Ти - Сторінка 3

М и знаємо.

Ти поглянула на тих чоловіків з виразом страшенної погорди й огиди — обличчя у тебе було таке бліде від косметики, що нагадувало екран відбивача на трасі, нафарбовані яскраво-червоною помадою губи відтінені фіолетовим контуром — умить оцінила їх і відкинула геть; велична, недосяжна для пересічних чоловіків, ти вшановуєш їх тільки зневагою й сміховинним брутальним кокетством. Ти така брутальна І сміховинна, мамо, люди мали б сміятися, побачивши тебе! Дивно, що вони не сміються. І ці чоловіки навіть трохи злякано дивилися на тебе, а ти і твої приятелі з веселим галасом увалилися до ресторану. Мені тоді здалося, що ти збожеволіла. З'явитися на вулиці у такому вбранні, дивитися на людей таким поглядом, осміхатися такою кривою посмішкою, глузувати з них І дражнити їх своїм тілом!

Ти завжди дражнила нас, мамо.

Зараз ти гортаєш сценарій, струшуючи сигаретний попіл на сторінки. Хтось підшивав твою сукню. Під ногами всякі гумові кабелі. Камери —на пих ти й не глянеш. Жарко, сукня на грудях і під пахвами мокріє від поту. Раптом тебе охоплює надзвичайне хвилювання. От-от ти перевтілишся в іншу людину.

Тут, у Нью-Йорку, я лишаюсь Меріон Рендл, однією з твоїх дочок-близнят, а там, в Голлівуді, ти вже не моя мати, ти зовсім інша людина — лікарка, так, здається, тобі належить за сценарієм? Луснеш від сміху! Ти —лікарка! Ти сама, без сторонньої допомоги, маєш врятувати від пошесті ціле мексиканське місто! Ти вже не Мадлен, ти — інша людина, і всі, хто витріщився на тебе, захоплено, люблячи, заздро, наснажують тебе, і ти стаєш цією новою, химерною істотою, жінкою-лікарем,— твої глядачі допомагають тобі повністю перевтілитися, перестати бути собою. Ти оживаєш уже як інша особа. Ти хвилюєшся, хмілієш від щастя, ти забула про все інше, у тобі плоть і кров іншої особи! Жодному критикові пе вдалося оцінити сили твого таланту.

— Ваша мати — суцільне непорозуміння. Не знаю, як тільки земля її носить? — якось сказала мені й Мі-ранді наша шкільна подруга.

— Ваша мати — нездара. Ваша мати — злочинниця,— заявив нам один з твоїх опальних коханців на гамірливій вечірці, у нашій-таки квартирі; здається, то був швед, що заповнив вакуум між Нільсом —хірургом пластичних операцій, і Пітером.

— Ваша мати — чудова комедіантка, але тільки тоді, коли грає серйозні ролі,— призналась нам твоя колега, актриса, сп'яніла від вина чи наркотиків, а може, і того, і другого.

— Ваша мати не жінка,— казав батько.

Та ніхто з них не збагнув, так само як і театральні критики, твого фантастичного вміння вивернути себе навиворіт, вживаючись в образ, дарма — жінка ти чи не жінка. А я завжди це розуміла. Так само, як і Міранда. Ось де причина твого професійного успіху: твій дивовижний дар перевтілення. Ти вмієш втекти, сховатися в іншій людині навіть зараз, коли твоє власне життя от-от розлетиться на друзки.

Захекавшись, я вбігаю до Пітерового кабінету. Пітер сьогодні майже в формі: загар на обличчі нерівномірний, ніби недбало втертий у шкіру крем, посмішка вимучена, та загалом вигляд у нього цілком нормальний, здається, у нього все гаразд.

— Ні, Міранди я не бачив. І взагалі не бачив її вже два тижні,— каже він.— Щось трапилось?

— Сьогодні вночі вона пішла з дому. Мами теж немає, вона в Голлівуді... вони жахливо посварилися, такого ще ніколи не було... я подумала, що вона в тебе.

Пітер мовчить. Він дуже схвильований. За спиною в нього тужливо гуде кондиціонер, ніби і він перейнявся Пітеровим хвилювапням.

— Бачиш, я з твоєю сестрою... ми вже не зустрічаємось...

— Вона тобі не дзвонила?

— Ні.

— Не знаю, що й робити. Де її шукати?

— Через що вони посварились? Через мене?

— Так, через тебе, але не тільки... вона... Ти, мабуть, знаєш?

Знову западає мовчанка. Пітер міряє кроками кабінет. Наштовхується на ріжок письмового столу.

— Я... я нічого не знаю! Про що ти? — питає він.

— Вона відмовляється піти до лікаря. Відмовляється робити аналізи.

— Які аналізи?

— Ти знаєш які.

Я починаю потроху тремтіти від хвилювання й сорому. Ніби я Мірандин дублер — звіряю Пітерові її таємницю.

— Вона вагітна? — шепоче Пітер.

— Вона відмовилася піти до лікаря, щоб знати напевне.

Він розгублено дивиться на мене: що ж робити? А втім, він, можливо, думає про тебе, мамо, він боїться твого гніву — думає про тебе, а не про Міранду: як Мадлен помститься йому? З усіх твоїх коханців, мамо, Пітер був найрозумніший. І ніхто ніколи не довідається, чому ти прогнала його того ранку в Аспені. Ти зробила це за сніданком. Вкусила якась муха — ти і прогнала. А він, як і Нільс, як і Тоні Хант, втративши тебе, але не в змозі забути, перекинувся на нас із Мірандою. Відшиті тобою коханці завжди швартуються до Міранди чи до мене — до кого першої, не має значення. Буває, спочатку залицяються до Міранди, буває — до мене.

— Вона певна, що завагітніла? — питає Пітер.

— Вона не хоче про це говорити. Здається, це її мало турбує, а от мама переживає.

— Господи...

Нам обом страшенно незручно. Колись Пітер відвів мене вбік, узяв за руки, освідчився в коханні і сказав, що має намір зі мною одружитися. Мені

щойно минуло шістнадцять. Зелене дівчисько, школярка. Наступного тижня він уже дзвонив Мірапді. Півроку вони всюди бували разом, приховували від тебе свою непристойну таємницю чи жартома, а чи всерйоз, мамо, але ж ти, звичайно, знала, що вони?.. Невже не знала?.. Ніхто не розповів тобі про пих? І от одного чудового дня ти про все дізналася або удала, що дізналася, ти здивувалася, або удала здивування — як ти сатаніла: двоє близьких тобі людей, двоє затьмарених твоєю тінню супутників насмілилися кинути тобі виклик!

— Значить, ти не знаєш, де вона?

— Ні, не знаю. Це її дуже вразило?

— Так. Мабуть, треба повідомити поліцію. —— І Мадлен у Голлівуді?

— Вона повернеться в понеділок.

— Ти не думаєш, що Міранда хоче просто настрахати нас?

— Чим настрахати? Що ти хочеш сказати? Раптом Пітера опановує хвилювання. Загар на його обличчі темнішає.

— Я... я подумав... мені здалося, що вона погрожувала накласти на себе руки..,

— Так, погрожувала.

Ми дивимося розгублено одне на одного. Гуде кондиціонер. До горла підступає нудота, у голові памо-рочиться. І раптом мені спадає на думку: "Усі чоловіки слабкі, просто нікчеми".

— Вона й тобі казала? Що заподіє собі смерть? — питаю його.

— Разів зо два, але я не надав цьому значення. Вона була тоді така збуджена.^

— Що саме вона казала?

— Не пригадую.

— Невже... Невже вона справді говорила про це? Що ж вона казала?

Оі

— Меріон, я не пригадую. Коли повернеться Мадлен?

— У понеділок.

— Вона вже тобі дзвонила?

— Ні.

— Вона поїхала сьогодні вранці?

— Так.

— Я б не міг... ти не даси мені її телефон?

Він і досі кохав тебе, мамо! Ви послухайте! Ти вигнала його, викинула його з голови, він зробив дитину моїй сестрі, він, що півжиття проводить зі своєю дружиною і трьома маленькими синами в Коннек-тікуті, цей порядний, розумний, поважний, добродушний сорокадвохрічпий чоловік, незважаючи ні на що, кохає тебе, він і досі кохає тебе! Я все більше переконуюсь у тому, що чоловіки нікчемні, їх треба або жаліти, або зневажати, вони здатні бути лише тлом для такої жінки, як ти...

— Я не дам тобі її телефон. І ти це знаєш.

Ми дивимось одне на одного. Нам до болю соромно.

— Пробач,— каже він,— але я нічим не можу зарадити. Ти знаєш, я кохаю Міранду... я ладен зробити все, що в моїх силах, для неї, для вашої матері, для тебе, повір мені, але чим я можу зарадити? Приятелів її я не знаю. Люди, з якими вона злигалася останнім часом,— психи, наркомани — глузували з мене, я так і не познайомився з ними ближче. Вони не підпустили мене до себе, а вона віддала їм пере: вагу.

— Я нічого не забула... сумочка. Час іти. Ні, я, мабуть, вибігла з дому без сумочки. Та я все ще нишпорю очима по підлозі, по бежевому килимі, біля ніжок стільців, не пригадуючи, що ж я загубила.

— Куди ти зараз ідеш?

*— О другій у мене урок музики..і

Сі

— Але що ти думаєш робити? Де шукатимеш Міранду?

— Не знаю.

— Повідомиш поліцію?

— Не знаю.

— Може, ще трохи зачекати? До завтра?

— Гаразд, Пітере. Не хвилюйся. Я зачекаю.

Він Іде зі мною до дверей. По той бік дверей сидить його секретарка — коли ми проходимо через її кімнату, між нами вее повинно бути по-іншому. Він знає це І тому зараз, в останню хвилину, бере мої руки в свої... батько, коханець, колишній коханець?

— Меріон, прошу тебе, подумай про себе. На тобі лиця немає. Все буде добре, от побачиш!

— ТвоТй дружині ми ні про що не скажемо,—за-певпяю його.

Він не ображається. Я думала, це його образить, але ні; він скрушно хитає головою. Ледь засоромлепо. Зрештою йому сорок два роки, а Міранді сімнадцять.

— Телефонуй мені, як тільки про щось довідаєшся,— каже вів.

Ви, мабуть, подумаєте: Пітеру — кінець: нічого подібного, запевняю вас Люди вриваються в ::;пття іншого, сваряться, розходяться і знову повертаються; члени однієї родини ніколи не розлучаються. Вони вчіплюються одне в одного намертво, стукаються лобами, роздирають одне одного пазурями. Сім'ї. Матері, батьки. Сестри-близнята. Родина — найглибша таємниця, набагато загадковіша, ніж кохання і смерть. Я не бачила батька шість років, але думаю про нього щодня, як і він щодня думає про мене й Міранду. Він живе в Міннеаполісі, а ми в Нью-Йорку. Ми ніколи не жили а ним під одним дахом. Та все одно ми відчуваємо, що він поруч нас, навіть тоді, коли зовсім ніколи не думаємо про нього, нам несила уникнути одне одного.

Дочка, батько. Батько значив для тебе, мамо, не більше, ніж перший-ліпший чоловік; він — випадковий знайомий, за якого ти вийшла заміж і з яким розлучилася вже чотири місяці по тому. Ти захоплювалася його стриманістю і вишуканими манерами, а згодом у колі своїх приятелів ти глузувала з його стриманості і старомодних манер. Він став посміховиськом... З усіх, кого ти любила в своєму житті, ти згодом знущалася, як могла, віддавала їх на посміх. Це вже, мабуть, такий у тебе особливий хист, мамо,— глузувати з усіх і усього.

Та найбільше посміховисько це ти, мамо. Ми намагалися відбутися жартом. Ми фантазували, обдумуючи план втечі, втекти, хряснути перед твоїм носом дверима, піти назавжди. Та ми ніколи не залишимо тебе, як і ти нас, наші узи міцні.