Тереза Дескейру - Сторінка 6

Потім сталося неймовірне: перестав їсти і навіть не відчував голоду.

— Чому ти не підеш до лікаря?

Він знизував плечима, удавав байдужого. Насправді ж непевність видавалася йому менш страшною за приреченість. Нерідко вночі він будив Терезу, брав її руку і прикладав собі до серця. Вона вставала з ліжка, запалювала свічку й накапувала йому валер'янки. Що за дивина? Чому це питво має таку благотворну дію?, Чому не смертельну?.. Спробуй засни поруч із цією боднею, яка хропе та харчить ^на всю хату!

Дякувати богу, він більше не чіпав її, оскільки любощі здавалися йому небезпечними для серця. На світанку півні будили своїм співом обійстя, східний вітер доносив" із Сен-

Клера відгук ранкових дзвонів, і лише тоді сплющувались Те-резині очі. Але тут знову починало ворушитися тіло чоловіка. Він швидко, по-селянськи, вдягався, хлюпав в обличчя водою; мов той собака, нишпорив по кухні, щоб підживитися рештками їжі; нашвидку розправлявся з курячим тулубом чи качиною ніжкою, з'їдав шматок хліба, густо намазаний часником, і кетяг винограду. Він також кидав шматки їжі Фламбо і Діані, які гулко клацали щелепами.

Ранковий туман уже пахнув осінню. Наставав час, коли Бернар забував свої жалі. Він знову почував себе дужим і молодим. Скоро почнеться переліт диких голубів.

Об одинадцятій він ще заставав її в ліжку.

— Ну? А <ЇИН Азаведо? Тобі відомо, що мати в Біарріці не дочекається від тебе новин?

— А як тв*оє серце?

— Не говори мені про серце. Досить тобі нагадати мені про нього, як я знов починаю. його відчувати. Очевидно, з цього треба зробити висновок, що це від нервів... Ти також думаєш, що це нерви?

— А хто його знає, тобі ж одному відомо, що ти відчуваєш. Те, що твій батько помер від грудної жаби, ще нічого не значить, особливо якщо взяти до уваги твій вік... І все-таки серце, мабуть, слабке місце у всіх Дескейру. Ну і смішний, же ти, Бернаре, із цим своїм страхом перед смертю!

Він знизував плечима: вона просто вбивала його своїми парадоксами. Але даремно вона розсипається перед ним у своїх дотепах, краще б приберегла їх до побачення з юним Азаведо.

— Ти знаєш, що він має виїхати з Вільмежа десь у середині жовтня?..

Віландро — остання станція перед Сен-Клером.

"Як переконати Бернара,— думає Тереза,— що я не любила цього хлопця? Він, напевно, гадає, що я обожнювала його. Як і всі, для кого любов незнана, він уявляє собі, що злочин, в якому мене звинувачують, міг спричинитися тільки любовним шалом".

Єдиним справжнім му^кчиною був для неї батько. Вона все життя шанувала цього запопадливого радикала, який скрізь устигав. І хоч його політичній кар'єрі дуже шкодила грубість, до нього прислухалися навіть у префектурі. А як презирливо ставився він до жінок. І до Терези, навіть тоді, коли всі вихваляли її розум. А після трагедії, що сталася, він неугавно повторював: "Всі вони якщо не ідіотки, то істерички". Цей антиклерикал завжди хизувався своєю скромністю. Дарма що іноді й наспівував куплет із Беранже, але тільки хто-небудь у розмові з ним торкався слизьких тем, він червонів, як підліток. Бернар. знав від месьс де ля Трава, що месьє Ларок одружився незайманим.

— Ну й тип отой твій батько! З тих пір, як овдовів, ніхто й не чув, щоб він мав якусь коханку,— часто повторював він.

Це справді був гідний пошани тип. Але якщо на віддалі вона його вг прикрашувала, то, придивившись ближче, усвідомлювала, наскільки він ниций. Батько рідко бував у Сен-Клері, бо не любив зустрічатися з ля Травами. Хоч у його присутності й було заборонено говорити про політику, та вже за супом зав'язувалася безглузда суперечка, яка швидко переростала в сварку. Тереза соромилася встрявати в неї, окрім тих випадків, коли порушувалися питання релігії. Тоді вона поспішала на допомогу месьє "Дароку. Кожен так репетував, що навіть глуха тьотя Клара чула окремі обривки фраз й кидалася у вогонь битви, даючи волю бурхливим емоціям ста* рої радикалки, "яка добре знає, що діється по монастирях".

"По суті,— думала Тереза,— тьотя Клара більш віруюча, ніж будь-хто із ля Травів, але вона вступила у відкриту війну з всевишнім і так і померла, ніким не коханою і нікому не належачи".

З тих пір, як мадам де ля Трав одного разу встала і вийшла з-за столу, вони стали уникати філософських розмов. Зрештою, і політики вистачало, щоб вивести з рівноваги цих людей, які, незалежно від того, чи були лівими чи правими, повністю сходилися в найголовнішому: власність — це єдине щастя на світі, і не варто й жити, не володіючи землею.

Тереза, у якої "почуття власності було в крові", хотіла, щоб про це говорилося з цілковитою відвертістю; вона ненавиділа лицемірство, яким Ларок і ля Трави прикривали свої власницькі інстинкти. Коли батько помпезно проголошував "свою 4 непорушну прихильність до принципів демократії", вона перебивала його:

— Шкода твого запалу, ми ж одні.

"Від політичної тріскотні і пафосу мене аж нудить",— не раз говорила вона.

Бернар був добре освіченим: як то кажуть, вийшов у люди. Тереза й сама раділа з того, що він належить до людей, з якими можна поговорити. Так думала вона про нього аж до своєї зустрічі з Жаном Азаведо.

Настала пора, коли нічна прохолода не щезала і вранці, дні були теплими й сонячними, як улітку, а вже підвечір слались тумани. Почався переліт диких голубів, і ^Бернар повертався тепер тільки ВНОЧІ/

"Моя перша зустріч з Жаном... Треба пригадати собі найменші подробиці. Я вирішила піти в той курінь, де колись сиділа з Анною і де пізніше, як мені стало відомо, вона призначала побачення тому Азаведо... Ні, мені і в голову не збрело виконувати якусь там паломницьку місію щодо Анни... Ще припікало. жовтневе сонце: я добре притомилася на піщаній дорозі; до того ж мухи не давали мені спокою! А яким важким був мій живіт! Хотілося спочити на лавочці в курені...

Коли відчинила двері, назустріч мені вийшов патлатий хлопець. Я з першого погляду зрозуміла, що це Жан Азаведо.

На його обличчі було таке замішання, що я спочатку подумала, чи не перебила йому любовне побачення. Дивно, що— він намагався мене будь-що затримати:

— Але ж увійдіть, пані, я запевняю вас, що ви мені ніскільки не заважатимете...

Навіщо він запитав мене, чи знадвору можна побачити, що відбувається всередині? Ввійшовши в курінь, я здивувалася, що в ньому нікого не було. Невже пастушка втекла іншим виходом?

Але ж ніде й гілочка не тріснула...

Він також упізнав мене і одразу заговорив про Анну де ля Трав. Я сиділа, а він стояв, як на тій фотографії.

Чи був він красивий? Масивний лоб, оксамитові очі, характерні для людей семітського походження, надто випуклі щоки, прищувате обличчя. Здавалося, все в ньому бухає кров'ю і легко піддається запаленню, особливо руки, які він перед тим, як поздороватись, витер хустиною. Коротше кажучи, у нього було все те, що мені не подобалося. Зате очі. Як вони пломеніли!.. ,

А якою ж була я? Пригадується лише, що аж надто достойною. Поставилася до нього звисока, почала засуджувати, "що вніс неспокій і розлад у таку поважну родину". Та той парубійко враз зареготав:

— Мабуть, ви думаєте, що я хочу одружитися з нею? Думаєте, я домагаюся такої честі?..

Украй здивована, я раптом відчула ту величезну пропасть, що залягла між Анниним почуттям і його байдужістю. Він гаряче оборонявся: звичайно, як не піддатися чарам такої наївної дитини. Нікому ж не заборонено трохи погратися. Оскільки 'ж про одруження не могло бути й мови, ця гра видавалася йому цілком безневинною. Хоч і удавав, що — поділяє Аннині наміри...

— Ви кажете, що вона страждає. Але ж що може бути кращого за це страждання? Я багато чув про вас і знаю, що вам можна все говорити. .

Не пригадую, що мене більше вразило — ця його зарозумілість чи переконливість доказів. Він говорив так швидко, що я, правду кажучи, не встигала за ходом його думок.

— Як можна подумати, що я прагну такого одруження! Я збережу про Анну найсвітліші спогади. Ось і зараз я думав про неї... Але навіщо зв'язувати себе назавжди, мадам? Кожна хвилина повинна приносити якусь нову радість, відмінну від тих, що ти досі спізнав.

Це поєднання хижості звіра і справжнього розуму в одній і тій же істоті здивувало мене настільки, що я слухала його, не перебиваючи. І зараз пригадую тупіт ніг, дзеленчання дзвіночків, вигуки пастухів, які сповіщали наближення отари. Я сказала хлопцеві, що, можливо, буде негарно, якщо нас побачать удвох. Але Жан Азаведо хутко відчинив двері і церемоніально пропустив мене вперед. Він запитав, чи можна ііо-

Му провести мене до Аржелуза, і пішов за мною, лише впевнившись, одо я нічого не маю проти. Мені здалося, що ми аж надто швидко прийшли, хоч за цей час мій супутник встиг зачепити тисячу питань. Він умів якось дивно висловлювати проблеми, на яких, мені здавалося, я трохи розумілася. Наприклад, коли я почала щодо релігії викладати все, як звикла говорити дома, він перебив мене:

— Так, без сумніву.., але це трохи складніше, ніж ви га-" даєте.

Авжеж, він умів висловлювати такі думки, які здавалися мені блискучими. Але чи справді вони були такими?.. Я думаю, що сьогодні мене занудило б од тієї мішанини...

Він запитав мене, чи читала я "Житіє отця Фуко" Рене Базена. Я посміхнулася, і він запевнив мене, що ця книжка викликала цілий переворот у його голові.

— Жити в небезпеці, в найглибшому розумінні цього слова,— твердив він,— це, можливо, не так шукати бога, як знайти його, а знайшовши, лишитися в його орбіті.

Він описував мені "великі пригоди містиків", жалівся на свій темперамент, який заважає йому бути їх послідовником, "бо, відколи пригадує себе, ніколи не був чистим". До чого дивною була ця безсоромність, з якою він вивертав свою душу, в порівнянні з провінційною добропорядністю та мовчанням, що ним кожен оберігає своє внутрішнє "я"!

Жан говорив, а. я мовчала, бо нічого не могла сказати, крім заяложених фраз. Жан Азаведо йшов з непокритою галовою. В моїй уяві знову й знову постає його розстебнута сорочка, дитячі груди, широка шия. Чи захопив він мене фізично? О ні! Але він був першим знайомим мені мужчиною, для якого інтелектуальне життя було понад усе.

Він без упину посилався на висловлювання і книги своїх паризьких друзів і вчителів.