Татарська пустеля - Сторінка 7

"Гарна тканина, гарна... Мабуть, дорогенько заплатили, в містах здирають три шкури". Він іще раз глянув на шинелю оком знавця й похитав головою, від чого затремтіли його товсті червоні шоки.

— Жаль лише...

— Що?

— Жаль, що комір дуже низький. Це не по-військовому.

— Такі зараз носять, — впевнено заявив Дроґо.

— Можливо, мода справді вимагає низьких комірів, — сказав кравець. — Але для армії вона не указ. Моду визначав статут, а в ньому записано: "Комір шинелі повинен прилягати до шиї, мати круглу форму і бути заввишки сім сантиметрів". Стрівши мене в цьому закутні, ви, пане лейтенанте, мабуть, гадаєте, що я якийсь там партач.

— Чому? — здивувався Дроґо. — Нічого подібного.

— Ви, напевно, вважаєте мене вбогим кравчиком. Однак я користуюсь повагою багатьох офіцерів, навіть у місті. Військових високого рангу. Я працюю тут тим-ча-со-во! — проскандував він останнє слово як надзвичайно важливу заяву.

Дрого не знав, що відповісти.

— З дня на день я збираюся поїхати звідси, — вів далі Просдочімо. — Коли б не пан полковник, який не хоче мене відпускати... З чого ви смієтесь?

У напівтемряві чувся притлумлений сміх підмайстрів. Та за мить вони схилились над столом, удаючи, що напружено працюють. Дідок продовжував писати, очевидно не збираючись втручатися в не свої справи.

— Що в цьому смішного? — обурився Просдочімо. — Ви дуже великі розумники. але скоро пожалкуєте про це.

— Так, — приєднався Дроґо. — Нічого смішного тут нема.

— Вони дурні, — мовив кравець. — Краще не звертати на них увагу.

Цієї миті на сходах почулися кроки, й до майстерні зайшов солдат.

Просдочімо викликали нагору, до начальника речового складу.

— Пробачте, пане лейтенанте, — сказав кравець. — Службова справа. За дві хвилини я повернусь.

Він пішов слідом за солдатом. Дрого присів у чеканні. Тим часом помічники, скориставшись нагодою, припинили роботу. Дідок нарешті відірвав очі від паперів, підвівся і, шкандибаючи, підійшов до Джованні.

— Ви чули? — з дивним наголосом запитав він, указуючи на двері, куди тільки-но вийшов кравець. — Чули? А чи відомо вам, пане лейтенанте, скільки років він живе у Фортеці?

— Не знаю.

— П'ятнадцять років, пане лейтенанте, п'ятнадцять проклятущих років. Проте безперервно повторює одне й те саме: я тут тимчасово, чекаю з дня на день...

За столом підмайстри тихо загомоніли. Мабуть, для них це була постійна нагода для жартів. А дідок розбалакував далі:

— Однак і пальцем не кивне, аби вирватися звідси. Він, а також пан полковник та багато інших залишаться тут до скону. Це своєрідна хвороба. Стережіться, пане лейтенанте, ви новачок, тільки-но прибули. Подумайте, бо буде пізно...

— Про що подумати?

— Аби якнайскоріше забратися звідси, поки не підхопили їхню хворобу.

— Я прибув сюди на чотири місяці й не маю ніякого бажання далі залишатися тут.

— Все одно начувайтеся, пане лейтенанте, — не вгавав старий. — Початок поклав полковник Філіморе. "Наближаються великі події", — казав він вісімнадцять років тому, добре це пам'ятаю. Саме так і казав: "Великі події". І часто повторював цю свою улюблену фразу. Забрав собі в голову, що Фортеця Бастіані є найважливішою з усіх оборонних споруд, а штабники в столиці просто нічого не тямлять.

Дідок говорив повільно, з паузами, після кожного слова западала тиша.

— Уявив, ніби щось має відбутися.

— А що має відбутися? — засміявся Дроґо. — Напевно, війна.

— Хтозна, може, й війна.

— Навала з пустелі?

— Мабуть, так, — підтвердив старий.

— Але хто? Хто порушить кордон?

— Звідки мені знати? Може, й ніхто не порушить. Але пан полковник вивчив мапи й каже, ніби в пустелі ще є татари, залишки давнього війська, яке блукає околицями.

У напівтемряві почувся ущипливий сміх трійки підмайстрів.

— І дехто їх ще й досі чекає, — вів далі старий. — Зверніть увагу на пана полковника, панів капітанів Ортіца та Стіціоне, деяких інших офіцерів. На їхню думку, кожного наступного року має щось трапитись, і ці передбачення діятимуть доти, аж доки їх відправлять на пенсію.

Він замовк і нахилив голову, наче дослухаючись.

— Здається, хтось іде.

— Нічого не чую, — мовив Дроґо.

— А візьміть Просдочімо! — жваво заговорив. — Звичайний сержант, кравець залоги, але пристав до них і теж чекає п'ятнадцять років невідомо чого. Я не переконав вас, пане лейтенанте? Ви мовчите й гадаєте, ніби все це порожні балачки. Шануйтесь, кажу вам, інакше теж потрапите в тенета і захряснете тут. Бачу по ваших очах.

— А ви, — спитав Дроґо, — що робите у кравця?

— Я? — посміхнувся дідок. — Я його брат, працюю разом із ним.

— Його брат? Старший?

— Так, старший. Я теж колись був військовим, але зламав ногу і ось дійшов до такого стану.

У тиші підземелля Дроґо раптом почув биття свого серця, яке калатало часто і сильно. Виходить, і ця відринута світом людина, що скніє тут над рахунками, теж мріяла колись про успіхи і славу. Джованні дивився старенькому в очі, а той сумно хитав головою, ніби кажучи: так ми створені, і тут нема ради.

Мабуть, неподалік хтось відчинив двері й почулися притлумлені стінами глухі голоси. Часом вони зникали, поступаючися місцем тиші, тоді виринали знов, і здавалося, що це повільно і сумно дихає Фортеця Бастіані.

Нарешті Дроґо почав дещо розуміти. Він дивився на ряди новеньких мундирів, які немов ворушились у тьмяному світлі лампи, відкидаючи довгі хиткі тіні, й раптом подумав, що в цю хвилину полковник відчиняє вікно свого кабінету, пойнятий таємними думками. Сумнівів не було: саме в таку темну осінню пору, не помічений ніким, комендант Фортеці дивиться на північний простір, чорні провалля гір і безмежну рівнину.

Фортуна, слава, зоряна мить, які хоча б раз у житті навідують кожного, мали з'явитися з Татарської пустелі. Заради цієї хисткої мети, що з бігом часу ставала все більш недосяжною, зрілі люди марнували тут свої кращі роки. Вони не були призвичаєні до буденного існування, дрібненьких міщанських розрад, сірого майбутнього. Жили одним сподіванням, жодним словом не прохоплюючись, чи воно здійсненне, були солдатами й стидалися душевних поривань.

Мабуть, до них належав і Тронк. Він примушував підлеглих заучувати параграфи статуту, дотримуватися залізної дисципліни, суворої відповідальності й —гай-гай! — гадав, що цього задосить. І все ж, якби збагнув, що життя йде вперед і тут потрібні нові підходи, Тронк, мабуть би, очутився. "Все не так, — сказав би він. — Адже в світі з'явилося багато чого нового, цікавого, гідного уваги. Тож можна сказати, що минуле пішло в небуття, бо так розпорядилася доля".

Дрого без особливих зусиль збагнув просту таємницю цієї нескладної ситуації і з полегшенням виснував, що все це його не стосується, бо він тут сторонній глядач. Минуть чотири місяці, й він, хвалити Бога, назавжди залишить Фортецю. Похмурі чари старої тверджі раптово зникли. Але чому цей стариган усе ще скоса позирає на нього з лукавим сумнівом? Чому його самого раптом охопило бажання гульнути, хильнути вина, розвіятися?

Чи не для того, аби переконати себе, щоб він насправді почувається спокійним і вільним?

VIII

Ось нові друзі Дроґо — лейтенанти Карло Морель, П'єтро Ангустіна, Франческо Гротта, Макс Лагоріо. О цій пізній порі вони сиділи разом в офіцерській їдальні. Служник у кінці зали, спершись плечем на одвірок, мовчки чекав розпоряджень, та ледь полискували в напівтемряві розвішані по стінах портрети колишніх комендантів-полковників. На столі, ще не прибраному після вечері, стояли вісім пляшок.

Усі були трохи збуджені вином та ніччю. Коли вони замовкали, знадвору долинав шум дощу.

Тривала прощальна вечірка на честь графа Макса Лагоріо, який по двох роках служби у Фортеці завтра повертався додому.

— Ангустіно, — мовив Лагоріо, — якщо й ти надумаєш їхати, я почекаю на тебе.

Він сказав це у притаманному йому жартівливому тоні, але всі зрозуміли, що це не жарт.

Ангустіна теж відбув тут два роки, однак не збирався залишати службу. Блідий і сумний, він, як завжди, сидів із байдужим обличчям, наче ніщо навколо його не обходило.

— Ангустіно! — повторив, майже крикнув Лагоріо, вже напідпитку. — Якщо ти теж їдеш, я почекаю на тебе. Я ладен чекати три дні.

Лейтенант Ангустіна нічого не відповів, тільки вимушено посміхнувся. Його збляклий від сонця голубий мундир вирізнявся між інших недбалою елегантністю.

— Скажіть йому самі, — звернувся до друзів Лагоріо і поклав руку на плече Ангустіни. — Було б добре, якби він поїхав звідси.

— Мені було б добре? — наче зацікавившись, спитав Ангустіна.

— У місті ти почувався б краще. До речі, всі так вважають.

— Я чудово себе почуваю, — сухо відказав Ангустіна. — І не потребую лікування.

— Я не казав, що тобі треба лікуватися, а що ти почуватимешся краще.

Лагоріо на мить замовк, і всі знову почули шум дощу. Ангустіна погладжував вусики з нудьгуючим виразом.

— Подумай хоча б про маму, — наполягав Лагоріо. — Уяви, що твоя мама...

— Моя мама з цим давно примирилася, — не без гордості відказав Ангустіна.

Лагоріо перемінив тему.

— Скажи, Ангустіно, чи не спадає тобі на думку, що післязавтра ти міг би зустрітися з Клаудіною? Вона не бачила тебе два роки...

— Клаудіною? — мляво повторив той. — Якою Клаудіною? Не пам'ятаю.

— От так-так! З тобою сьогодні просто не можна балакати. Невже це таємниця? Вас щодня бачили разом.

— А! — дещо приязнішим тоном мовив Ангустіна. — Тепер пригадую. Так, Клаудіна. Вона, либонь, давно мене забула.

— Облиш, облиш, друже, не вдавай скромника! Всім відомо, що жінки до тебе липнуть, — втрутився Гротта.

Ангустіна мовчки глянув на нього, вражений вульгарністю вислову. Запала тиша. На темному подвір'ї крокували під осіннім дощем вартові. Вода струменіла з дахів, заливала тераси, булькотіла в ринвах. Дроґо вирішив порушити мовчанку:

— Скажи, Лагоріо, коли ти завтра їдеш?

— Приблизно о десятій. Хотів би раніше, але треба попрощатися з полковником.

— Полковник встає о п'ятій і довго тебе не затримає.

— Але ж я, — засміявся Лагоріо, — не прокинусь о п'ятій. Хоча б останнього ранку треба як слід відпочити. За мною ж ніхто не женеться

— Тобто післязавтра ти вже приїдеш додому, — заздро сказав Морель.

— Їй-бо, мені видається, що це неможливо, — мовив Лагоріо.

— Що неможливо?

— Прибути до міста через два дні...