Тигролов

Глянувши на Івана Павловича, одразу й не вгадаєш професію цієї людини. В його зовнішності стільки доброго, мудрого спокою, неквапливості й навіть сором'язливості, що скоріше може здатися, ніби він бджоляр або садівник, ніж представник рідкісної професії — тигролов.

Блакитні, завжди усміхнені лагідні очі, велика, густа срібляста борода, широке, типово російське обличчя, яке викликав довіру до себе і в дорослого, і в дитини. Слухаєш його м'який грудний голос — і не віриться, що перед тобою гроза тигрів; але міцні руки, мускулясті й розвинуті, як у борця, свідчать про велику силу, необхідну мисливцеві у рукопашній з могутнім і спритним звіром.

Невеликий рублений дім Богачова стоїть на піщаному березі Амуру. Під час повені звичайний рибальський човен Івана Павловича підходить майже до самого ганку — так близько від садиби хлюпаються амурські хвилі.

Частенько навідуються до Івана Павловича його чисельні друзі — мисливці, журналісти, художники, вчені, лісники, піонери. Любов і повагу до себе Іван Павлович здобув не лише своєю мисливською звитягою — він упіймав тридцять шість тигрів,— але й безмірною добротою до людей. Бува, заблукає дитина в лісі — Богачов розшукає, чи захворіє хтось — принесе домашніх ліків: ведмежої жовчі або

пантів, а то й женьшень роздобуде. Багато разів водив він через гори експедиції, знаходив серед боліт літак, що зробив вимушену посадку, затримував порушників кордону. І ніколи не хвалився своїми подвигами. А почнуть, було, при ньому згадувати його заслуги — зніяковіє, почервоніє, наче юнак.

Влітку довкіл богачовського будинку зеленіє город. Довгі грядки огірків та томатів межують із солодким перцем і синіми баклажанами. На низині серед головок пишної капусти тьмяніє буряк, трохи далі, зблискуючи смугастими боками, лежать кавуни. І все це біля річки — тут палицею докинути до Амуру. Любив Іван Павлович порибалити, брав він на перемет п'ятикілограмових коропів і верховодок, ловив у сіті жовтощоків та страшнуватих змієголовів.

Але ні город, ні риболовля не захоплювали Івана Павловича так, як мисливство. Ця пристрасть не меншала з віком і щоосені відривала його від родини й хатнього тепла, кидала в неходжені уссурійські джунглі. Дружина Івана Павловича давно вже звиклася з нелегкою долею подруги звірового мисливця, який надовго зникає в тайзі, полишивши на її плечі всі турботи про дітей і господарство. Лише дрібна сльозинка в очах жінки виказувала її хвилювання і тривогу за чоловіка, коли він, бувало, готувався в дорогу. Старанно, з любов'ю укладала вона в клунок алюмінієвий його казанок, ложку, кварту, сірники, мішечки з сухарями, сіллю, цукром і чаєм. Все належало розташувати так, щоб під час ходьби клунок не гримів і його зручно було нести. Більше за всіх не хотіли розлучатися з дідом маленькі онучата, які любили його, може, навіть більше, ніж своїх батьків, хоч він ніколи не сюсюкав з ними, говорив, як з дорослими.

Велика родина Богачових жила дружно: лагідний, поступливий характер був у господаря. Лише в одному Іван Павлович був упертий і не любив міняти свого рішення — коли йшлося про полювання.

Варто було випасти пороші, і ніхто не міг уже умовити його посидіти вдома, навіть коли він був недужий.

— Нічого, в лісі вичухаюся! Ач, який сніжок м'який посипав, треба йти...

Доводилось і мені разом з Іваном Павловичем ловити звірів. Про одне з таких полювань я й хочу розповісти.

На Приамур'я я приїхав як молодий мисливствознавець і палав бажанням піти полювати на тигрів. Уже тоді я знав з розповідей місцевих натуралістів, що далекосхідний довгошерстий тигр — найбільший представник тигрячого роду, що вага його досягає чотирьохсот кілограмів, але за вдачею це миролюбний звір. Випадків людоїдства за ним не помічали. Моєю мрією було добути тигрячу шкуру, але Богачов не поділяв таких планів.

— Хочете, підемо на тигрячі лови? Стріляти тигрицю немає рації, вона через рік-два знову тигренят принесе.

Пропозиція була зваблива. Лишалося чекати зими, коли можна розшукати тигрячий виводок.

У тридцяті роки тигрів на Далекому Сході стало мало, і звіроловам доводилося платити по двадцять карбованців за одне лише повідомлення про свіжі сліди цього звіра. І ось у кінці грудня зі станції Облуччя надійшла телеграма Богачову: "Знайшов слід трьох тигрів. Авдєєв". Збиралися поквапливо. Іван Павлович узяв із собою племінника Прокопа. В купе транссибірського експреса Хабаровськ — Москва одразу почалися мисливські суперечки.

— Хай так, природа Індії, звісно, розкішна й мальовнича,— говорив молодий фотокореспондент.— Там полювання на тигрів-людожерів екзотичне. Мисливці у білих кітелях і коркових шоломах, озброєні багатозарядними карабінами — "манліхерами" — і сідають з метою безпеки у сталеві клітки, встановлені на спинах слонів. Але чи потрібні при цьому сміливість, відвага і мужність? Якщо потрібні, то тільки загоничам-індусам.

— Ну, мушу сказати, полювання у джунглях завжди небезпечне,— заперечував літній актор, який завітав до нас у купе.— Це не те, що в тайзі. Та й узагалі якось не віриться, щоб у Сибіру, у царстві снігів і морозів, водилися тигри і їх можна було ловити голими руками!

— Не в Сибіру, а на Далекому Сході! — мимоволі вихопилось у мене.— І даремно не вірите. На екрани країни невдовзі вийде фільм, в якому ви побачите, як наші мисливці беруть тигра саме голими руками, якщо не вважати зброєю бинти, щоб зв'язувати лапи, та невеликі рогульки, які вирубують на місці двобою зі звіром.

У розмовах час минув непомітно.

Ми приїхали в Облуччя і пробули там два дні. Крім Авдеева, до нас приєднався Ференцев — досвідчений місцевий звіролов.

Наш незвичний одяг і зброя привернули увагу міліції. Нас викликали у відділення.

— Невже ви Богачових не знаєте? До чого ця формальність! — обурювався я.

Худорлявий неквапливий міліціонер, неначе кепкуючи з моєї гарячковості, спокійно заперечив:

— Людина складається з двох елементів: душі та документів. Мені відомі Богачови, але перевірити дозвіл на зброю ми мусимо. А з якою метою тигрів ловите?

— Для зоопарків. Наші звіринці вимінюють на цих тигрів за кордоном і слонів, і левів...— пояснив Іван Павлович.

Нарешті ми опинилися в тайзі. Сліди тигрів Авдеев побачив у верхів'ях ріки Сутари. Кілометрів із п'ятдесят ми проїхали попутною машиною, а далі пробивалися на нартах. Роль їздових собак у нас виконували п'ятеро тигрятниць. Строкаті, з висячими вухами, вони скоріше нагадували звичайних дворняжок, ніж звірових лайок. Кормом їхнім була кета. Харчі, боєприпаси й намети були приторочені до саней. Самим нам довелося йти пішки, інколи на крутих підйомах ми допомагали собакам тягти нарти.

Богачов був одягнутий у куртку з сірого солдатського сукна і такі самі шаровари. Ноги його щільно облягали шкіряні шкарпетки — олочі, зроблені з м'якої лосячої шкіри, всередині вислані травою, за тепло і м'якість названою китайцями травою-шерстю. Шапку носив Богачов з димчастої цигейки. Колір його одягу так мало відрізнявся від сірих стовбурів дерев, що, коли він стояв непорушно, то зливався зі тлом зимового лісу і ставав ніби невидимий.

У ліс ми вийшли на світанку. Денні переходи наші не перевищували п'ятнадцяти кілометрів. На третій день Авдеев вивів нас на тигрячий слід. Високо в небо простяглися темно-зелені, неначе з підстриженими верхівками, крони кедрів, між ними, мов башти, стояли дуплясті вікові липи й тополі в три-чотири обхвати. Де-не-де дерева були повиті виноградом. На снігу між деревами ми побачили відбитки круглих чотирипалих слідів володаря джунглів — тигра. Зрідка серед колод пробігала величенька охриста гімалайська куниця. Незважаючи на зимову стужу, ліс бринів пташиними голосами: перегукувалися дятли й синюваті сороки, співали снігурі.

Звичайно з настанням сутінків ми ставили намети десь біля гірського струмка.

Що може зрівнятися з мальовничістю північних зір! Люди з півдня не знають їх. Там, тільки-но сонце сховається за обрієм, настає темрява. А тут вечірня зоря світить годинами, вона то палає на небі червоним розлитим золотом, то переливається райдужного кольору перламутром і перлами. Схожі на шматки бурштину, нависли над лісом хмари. Змовкли пташині голоси...

Ось і готова вечеря. Насипаємо в миски юшку і, голосно хрумкаючи сухарями, перебираємо в пам'яті все бачене за день.

— Кабанячих та ізюбрячих слідів багато,— розмірковує вголос Богачов.— Певно, тигри поблизу: годуватися є чим.

— А що, хіба тигр не розжене кабанів та ізюбрів? — питаю Івана Павловича.

— Ні. Інколи диво бере: тигри на сонці таборяться, а тут-таки, поряд, табуни кабанів пасуться, ізюбри ходять. А от вовчого сліду не зустрінеш. Тигриця вовків, як кішка мишей, всіх переловить. Тигр кабана тихо бере, крадькома: підповзе проти вітру ближче, два-три стрибки — і на ньому. Встромить ікла в карк, тріснуть шийні хребці в кабана, і дух з нього одразу геть, тільки писнути встигне. А якщо тигр промахнеться, то не доганяє. Підійде до кедра, встромить в кору кігті, пошкребе дерево від люті — і посуне шукати інший табун.

Від залізної пічки в наметі стає жарко. Після вечері сон приходить швидко, і розмова припиняється на півслові...

На шостий день пошуків ми побачили свіжий тигрячий слід. Навіть при легкому дотику до нього сніг осипався з країв лунок і, як кажуть мисливці, здавався теплим. Усі схилилися над слідом.

— Тигриця з двома тигренятами,— визначив Богачов.

Треба мати багаторічні навички справжнього слідопита, щоб розрізнити вм'ятини од відбитків різних пальців і безпомилково визначити кількість звірів, які пройшли слід у слід. Тигролови почали радитися. Вислухавши всіх, Богачов сказав, що нам треба перевалити у сусідній видолинок, переночувати там, а на ранок порожнем спробувати з собаками догнати тигрів.

Переходячи струмок, який не весь іще взявся кригою, Іван Павлович зламав довгу порожнисту стеблину дудника і, встромивши один її кінець між крижинами, другий узяв у рот і швидко напився.

Те, що тигри десь близько, підтвердила й знахідка наполовину з'їденої кабанячої туші. Сікач не встиг ще промерзнути: тигри залишили свою здобич перед світанком.

Далі йти не можна було. Ми спустилися у першу-ліпшу низинку, почали влаштовуватися на ночівлю з усіма пересторогами: дерев сокирою не зрубували, розмовляли пошепки, дрова пиляли в наметі.