Тато і море - Сторінка 12

У гордовитій мовчанці він вибрав свою найгарнішу блешню.

Родина шанобливо чекала, а краплі зі стелі цяпотіли і булькали.

– Я трохи порибалю, – незворушно повідомив Тато. – Саме зараз пора на щуку…

Північно-східний вітер видихнувся і вже не мав колишньої сили, однак рівень води залишався високим.

Безупинно сіялася мжичка, гори й море зливалися воєдино, світ став немов безтілесним, сірим і безмежно самотнім.

Мумі-тато уже годину чипів над Чорним Оком. Риба не брала. Ніколи не можна говорити про щуку, доки її не спіймав. Звичайно, Тато рибалив охоче. Риболовлю полюбляють усі тати з певним характером. Але йому зовсім не подобалося повертатися додому без улову. Спінінга він одержав торік у подарунок на свій день народження. То був дуже гарний спінінг. Однак іноді він висів на своєму гачку з якимось особливим неприємним виглядом. Наче кидав виклик…

Мумі-тато сидів, дивлячись на чорну воду, а озерце незворушно витріщалося на нього своїм великим суворим оком. Тато вибрав волосінь, заткнув погаслу люльку за стрічку капелюха, а тоді подався до підвітряного боку западини.

Там теж можуть водитися щуки. Може, й менші, зате хоч щось принесе додому.

Під самим берегом рибалив на вудку рибак-за– будько.

– Там добре дно? – поцікавився Тато.

– Ні, – відрубав рибак.

Тато сів на камінь, підшукуючи слова, з яких можна було б почати розмову. Йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого невелемовного співрозмовника. Тато почувався якось непевно, наче не в своїй тарілці.

– Тут, мабуть, трохи самотньо узимку? – почав він, але відповіді, ясна річ, не одержав, тож вирішив зробити ще одну спробу: – Але тоді ви були удвох… Який він, цей наглядач маяка?

Рибак щось пробурмотів і неспокійно зачовгав на лавці човна.

– Балакучий? Може, розповідав щось про себе?

– Усі вони такі, – раптом озвався рибак. – Люблять розповідати про себе… Він завжди розповідав лише про себе. Але я, мабуть, не дуже уважно слухав, бо все забув.

– Але що трапилося після його від'їзду? Маяк погаснув до того, як він подався геть, чи пізніше?

Рибак знизав плечем, витягуючи волосінь, – гачок був порожнім.

– Я забув, – тільки й сказав він.

Мумі-тато був у розпачі, але не здавався:

– А що він робив цілими днями? Щось, може, будував? Розставляв неводи?

Рибак гарною довгою дугою закинув вудку. На поверхні води з'явилися довершеної форми кола, вони поволі розходилися і зникали, ніби й ніколи їх не було. Рибак відвернувся до моря.

Тоді й Тато, підвівшись, відійшов убік. У ньому закипала лють, і від цього ставало легше. Він закинув спінінг, незважаючи на неписані правила ввічливості, за якими не пасує двом рибакам рибалити мало не пліч-о-пліч. І… відразу взяло.

Тато витягнув півкілограмового окуня, влаштувавши з того цілу виставу: хлюпався у воді і сопів, лупцював окунем по камені, а все для того, щоб якнайдошкульніше допекти рибакові. Мумі-тато скосив очима на рибака: сіра постать сиділа тихо, незворушно дивлячись на море.

– Ого, ця щука важить, певно, понад вісім кілограмів! – голосно вигукнув Мумі-тато, заховавши окуня поза спиною. Хо-хо-хо! Ото доведеться поморочитись, щоб її закоптити…

Рибак навіть не ворухнувся.

– Так тобі і треба! – стиха пробурмотів Тато. – Уявляю собі бідолашного наглядача маяка, який без угаву розповідав про себе, а ось цей… ось цей травоїдний рак навіть не слухав його! Я собі уявляю!

Тато рушив до маяка, міцно стискаючи в лапах рибину.

Маленька Мю сиділа на сходах і співала одну зі своїх монотонних дощових пісень.

– Привіт! – гукнув Тато. – Я сердитий!

– Це добре, – схвально кивнула Мю. – Здається, ви знайшли собі відповідного ворога, а це відразу полегшує сприйняття навколишнього світу.

Мумі-тато жбурнув окуня на східці.

– Де Мама?

– Порпається у своєму новому садочку, – відповіла Маленька Мю. – Я віддам їй рибу…

Мумі-тато кивнув і почимчикував далі, на західний мис.

– А тепер, – мовив він сам до себе, – а тепер я ловитиму рибу в нього під носом, під самою його цементною халупою! Виловлю усіх клятих риб! Я їм покажу…

Подерті неводи розвісили під крученими сходами маяка й з легким серцем забули про них. Мумі-мама більше й словом не обмовилася про полички та нові меблі, а пляма на стелі з кожним дощовим днем тільки розросталася. Ляду, що вела на вежу, замкнули.

Мумі-тата раптом перестало цікавити все, окрім риболовлі. Він цілими днями рибалив, а на маяк повертався лише попоїсти. Вирушав з дому рано– вранці й нікого не брав із собою. Рибака Тато більше не дражнив. Жодної втіхи дражнити істоту, меншу за себе і, до того ж, абсолютно незлостиву. Тепер у Татовій голові жила тільки одна-єдина думка: як прогодувати родину! Улов він завжди залишав на східцях маяка.

Якщо траплялися гарні рибини, Тато відносив їх на берег і коптив. Він сидів на вітрі перед коптильнею і поволі підкидав гіллячку за гіллячкою, щоб підтримувати рівномірний вогонь; ущільнював просвіти під коптильнею піском та камінцями; збирав ялівцевий хмиз, настругував вільхових скіпок, вимощуючи зручне ложе для риби. Тато майже не з'являвся на очі своїй родині.

Надвечір він тричі закидав вудочку у Чорне Око, але там ніколи нічого не брало.

А за чаєм усі розмови зводилися до однієї теми: про рибу. Мумі-тато тепер не нахвалявся – звично й мило, як колись, – а виголошував цілі доповіді, які Мумі-мама вислуховувала з дещо розгубленим здивуванням, без жодної користі для себе, бо небагато могла втямити з тих проповідей про рибаків та їхні звички.

Вона думала: це вже не потіха. Ми вже насолили риби в усі банки та горщики, які лишень були, а він ловить та й ловить. Звичайно, добре, що у нас так багато їжі, але жилося якось веселіше, коли її було менше. Я гадаю, це море на нього загнівалося…

Мумі-мама щодня надягала смарагдовий пояс, щоб показати Татові, як їй подобається його подарунок. Хоча таку розкішну річ годилось би, без жодного сумніву, носити лише у неділю. Трохи шкода було, що скельця за все чіплялися, а рисові зернята обсипалися за кожним необережним рухом.

Мамин новий садок був доведений до ладу – блискуче кружало з водоростей біля підніжжя маякової гори. Вона виклала садок довкола круглими камінцями, бо море не захотіло подарувати їй черепашок. Посередині росла привезена з Долини троянда у своїй рідній землиці; пуп'янки готові були ось-ось розтулитися, однак вагалися. Воно й не дивно, бо ж надворі уже давно вересень.

Мумі-мама часто мріяла про те, які квіти вона посадить у своєму садку навесні. Вона намалювала їх на підвіконні вікна, що виходило на північ. Щоразу, сидячи біля вікна й дивлячись у морську далечінь, Мама малювала якусь нову квіточку, а думки її у ту мить витали зовсім деінде. Іноді вона й сама чудува– лася зі своїх квітів, вони ніби самі по собі виростали й ставали дедалі гарнішими.

Відколи ластівки відлетіли у теплі краї, під вікном стало трохи порожньо. Для відльоту вони вибрали вітряний день з мжичкою, ніхто й не помітив, коли вони зникли. На острові стало неприродно тихо. Мумі-мама звикла до їхнього щебету та безугавних перемовин під карнизом даху. Тепер лише чайки з жовтими незворушними очима пропливали повз її вікно, а ще зрідка десь дуже здалеку долинало тихе курликання журавлів, котрі відлітали на південь.

Тож нічого дивного, що ні Мумі-тато, ані Мумі-мама не помітили, що відбувається з їхнім синочком. Вони були зайняті своїми думками й нічого не знали про ялинник та галявинку, навіть не здогадувалися, що Мумі-троль щоночі, коли зійде місяць, сходить на піщаний берег моря із штормовим ліхтарем.

Що помітила і що собі думала Маленька Мю, не знав ніхто. Здебільшого вона трималася поблизу рибака, але вони майже не розмовляли. їхні стосунки вирізнялися толерантністю та визнанням взаємної незалежності, вони не намагалися зрозуміти чи справити враження одне на одного, а це теж одна з форм приємного співіснування.

Приблизно такою була ситуація восени на великому острові, коли тієї ночі повернулися морські конячки.

Ходити до моря зі штормовим ліхтарем стало вже не так цікаво. Мумі-троль звик до Мари. Тепер вона видавалася йому більш неприємною, аніж небезпечною. Він уже й сам не знав, чому приходить на берег поночі: заради Мари, чи усе ще сподівається повернення морських конячок. Просто він завжди прокидався зі сходом місяця і відчував нездоланну потребу вийти на морський берег.

Мара завжди приходила. Вона стояла віддалік у воді й водила очима за ліхтарем. Коли ж Мумі-троль гасив ліхтаря, Мара мовчки відпливала у темряву, а Мумі-троль повертався додому. Однак щоночі Мара підходила ближче. Тієї ночі вона чекала на піщаному пляжі.

Мумі-троль зупинився під вільхами і поставив ліхтар на землю. Мара порушила заведений ритуал, вийшовши на берег, і це було неправильно. їй нічого було робити на острові. Вона становила загрозу для усього живого.

Мумі-троль і Мара мовчки, як завжди, стояли одне перед одним. Але тепер Мара поволі відвела погляд від світла і витріщилася просто на Мумі-троля, чого раніше ніколи не робила. Якими ж холодними і наляканими були її очі! Місяць плив поміж хмарами, то зблискував, то погасав; на березі витанцьовували в'юнкі тіні.

І враз з-за мису вилетіли морські конячки. Вони не звертали жодної уваги на Мару, ганяли одна за одною у місячному сяйві, викрешували веселки, проскакуючи попід ними, тупочучи маленькими твердими копитцями. Мумі-троль помітив, що одна лошичка загубила свою підківку, вона мала їх тільки три. Лошичка була цвітаста, усіяна стокротками, на шиї та на ніжках квітки ставали дрібнішими. А може, то й не стокротки були, а водяні лілії – так ще поетичніше. Лошичка налетіла на штормовий ліхтар і перевернула його у пісок.

– Ти заважаєш моєму місячному сяйву! Моєму місячному сяйву! – гукала вона.

– О, вибач! – Мумі-троль поквапився загасити ліхтаря. – Я знайшов твою підківку…

Лошичка зупинилася, схиливши набік голівку.

– Але, на жаль, я віддав її Мамі, – вів далі Мумі-троль.

Місяць зайшов за хмару, знову почувся тупіт копитець – конячки поверталися, Мумі-троль чув їхній сміх.

– Ти чула? Ти чув? – реготали вони. – Він віддав підківку своїй мамі! Своїй мамі! Мамі!

Конячки галопом промчали майже впритул повз Мумі-троля, гриви, м'які й ледь задушливі, мов пухнасті китички болотяної трави, торкнулися його мордочки.

– Я можу попросити її повернути підківку! Я хоч зараз побіжу за нею! – вигукнув Мумі-троль навздогін конячкам у темряву.

Знову з-за хмар визирнув місяць.