати.

— Е, таке завжди трапляється в останню мить. Дуже нудно пакувати валізи, — мовив Дроґо, наче не здогадуючись про її почуття.

— Ні, річ не у валізах...

Стало б одного слова, простого слова, щоб дати їй зрозуміти, як його засмучує цей від'їзд. Але Дроґо не був на це здатний. Сказане могло б видатись брехнею. Тому він мовчки сидів і сумно усміхався.

— Пішли в садок, — нарешті мовила дівчина, не знаючи, що сказати. — Здається, сонце вже сідає.

Вони підвелися з канапи. Марія мовчала, чекаючи, що Дроґо заговорить першим, і дивилась на нього очима, де світилася любов. Але при вигляді садка Дроґо перенісся уявою до бідних луків навколо Фортеці, куди теж завітала найкраща пора і з кам'янистого ґрунту витикалися сміливі травинки.

— Надто жарко як на квітень, — сказав Дроґо. — От побачиш, знов піде дощ.

Він сказав саме так, на що Марія лише розпачливо посміхнулась.

— Так, дуже жарко, — відповіла вона безбарвним голосом, й обоє зрозуміли, що це кінець. Між ними розверзлась прірва, вони знову були далекі й даремно тягнули одне до одного руки — відстань невпинно зростала.

Дроґо розумів, що продовжує кохати Марію та її світ, але все, що колись живило його розум і душу, кудись зникло і йому тут тепер уже не було місця. Чужі обличчя, інші звички, нові жарти, до яких він не звик. Це не було його життям, він обрав інший шлях, спроба повернутися виглядала б дурною й даремною.

Франческо все не з'являвся. Дроґо і Марія попрощалися з надмірною сердечністю, ховаючи свої таємні думки. Марія міцно потиснула йому руку й пильно подивилась у вічі, можливо, закликаючи не йти, вибачити її, знову повернути те, що вони загубили.

Він теж пильно глянув на неї:

— До побачення! Сподіваюся, ми ще зустрінемось до твого від'їзду. — Й не обертаючись пішов до хвіртки. В мертвій тиші під його ногами вискрипувала рінь садової доріжки.

XX

Загалом беручи, чотири роки служби у Фортеці давали право на нове призначення. Але Дроґо, щоб знов не потрапити до якогось глухого закутня, а повернутись додому, почав клопотатися про приватну розмову з командиром дивізії, що стояла залогою в їхньому місті. Саме мати наполягала на такій розмові. Казала, що всюди і скрізь треба самому нагадувати про себе. Ніхто за власною волею йому не допоможе, якщо він і пальцем не кивне. А тоді вже напевно його знов запроторять до чортів на виступці.

Мати просила через знайомих, щоб генерал прийняв і уважно вислухав її сина.

Генерал сидів у великому кабінеті за довгим письмовим столом і курив сигару. Він був старесенький і приязно позирав на лейтенанта Дроґо.

— Я хотів бачити вас, — першим почав генерал, наче сам наполягав на їхній зустрічі. — Цікаво, як ідуть справи у Фортеці? Філіморе ще живий і здоровий?

— Коли я залишав Фортецю, пан полковник почував себе чудово, ваше превосходительство, — відповів Дроґо.

Генерал хвильку помовчав. Відтак поблажливо похитав головою:

— Ех, завдали ви нам клопоту! Так... так... тією історією з кордоном. Ваш лейтенант... призабув його ім'я, сильно засмутив його високість.

Дроґо мовчав, не знаючи, що сказати.

— Так, той лейтенант... — продовжував генерал. — Як його звали? Здається, Ардуїно.

— Ангустіна, ваше високопревосходительство.

— Саме так, Ангустіна. Ех, невдатник. Через дурну впертість утнути таке на прикордонній лінії... Не розумію, як могли... А втім, облишмо це.

— Перепрошую, ваше превосходительство! — насмілився зауважити Дроґо. — Ангустіна — це той, хто помер.

— Що ж, мабуть, ви праві. Зараз я вже не пам'ятаю, — мовив генерал, наче сказане лейтенантом не мало особливого значення. — Але вся ця історія дуже не сподобалась його високості. Дуже.

Генерал кинув запитальний погляд на Дроґо.

— Ви прийшли... — мовив він ухильним тоном. — Прийшли сюди просити про переведення вас до міста, чи не так? Усі ви марите містом, але не розумієте, що тільки в далеких залогах можна стати справжнім солдатом.

— Так точно, ваше превосходительство, — сказав Дроґо, намагаючись контролювати кожне слово й інтонацію голосу. — Я вже відслужив там чотири роки...

— Чотири роки! Хіба це строк у вашому віці? — засміявся генерал. — Утім, я вам не докоряю... кажу лиш взагалі, що це найкращі місця для зміцнення командирського духу...

Він затнувся на мить, наче втратив хід думки, й знову заговорив: — Ну, що ж, дорогий лейтенанте, спробуємо піти вам назустріч. Зараз принесуть вашу особисту справу.

Чекаючи її, генерал поринув у балачки.

— Фортеця, — мовив він. — Фортеця Бастіані. А чи знаєте ви, лейтенанте, де її найуразливіше місце?

— Не знаю, ваше превосходительство, — сказав Дроґо. — Може, те, що вона розташована надто далеко?

Генерал вибачливо посміхнувся.

— У вас, молодих, якісь дивні думки. Розташована надто далеко! Запевняю, мені таке ніколи б не прийшло в голову. Хочете, я скажу, де слабке місце Фортеці? Там забагато людей.

— Забагато людей?

— Саме тому, — продовжив генерал, лишаючи поза увагою здивований вигук лейтенанта, — було вирішено змінити її статут. До речі, що про це думають у Фортеці?

— Перепрошую, ваше превосходительство, про що думають?

— Я ж вам кажу. Про новий статут, — сердито повторив генерал.

— Ніколи про це не чув, справді ніколи... — сторопіло відповів Дроґо.

— Хіба? Можливо, офіційного повідомлення ще не було, — полагіднішав генерал. — Але гадав, що ви це знаєте. Військові взагалі великі майстри першими про все дізнаватися.

— Новий статут, ваше превосходительство? — з цікавістю запитав Дроґо.

— Скорочення особового складу. Зменшення залоги майже вдвічі, — гостро відповів той. — Там надто багато людей, про що я давно кажу. Слід зробити її мобільнішою, цю Фортецю.

Тим часом до кабінету зайшов старший ад'ютант зі стосом паперів і особистих справ. Поклавши їх на стіл, він знайшов справу Дроґо і простягнув її генералу. Той досвідченим оком проглянув документи.

— Все в порядку. Але тут, здається, немає рапорту про переведення,

— Рапорту про переведення? — перепитав Дроґо. — Я гадав, що по чотирьох роках служби в ньому немає потреби.

— Загалом беручи, ні, — відповів генерал, відверто стомлений необхідністю давати пояснення лейтенантові. — Та оскільки зараз починається велике скорочення особового складу...

— Але про це ніхто там не знає, ваше превосходительство. Ніхто ще не подавав рапортів...

Генерал звернувся до старшого ад'ютанта:

— Капітане, чи є вже рапорти про переведення з Фортеці Бастіані?

— Гадаю, близько двадцяти, ваше превосходительство, — відповів капітан.

Оце так-так, подумав приголомшений Дроґо.