Татарська пустеля - Сторінка 3

Його солдатська відвага, така природна і щира, поки проходив військовий вишкіл, мав поруч веселих друзів, розважався дрібними пригодами в нічних садках, притьмом померхла і зникла разом із відчуттям безпеки. Фортеця здавалась йому одним із незнаних світів, з якими він не збирався мати нічого спільного, і не тому, що вони викликали неприязнь, а через їхню безмежну далекість од його життя. Світ неухильних обов'язків, позбавлений знадливості й блиску, де все відбувається на підставі суворих законів.

То що — поїхати звідси? Залишити ці гори, не переступаючи навіть порогу Фортеці, й повернутись до рідного міста, своїх давніх уподобань? Така була перша думка Дроґо, і тепер для нього не мало значення, що легкодухість ганьбить солдата. При потребі, він ладен був навіть зізнатися в ній, щоб одержати дозвіл кинути цю глухомань.

Густа біла хмара, здійнявшись над невидимим обрієм, пливла у бік тверджі і, байдужі до палючого південного сонця, крокували, мов автомати, вартові. Кінь Дроґо заіржав. Тоді знову запала тиша.

Нарешті Джованні відірвав зір од Фортеці й глянув на капітана в надії почути якесь приязне слово. Ортіц нерухомо сидів на коні, прикипівши поглядом до жовтих мурів. Так, саме він, який скнів тут уже вісімнадцять років, зачаровано дивився на них, наче побачив диво. Здавалося, це триватиме вічно. За мить непевна усмішка — вияв радості й суму — поволі озорила його обличчя.

III

По прибутті до Фортеці Дроґо пішов представитись майорові Матті, старшому ад'ютанту командира залоги. Веселий і спритний хлопець, лейтенант Карло Морель провів його приміщеннями форту. З великого безлюдного подвір'я вони ввійшли у головний вхід і потрапили до нескінченного порожнього коридору. Стеля тонула в темряві, крізь вузенькі віконця коли-не-коли пробивалися тонкі промені світла.

Лише на другому поверсі їм стрівся якийсь солдат із речовим мішком. Сирі голі стіни, скрізь тиша і морок, наче тут давно вже забули, що десь на землі є квіти, усміхнені жінки, гостинні оселі. Все відгонило вбозтвом, але для чого, в ім'я чиїх сумнівних благ? Далі шлях пролягав коридором третього поверху, достоту таким як і нижні. Часом з-за стін долинав притишений сміх, що здавалося дивним.

Гладун майор Матті зустрів Дроґо з надмірною приязню. Він сидів у просторому кабінеті, за великим письмовим столом, де лежали акуратно складені папери. Задню стіну прикрашав олійний портрет короля, а на дерев'яному кілочку висіла майорська шабля.

Дроґо відрекомендувався, простягнув документи й почав пояснювати, що не звертався з проханням направити його до Фортеці (він уже вирішив при першій нагоді поїхати звідси), але Матті перервав його:

— Лейтенанте, багато років тому я мав честь знати вашого батька, шанованого всіма синьйора. Ви, без сумніву, прагнете бути гідним його пам'яті. Він був, якщо не помиляюсь, головою Верховного суду.

— Ні, пане майоре, — відказав Дроґо. — Мій батько був лікарем.

— Справді лікарем, чорт забирай! Я все переплутав. Лікарем! Так, так!

Матті на хвильку знітився, і Дроґо спостеріг, що той раз у раз підносить ліву руку до комірця, намагаючись прикрити свіжу масну пляму на мундирі.

— Я радий зустріти вас тут, — швидко оговтався майор. — Знаєте, що сказав його величність П'єтро Третій? "Фортеця Бастіані — це страж моєї корони". А я додам, що служити тут є великою честю. Хіба не так, лейтенанте?

— Так точно, пане майоре, — відповів Дроґо. — Ви безперечно маєте рацію, хоча, не критимусь, призначення сюди було для мене несподіванкою. У мене в місті є родина й тому, якщо це можливо, хотів би повернутись...

— Ах, ви маєте намір нас залишити, ще, так би мовити, не прибувши сюди? Скажу відверто, мені прикро, надзвичайно прикро.

— Річ не в моїх бажаннях. Проте я не можу дозволяти собі суперечки зі старшими за званням. Скажу лише, що...

— Все ясно, — зітхнув майор, даючи зрозуміти, що це стара історія і він навіть готовий посприяти лейтенантові. — Все ясно, ви інакше уявляли собі Фортецю, а тепер трохи налякані нею. Скажіть чесно, чи можна робити висновки, з'явившись тут кілька хвилин тому?

— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Я нічого не маю проти Фортеці. Але хотів би служити в місті чи поблизу нього. Бачите, я кажу це відверто, бо ви розумієтесь на подібних речах, і розраховую на вашу підтримку

— Авжеж, авжеж! — вигукнув Матті з легеньким смішком. — Ми тут саме для цього. Живосилом нікого не тримаємо, навіть останнього гультяя. Однак мені прикро, бо, здається, ви гарний хлопець...

Раптом майор замовк і поринув у роздуми, наче шукаючи переконливіші аргументи. Скориставшися цією заминкою, Дроґо глянув у вікно, що виходило на внутрішній двір. Там височився залитий сонцем жовтуватий, як і всі інші, мур із чорними прямокутниками вікон. На ньому висів дзиґар, що показував другу годину, і ходив галереєю вартовий з рушницею. Іще вище, в тремтливій полуденній юзі, бовваніла скеляста гора. В ній не було нічого незвичайного, але цей кам'яний шпиль становив для Джованні Дроґо зримий символ північних земель, легендарної держави, яка загрожувала Фортеці. А що ж там далі? Звідтіля, крізь тремтливу полуду спечної мли, соталось лише заколисливе світло. Знову почувся голос майора:

— Скажіть, будь ласка, ви хочете негайно повернутись чи могли б зачекати кілька місяців? Для нас, повторюю, це не має ваги... з формальної точки зору, — додав він, аби не виглядати нечемним.

— Так, я маю повернутись, — мовив Джованні, приємно здивований відсутністю заперечень. — Маю повернутись, і гадаю, що це слід зробити негайно.

— Згода, згода, — заспокоїв його майор. — Але дам вам одну пораду. Якщо хочете швидко поїхати звідси, краще прикинутися хворим. Ви лягаєте в лазарет, обстежуєтесь там кілька днів, і лікар видає вам довідку. Між іншим, багато хто не витримує гірського клімату...

— Невже обов'язково прикидатися хворим? — спитав Джованні, який зневажав лукавство.

— Зовсім не обов'язково, але такий крок полегшує справу. Інакше вам доведеться подавати письмовий рапорт, який перешлють до Головного командування, й чекати, поки звідти надійде відповідь, а це може тривати кілька тижнів. Головне ж, що справою має зайнятися пан полковник, а саме цього я хотів би уникнути. Подібні справи йому не до серця, він журиться, саме так, журиться, наче ці рапорти чинять кривду його Фортеці. Так от, буду щирим: на вашому місці я б постарався уникнути...

— Даруйте, пане майоре, — втрутився Дроґо, — я цього не знав. Якщо від'їзд може мені зашкодити, то це вже зовсім інше питання.

— Ні, лейтенанте, ви мене не зрозуміли. Ваша кар'єра в жодному разі не постраждає. Йдеться лише про, як це краще сказати, про нюанси. Я одразу вам пояснив, що ваш рапорт не втішить пана полковника. Та якщо ви прийняли рішення...

— Ні, ні, — заперечив Дроґо, — Коли справи стоять саме так, як кажете ви, тоді, може, й справді краще взяти медичну довідку.

— Хіба що... — вкрадливим голосом почав Матті, обірвавши фразу в повітрі.

— Хіба що?

— Хіба що ви погодитесь перебути тут чотири місяці. Це був би кращий вихід зі становища.

— Чотири місяці? — запитав Дроґо, трохи розчарований після обнадійливої перспективи негайного від'їзду.

— Чотири місяці, — підтвердив Матті. — Пояснюю. Двічі на рік усі проходять медичний огляд, як передбачено статутом. Наступний огляд буде через чотири місяці. Для вас, здається, це найкращий вихід. Зрозуміло, що медичний висновок буде негативним і, якщо хочете, я сам цим займуся. Підстав для хвилювання нема. Крім того, — по невеликій паузі продовжив майор, — чотирьох місяців цілком достатньо для підготовки характеристики. Пан полковник поза всяким сумнівом підпише її. Це матиме велике значення для вашої кар'єри. Але прошу мене правильно зрозуміти: йдеться лише про пораду. Ви цілком вільні у своїх діях.

— Так, — відповів Дроґо, — я все розумію.

— У нас не надто обтяжлива служба, — розводився майор. — Це головним чином вартування. Є Новий редут, де більше обов'язків, але попервах вас туди не пошлють. Ніякої важкої праці, будьте певні. Хіба що доведеться нудьгувати...

Та Дроґо майже не слухав пояснень Матті, прикутий завороженим поглядом до кам'яного шпилю гори, що виднів у рамі вікна. Хмурне почуття закрадалося в душу, якась позбавлена сенсу маячня. Водночас Джованні відчув певне полегшення. Йому хотілося поїхати звідси, але вже не так сильно. Він майже соромився своїх недавніх страхів. Невже йому не до снаги бути таким, як інші? Негайний від'їзд, гадав він тепер, міг би стати визнанням власної неповноцінності. Його самолюбство боролося з потягом до затишного родинного життя.

— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Дякую вам за поради, але дозвольте подумати до завтра.

— Чудово! — відгукнувся Матті з явним задоволенням. — А сьогодні? Ви хотіли б побачитися з паном полковником під час вечері чи волієте відкласти цю зустріч?

— Ет! — скинув руки Джованні. — Не варто ховатися, особливо коли доведеться служити лише чотири місяці.

— Тим краще, — сказав майор. — Це додасть вам сміливості. Побачите, які гарні люди наші офіцери.

Матті посміхнувся, і Дро?о зрозумів, що вже час іти. Але щось його непокоїло.

— Пане майоре, — запитав він позірно спокійним тоном, — чи міг би я кинути оком на північ, подивитися, що там за мурами?

— За мурами? Не знав, що вас захоплюють краєвиди.

— Лише з цікавості, пане майоре. Кажуть, там є пустеля, а я їх зроду не бачив.

— Вона не варта уваги, лейтенанте. Нудне видовище, нічого привабливого. Послухайте мене, викиньте цю думку з голови.

— Не наполягаю, пане майоре, — сказав Дроґо. — Мені лише здавалось, що тут нема нічого складного.

Майже благальним жестом майор Матті склав пучки грубеньких пальців.

— Ви просите мене про єдину річ, яку я вам не вправі дозволити. По-перше, слід знати пароль. По-друге, на стінах укріплень не може перебувати ніхто, крім вартових.

— Навіть як виняток, навіть офіцер?

— Навіть офіцер. Але добре вас розумію: вам, міській молоді, пунктуальність видається смішною. Там, у вас, пароль уже не є таємницею. Тут, на щастя, все по-старому.

— Пробачте за наполегливість, пане майоре...

— Кажіть, кажіть, лейтенанте!

— Хочу ще запитати. Чи немає стрільниці або якогось вікна, звідки можна було б поглянути туди?

— Є, але тільки одне.